Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після цього їхні шляхи вже ніколи не сходились: як тільки дідусь загледить бувало інспектора, то робить стратегічний маневр, і зіткнення не відбувається. Та на цей раз бучі не можна було уникнути. При холодному денному світлі вечірня авантюра з Мардоком здавалася зовсім чорною. Батько і в рот не брав горілки; він завжди проклинав «пияцтво» і вважав його марнотратством! Розлючений провалом Мардока на іспитах, він міг вжити найсуворіших заходів, щоб покарати «негідника», який спантеличив сина.

Коли ми трохи відійшли, дідусь збавив крок і бундючно звернувся до мене:

— Хвалити богові, ми ще маємо куди подітися з тобою, Робі. Наші друзі — Антонеллі дадуть нам шматок хліба і притулок.

Я остовпіло зупинився.

— Ні, ні, дідусю, туди ми не можемо йти.

— Чому?!

— Тому... — запнувся я. Проте змушений був розповісти все, бо не міг допустити, щоб дідові перед самим носом грюкнули дверима.

Він не сказав і слова: при всій своїй пристрасті до просторікань, дідусь умів мовчки зносити образи. Та удар був занадто тяжким; все обличчя в нього вкрилось якимись дивними плямами. Я гадав, що він піде до своїх друзів — Седдлера Боуга і Пітера Діккі. Ні, він продовжував чапати по Хай-стріт, далі звернув на Ноксхілл і привів мене на зовсім незнайому мені околицю.

— Куди ми йдемо, дідусю?

— Омити в водах гіркоту життя.

Чи то солоний вітер викликав у нього таке бажання, чи йому просто хотілося відійти далі від усього, що завдавало йому стільки прикростей. Як би то не було, скоро ми опинилися на березі річки, недалеко від гавані. Місце було досить дике: низький болотяний берег, на якому тільки подекуди росли зелені водорості й стирчали пласкі камінці, обліплені сірими мушлями. Був відплив, і тяжка олов’яна вода стояла зовсім низько. Високі труби котельного заводу на горизонті, стукіт молотків у доках, бурхання води, що виливалась із каналізації, — все це тільки підсилювало запустіння глухої заводі.

І все ж вітер і тут був солоним і міцним. А навкруг нас панував глибокий спокій, якого дідусь так жадав. Він сів на камінь, зняв черевики і шкарпетки, закачав штани до колін і пішов убрід по мілині. Я не витримав, і скоро й собі почвалав по слідах дідуся.

Раптом дід зняв капелюха: свого чудового капелюха, без якого я навіть не уявляю собі дідуся, — великого, вицвілого, з трьома металевими пістонами з кожного боку; капелюха, в якому побувало стільки скарбів: од голови дідуся — до фунта крадених суниць; капелюха, який служив і довго ще буде служити для чого хочете; саме в нього дідусь почав збирати чудових морських равликів, єдиних живих створінь на цьому мертвому березі...

Зверху вони були зовсім білі й гранчасті; лиш невеличкий бугорок, що ледь помітно випирав з піску, видавав їх місце. А двосторонні мушлі, що вилискували перламутром, ліпилися цілими китицями поміж скель. Коли ми набрали повний капелюх, дідусь підвівся.

—  Знаєш, хлопче, — сказав він, звертаючись до мовчазної води, — може я й поганий чоловік... Та не такий вже й лихий, як дехто думає.

Вибравши більш-менш сухе місце на березі, встеленому гнилими водоростями, трісками, розбитими бочками, — тут же валявся солом’яний матрац з якогось судна, — ми розклали велике вогнище. Поклавши мушлі на вогонь, дідусь показав мені, як добувати равликів. Треба потримати черепашку над вогнем, поки звідти не вилізе слимак, і тоді швидко проковтнути його. Дід вважав їх дуже смачними, навіть кращими за устриць; і глитав їх безліч, спокійно й меланхолійно, немовби ця солона їжа була необхідна йому в такому душевному стані. Мені равлики не сподобались, зате нутрощі двосторонніх черепашок прийшлися до смаку. Черепашки розкривалися самі, і на рожевих перламутрових тарілочках з’являлась піджарена маса — волокниста, як м’ясо, і солодка, як горіх.

—  І тарілок не треба мити, — сумно мовив дідусь, коли ми впорались. Потім запалив люльку і ліг, підпершись ліктем, — очі його замріяно блукали по околиці. Тут він буркнув до себе щось, немовби цей сніданок викликав у нього спрагу. — Ех, випити б чарочку, то й зовсім було б гарно!

Та перш ніж описати наступні події, я хочу трохи глибше заглянути дідусеві в душу. Він мав велику ваду — любив випити; я часто дослухався вечорами, як він непевно човгає по східцях, мугикаючи собі під ніс і наштовхуючись потемки на різні речі; і все ж таки п’яничкою він не був. Вважати його «старим п’янюгою», як це робив Адам, було б дурною нерозважністю; іноді він добре-таки вихиляв, та потім наставали довгі періоди тверезості; до того ж він ніколи не брав участі в суботніх гульбищах, коли на всіх вулицях міста було повно п’яних. Все своє життя дід мріяв про славні й хоробрі вчинки й, нарешті, почав вірити, що він їх таки вчинив, хоч, справді, нічого путнього ні разу не зробив. Батьки його були досить заможними — в компанії з двома дядьками тримали вони колись велику гуральню в Глен-Невісі. В сімейному альбомі я бачив пожовтіле фото юнака з рушницею та двома гончими на ганку солідного будинку. Я дуже здивувався, коли мама ( казала, що це фото дідуся, котрий стоїть на порозі, в якому виріс і, зітхнувши, додала: «Гау були колись веселими й поважаними людьми, Робі». Великі податки розорили сім’ю, і дідусь, в той час ще зовсім молодий, змушений був стати підручним механіка в Лівенфорді. Одначе він так і не «вивчив свого ремесла» — невистачило терпіння, і змушений був одружитись. Та каятись йому не довелось, бо дружина, хоч і проста жінка, любила його до нестями і примусила його взятися за справжнє діло, тобто, торгувати залізом. Дід прогорів, але носа не похнюпив: працював по черзі клерком, батраком на фермі, столяром, драпірувальником, касиром на пароплаві і, нарешті, за допомогою людей, що знали його сім’ю, улаштувався, як і його улюблений поет, акцизним на таможні[13].

Розчарованість у собі, вміння заводити друзів та постійна наявність спиртного «під рукою» зробили його ласим до випивки; проте він завжди знав міру, а потяг до пляшки з’являвся в ньому здебільшого в критичні хвилини життя, коли він, як той лев, кидався на захист мене, або... та про це ви почуєте потім.

Зараз його гнітила підступність бабуні і, звичайно, це й було приводом для випивки.

—  Одна особа, — заявив дід, — жити мені не дає з того часу, як приперлася в наш дім. Та ми ще покажемо їй, де раки зимують. «Занапастить Мардока!..» — процитував він, грізно розмахуючи люлькою. — Диви, диви, он іде «Король островів»... Він ходить навкруг всієї Шотландії... Чудове судно.

Повз нас пройшов красивий пароплав з безліччю пасажирів на борту; весь він сяяв проти сонця, прикрашений прапорцями, а з товстих труб шугали дві хмари диму: джазова музика линула з нього, краючи серце журбою. Бідні, нікому не потрібні бродяги, як би хотіли ми опинитись на цьому судні!

— Спочатку, — гірко продовжував дідусь, — коли я після смерті дружини переїхав у Ломонд В’ю, ця особа корчила з себе мого друга: штопала мені шкарпетки і навіть гріла капці на вогні. Далі почала вимагати, щоб я кинув палити, — бо тютюн, бач, смердів їй. Я відмовився. Отоді все й почалось. З того часу вона дихати мені не дає. А чом же й ні?! Вона ж тут незалежна! Обідає внизу, разом з ними, й газету спершу їй підносять, а вже лиш потім шпурляють мені. В суботу ввечері готують для цієї пави теплу воду, а щоранку вона перша суне в ванну. Ти знаєш, хлопче, від такого клятого життя і сказитися можна!

А рядом пропливали нові й нові судна: баржі, шаланди, річний пором, що ходить поміж пристанню й косою, старезний пароходик з Інверері та гарна «Королева Александра». За нею продвигтів гігант — «корабель-бойня», збудований братами Маршаллами для торгівлі з Аргентіною. Він пройшов важно й повільно, а на містку його, як пояснив дідусь, стояв сам лоцман. Я заздро проводжав це судно, аж доки воно перетворилось на маленьку цяточку на багряному вечірньому обрії.

Дідусь міркував уголос:

— Де ще знайдеш ти корабель, як у цих Маршаллів, де річка краща за наш Клайд, хто зна поета більшого, як Роберт Бернс?!. Та... один шотландець віддубасить трьох англійців, навіть якщо другу руку заломити йому назад!.. А от з жінкою впоратися всякому чоловікові важко... — Довга пауза. Нараз дідусь стрепенувся й з усієї сили ляснув себе по лобі:

— Знайшов!.. Тепер ми провчимо ту стару відьму...

Я здригнувся від несподіванки, бо перед очима в мене й досі маячив красунь-корабель, на якому я уявляв собі дідуся й себе. Я гадав, що дідусь теж цим заклопотаний. Та де там! Очі його горіли, і навіть його випнутий ніс сяяв якоюсь дивною рішучістю. Дід підхопився.

— Ходімо, хлопче. Завдамо їй перцю. Буде ще вона у нас гопки скакати!

Поки він підтюпцем тягне мене за собою, я хочу дати вам ще одне пояснення. На шотландській говірці «завдати перцю» — значить придумати якусь незвичайну помсту, від якої й чортам у пеклі стало б тоскно.

[13] Мається на увазі великий шотландський поет Роберт Бернс, що змушений був підробляти на таможні