Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну тоді... — дід вийняв люльку з рота, — ти повинен побити Гевіна Блера.

Я здивовано витріщився на діда. Адже Гевін не був моїм ворогом. Він завжди тримався осторонь від моїх мучителів і був єдиним, хто розмовляв зі мною. Гевін був чудесний хлопець: красивий, завжди задумливий; навіть м-р Долгліш прихильно ставився до нього. У всіх забавах Гевін був першим; а Берті Джемісона він міг збороти однією рукою.

Коли я все це розповів дідусеві, він якось дивно посміхнувся і спитав: — Ти що, боїшся?

Я похнюпив голову, уявивши собі кремезну постать Гевіна, його рішуче обличчя та чесні сірі очі. І признаюсь, що я таки боявсь його.

— Я зовсім не знаю, як мені його подолати.

— Я навчу тебе. Через тиждень ти зможеш побороти кого завгодно, навіть самого чорта. — Дід гордо розправив плечі. — Ми можемо написати листа м-ру Долглішу, щоб він поговорив із хлопцями. Та це лиш викличе ще більшу ненависть до тебе. Найкращий спосіб — це побороти найсильнішого з них. Ну, як, ти згоден?..

Тремтячи з ніг до голови, як той самогубець, що плигає з мосту в воду, я глибоко зітхнув і сказав: «Згоден».

Того ж таки дня, після вечері, ми почали тренуватися, домовившись перед цим, що бабуня нічого не знатиме про нашу витівку. Дід сотні разів примушував мене нагинатись і присідати, так що у мене аж паморочилося в голові. Потім він навчив мене, як тримати кулаки якнайближче до щелепів та як робити випади вліво або вправо. Нарешті, прийнявши рішучу позу, він скомандував: — Лівою бий! — Я лупанув його з усієї сили, і, на моє превелике здивування, дідусь одразу ж перекинувся і впав на своє крісло, задерши ноги вище голови.

Я кинувся до нього.

—  Ой, дідусю! Прости мені, я ж не хотів зробити тобі боляче.

Дід дуже розсердився, хоч я зовсім не завдав йому болю, а тільки порушив інструкцію «не бити нижче пояса». Та, опам’ятавшись, він і  сам почав навчати мене всіляким зрадницьким стусанам, а потім вивів на вулицю і примусив довго бігати «для зміцнення ніг».

Наступними днями він вперто працював зі мною над вивченням благородного мистецтва самозахисту, розповідаючи при цьому криваві історії Джема Мейса, Джентельмена Джіма та Біллі Батчера, який витримав вісімдесят два раунди з перебитою щелепою і відірваним вухом. Дідусь радив мені не пити води, щоб моя шкіра задубіла. Він навіть пожертвував для мене своїм улюбленим сиром; і поки я повільно жував його, у діда завжди текла слина з рота.

— Ніщо не може так зміцнити тебе, як знаменитий денлопський сир.

Я вірив цьому, але потім страшенно мучився від згаги.

В суботу дід повів мене на кладовище, щоб показати своїм друзям. І поки я, мов той вітряк, розмахував руками, він натякав їм про всі причини і обставини майбутньої сутички. Почувши це, Седдлер несамовито зареготав:

— Завжди у тебе якісь там чудернацькі витівки: то ти говориш про смирення, то раптом сам зчиняєш бійку між малюками.

— Седдлер! — сердито відповів дідусь. — Іноді доводиться битися на смерть, щоб забезпечити собі свободу життя!

Це стримало містера Боуга, котрий, як я помітив, був невисокої думки про мій майбутній успіх.

Нарешті фатальний день настав. Дідусь потиснув мені руку на прощання і сказав:

— Головне, хлопче... що б там не трапилось, не показуй, що ти боїшся.

Очі мої наповнилися слізьми, бо я з колиски звик виливати свій жах у мамин фартух; і навіть дідів сир не зміг заклеїти моїх потужних сльозопроводів. Мені було не так жаль себе, як Гевіна, який останніми днями почав виявляти до мене дружні почуття: відлупцював Берті Джемісона за те, що той навмисне завдав мені болю під час гри в довгої лози, а іншим разом у класі, помітивши, що в мене немає гумки, тихенько підсунув мені свою. Та вже було пізно: я дав слово дідусеві, і треба було діяти. Згідно стратегічного плану старого, бійка повинна була розпочатися рівно о четвертій годині, тобто, одразу після уроків. Тому на всіх уроках я з величезним хвилюванням стежив за Гевіном, мимохіть милуючись його спокійним і благородним обличчям. У нього було красиве обличчя горця, з рішучою верхньою губою та бездонними сірими очима, опушеними довгими віями. Цю гордовиту красу він, мабуть, успадкував від своїх батьків, які походили з найкрасивіших районів Шотландії: батько — з Перта, а мати — з Кемпбелла. Сьогодні, можливо, тому, що ввечері він збирався піти гуляти з своєю дорослою сестрою, Гевін був зодягнений в красиву шотландську одежу. На ньому була коротенька спідничка, широкий вишитий плед та високі гірські черевики, а біля боку висіла красива сумочка з оленячої шкіри. Все це так прикрашало його і робило таким любим, що від самої думки про майбутню бійку у мене болісно стискалося серце.

Годинник на високій вежі вибив чотири... Я сподівався, що містер Долгліш затримає мене. Та дарма, він відпустив мене разом з іншими учнями; і я змушений був плентатися вслід за Гевіном. Я не міг вернутися до дідуся дезертиром, тому підбіг до Гевіна і штовхнув його з усієї сили. Коли він обернувся, я зайняв бойову позицію і крикнув:

—  Захищайся, бовдуре!

Це була традиційна фраза, якою починалися всі бійки в Лівенфорді. Тому, почувши мій клич, хлопчаки радісно завищали: — Бійка! Шеннон — Гевін. Ура! Ура!!!

Гевін почервонів і здивовано глянув на юрбу розбишак, що оточили нас. Нічого не поробиш — треба битися. Він відштовхнув мої кулаки, але я знову виставив їх проти нього, упершись ліктями в боки.

— Ну, тримайся ж, бовдуре! — крикнув Гевін і кинувся на мене.

Я захищався за всіма правилами. Тремтячою ногою провів хвилясту риску на землі і чесно попередив його: — Посмій тільки переступити!

Та Гевін уже розсердився і тому рішуче ступнув через межу.

Я аж затрусився. Настав заключний акт трагедії. Мертва тиша. Губи в мене пересохли, і я прохрипів:

— Ану, вдар, боягузе!