Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На батьковому обличчі я читаю величезне здивування. Спочатку він глянув на мене так, немовби це була фальшивка. Та ні, — офіціальний бланк, підпис учителя... Але батько не дуже-то задоволений. З ображеним виглядом віддає вік мені табель, і я відчуваю себе чомусь тяжко винним й сідаю за підручники.

На кухні панує тиша, лише чути цокання ходиків, шелестіння сторінок та скрипіння крісла, в якому сердито йорзає батько... і, звичайно, — мало не забув, — в тиші лунає дзенькіт маминих спиць: вона в’яже Адамові шарф. Мати в’яже завжди тільки для нього.

О  дев’ятій, як завжди, приходить Кейт. Вона не заходить до кухні, а сердито прямує до своєї кімнати. Та сьогодні... А може, мені почулось?.. Вона наспівувала... наспівувала пісеньку Джемі!

Через півгодини мама багатозначно дивиться на мене. Я складаю книжки і обережно, щоб не потривожити батька, крадусь у свій куток за фіранкою. Я голодний, мов пес: здається, пройшли століття після вечірнього чаю, і мені дуже хочеться з’їсти бутерброд з варенням із ревеню. Хоч би маленьку скориночку, маленьку білу скориночку! Мама, звичайно, дала б її мені, та це нечуване діло — прохати їсти в такий час. Я стаю на коліна, шепчу молитву і лягаю в постіль. Але ще довго чую через фіранку, як б’ється пульс життя в домі, що дає мені притулок: ось батько з матір’ю перекидаються словами, шарудить сторінка в книжці Мардока, бурчить кран у ванні, хтось ходить у мене в головах...

Іноді я довго не можу заснути і мрійно дивлюся на білу стелю. Я чую, як Мардок іде до своєї кімнати, і тоді батько з матір’ю починають щоденну суперечку про грошові справи. До мене долітають окремі слова. Санітарне товариство Ардфіллана... запропонувало батькові виступити з доповіддю на тему «Прибирання сміття»... Скільки вона заплатила сьогодні за яловичину? Ну й ціни!.. Ні, вони і в цьому році не поїдуть до моря... краще покласти гроші в Будівельне товариство. А коли мама починає несміливо прохати, він кидає: ну, гаразд, можливо, в майбутньому році, коли Адам доб’ється «підвищення»... або сам батько перейде на нову посаду... а поки що треба заощаджувати, заощаджувати й заощаджувати.

Мене це не дивує, бо я вже звик до скаредності батька, — цієї хвороби, що точить його з кожним днем, примушуючи видумувати нові й нові способи заощадження; він став уже справжнім аскетом: відмовляє собі у всьому, а маму щодня мучить, щоб вона економила в господарстві. їй дуже хотілося б купувати продукти в «хороших» крамницях, у Дональдсона або в Брюса, що їх зеркальні вітрини так і ваблять до себе. Вона чудово куховарить, було б тільки «з чого». Наприклад, тістечка її — просто чудові! їй завжди хочеться зготувати нам щось смачне. Але глянувши на худу калитку, вона вирішує обмежитись ячмінним хлібом і посилає мене до крамниці Дургана по кістки («Та попроси його, щоб залишив на них хоч трохи м’яса»), а потім в рундучок Лугана — теж у бідному кварталі — купити городини на фартинг. Бідна мама!.. В понеділок, коли розбився ковпачок від газової люстри, вона навіть розплакалась.

Сьогодні я дуже стомився і хочу спати. Засинаючи, я думаю про те, що завтра ми з дідусем, певно, знову підемо до Антонеллі.

Поки не було Гевіна, я гуляв з маленьким Анджелло Антонеллі. Приємно було мати хоч будь-яку розвагу в цю страшенну спеку, та й Анджелло дуже радів з моєї компанії. Своїми чорними вологими очима й обережними рухами він нагадував мені дівчинку, ніжну й веселу. Поки ми грались у дворі, він постійно тримався за мою руку, а коли приходив час розлучатися, завжди гірко плакав.

Насправді ж Анджелло був дуже розпещеною дитиною — адже знайшовся він через цілих дванадцять років після Клари. Слід було йому чого-небудь зажадати від товстого й добрячого батька, як той одразу ж діставав: іграшки, цукерки, фрукти — все, що завгодно. Анджелло, як хотів, хазяйнував у салоні морозива: візьме бувало цілу вазу з шоколадними пряниками, або відкриє банку з маринованими грушами... А я в Ломонд В’ю боявся навіть випити зайву склянку води.

Цілими днями він щебетав: «Мамо, я хочу дині», «Тату, я хочу лимонаду». Якось Анджелло розповідав мені, що навіть вночі він примушує маму вставати з ліжка й смажити йому яєчню з шинкою. Одначе, він ніколи не з’їдав того, що йому давали, і завжди почував себе слабим.

Коли я порівнюю його з суворим, впертим і мовчазним Гевіном, який не терпить тендітних і нікчемних людей, мені стає якось ніяково. І все ж з Анджелло приємно товаришувати, до того ж у нього є мавпочка, з якою ми ввесь час бавимось. Та й мама Анджелло завжди радіє з мого приходу.

Тепер, коли її чоловік, яким вона вміло командувала, зібрав трохи грошенят, місіс Антонеллі дуже приндилася своєю сім’єю, яку колись зневажали за бідність. Товста Клара знайшла собі вигідного жениха в особі Тадеуса Герріті, батько якого очолював мебльову фірму. І я був певен, що місіс Антонеллі так мило посміхалась до мене і так чемно упадала біля дідуся лише тому, що ми для неї були представниками драмбакської аристократії і міського «начальства»: санітарний інспектор Леккі був важною персоною в її очах.

Мушу признатись, що мені завжди було совісно, коли дідусь «розпинався» перед Кларою і місіс Антонеллі, хильнувши знаменитого «Фраскаті». Як тільки місіс Антонеллі втрачала контроль над собою, погляд її ставав жорстоким, а лице таким чорним, що я іноді гадав, чи не голиться вона часом. Та дідуся, здавалось, ніщо не бентежило: він плив собі так рівно й плавно, як парусник, що біжить під попутним вітерцем.

А я тимчасом біг з Анджелло на вулицю, ми ходили в парк слухати оркестр, каталися в човні по ставку або йшли в собор Святих Ангелів з дядьком Вітою, чудним і смиренним дядьком Вітою, якого не терпіли в цій сім’ї і який півдня провадив у товаристві мавпочки, а другу половину — в молитвах.

Так минув місяць. Одного вечора Кейт прийшла досить пізно і, побачивши мене, збентежено спитала:

— Це ти, Робі?

— Так, Кейт.

— Мій гарнесенький!

Я почервонів від задоволення. Уже давно Кейт ставилася до мене з якоюсь особливою ласкавістю.

— Чуєш, Робі? — Кейт ніяково посміхнулась. — Це досить дивно... Джемі Нігг запрошує мене на ярмарок в Ардфіллан. — Вона знову засміялась, вважаючи, певно, безглуздою таку пропозицію. — Звичайно, я не можу їхати з ним одна — дівчині це не личить. Він і сам це розуміє... Тому... він... тобто ми... з радістю візьмемо тебе з собою, якщо ти хочеш.

Хочеш? Я давно вже мріяв про райські блаженства цього ярмарку, куди раз на рік з’їжджалися люди з усієї округи, щоб погуляти, побавитися й повеселитися досхочу.

— О, Кейт! — зітхнув я.

— Значить, їдеш. — Вона лагідно потисла мені руку і пішла наверх, потім обернулась, щось раптом згадавши, і сказала:

— Приїхав твій товариш, Гевін. Я бачила його на вокзалі.

Гевін дома! Нарешті. На два дні раніше строку. Значить, завтра я побачу його. Безмежно щасливий, я відхилив двері й глянув у темряву. Небо було грізне й похмуре, але вітерець повівав лагідно й обіцяв погожий день. Яке життя чудове, яке прекрасне!

14

Наступного дня я ще вдосвіта вийшов з дому, бо обіцяв Анджелло повернути журнали, що брав у нього, і хотів якнайраніше звільнитися. Я побіг по дорозі на Кладовищенську вулицю і раптом загледів Гевіна, що прямував до Ломонд В’ю.

— Гевін!

Він не сказав і слова, тільки підійшов до мене й міцно потиснув руку, з усіх сил намагаючись приховати радісну посмішку, яку, мабуть, вважав проявом слабості. Гевін мало підріс, зате добре загорів і загартувався. Побачивши його, я дуже зрадів. Мені хотілось розповісти йому, як я нудився. Та боронь боже! Треба бути спокійним і мужнім, і говорити тільки те, що слід.

— А я йшов за тобою, — пояснив Гевін, поглядаючи кудись убік, у напрямку Уінтонських горбів. — Я гадав, що ми підемо до Кряжу вітрів. Там з’явився орел... Лісничий говорив моєму батькові. Гарно було б видертись туди до сходу сонця. Сніданок я захопив.