Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він, не роздумуючи, стусонув мене в груди, що у мене аж загуло всередині. Я зблід. Відступати було вже пізно, тому я зціпив зуби і несамовито напав на свого улюбленця.

Вся дідусева наука відразу ж вилетіла у мене з голови. Я почав виробляти страшенні викрутаси кулаками, котрі часто влучали в Гевіна, але здебільшого в тверді й найбільш захищені місця — в лікті, в щелепи, а найчастіше — в великі металеві гудзики на його вбранні. Коли я натрапляв на них, у мене аж сльози виступали з очей від нестерпного болю. Крім того, його удари, що влучали в мої найслабкіші місця, значно посилювали цей біль.

Він двічі збив мене з ніг під несамовитий регіт всієї юрби. Це викликало у мене лють, яка від глузливих вигуків хлопчаків ставала вже скаженою. І треба сказати, що саме це надавало мені сил для продовження боротьби. Ненависть до цих постійних мучителів примушувала мене терпіти найтяжчі муки, щоб показати їм, з якого тіста я був зліплений. Щоразу підводячись з землі, я ще лютіше накидався на Гевіна.

І раптом Гевін упав. Мертва тиша. Та тільки він підвівся, як маленький Гові-білочка пропищав: — Ти ж тільки посковзнувся, Гевін. Дай йому! Дай йому як слід!

Гевін став діяти обережніше. Він довго кружляв, зовсім не відповідаючи на мої удари. Крім того, обидва ми дуже потомились і тяжко пихкали, мов паровози. А я так розпалився, що від мене аж пашіло. Важко відсапуючись, я помітив, що одне око у Гевіна запливло; це боляче вразило мене, тому що я зовсім не хотів калічити свого улюбленого героя. Та раптом, як грім з ясного неба, над нами пролунав густий голос одного з «дорослих» хлопців нашої школи... Я обернувся: великий гурт старшокласників наближався до нас.

—  Дивіться-но, зелепух теж хвацький забіяка!

Я гордо підвів голову. Значить, я не осоромив дідуся! Значить, не такий вже я боягуз, яким досі вважав себе! Це піддало мені сили, і я знову хоробро кинувся на Гевіна, хоч насправді мені хотілося цілувати його від радості. Та несподівано він підвів голову і вдарив мене прямо в ніс. Пішла кров. Я відчув її солоний присмак у себе в роті і побачив, як вона двома струмками потекла з мого носа. Господи! Я ніколи й не сподівався, що в моєму нещасному тілі так багато крові. Але це зовсім не злякало мене. Навпаки, в голові у мене одразу прояснилось, і я відчув себе зовсім легким і безплотним. Правда, ноги мої чомусь знову відмовлялися служити. Але я стиснув кулаки і почав гатити ними в гудзики Гевіна. Раптом увесь світ передо мною закрутився, а у вухах почулась гулка стрілянина... Що це? Невже комета Галлея зіткнулася з землею? Коли я прийшов до пам’яті, то відчув, що мене хтось тримає, а навпроти інші хлопці відкачували Гевіна.

— Ну, от і все. А тепер потисніть один одному руки. Ви добре бились. Он з того шмаркача й досі юшить, мов з недорізаного поросяти. Принесіть-но мені ключа від брами.

Я ще довго лежав на спині з величезним холодним ключем під потилицею, а Гевін сидів біля мене з сумним, замурзаним обличчям. Моя одежа зовсім промокла від крові, що її дорослі хлопці ніяк не могли спинити. Нарешті вони приклали мені до носа холодний компрес, посипаний сіллю, і це відразу ж помогло.

— Лежи спокійно і за двадцять хвилин усе буде гаразд.

Після цього хлопці пішли, а за ними розбрелись і всі мої однокласники, крім Гевіна, який продовжував сумно дивитися на мене. Я спробував усміхнутись, але компрес заважав.

— Не рухайся, — мовив Гевін лагідно. — Я не хотів битися головою, і це було підло з мого боку.

Я заперечливо похитав головою, і кров знову потекла з носа. Не звертаючи на це уваги, я посміхнувся й прошепотів: — Я теж дуже жалкую, що підбив тобі око. — Гевін обережно помацав гулю і посміхнувся до мене такою сонячною посмішкою, що серце моє заграло від радості.

Гевін легенько зняв з мене компрес і допоміг підвестись. Обнявшись, ми попрямували на Драмбак Род.

Мені й досі здавалось, що комета Галлея шугає в небі. Та скоро ми дійшли до будинку, де жив Гевін.

— Може, зайдеш умитися? Адже тобі не можна йти додому в такому вигляді.

Я, вагаючись, поплентався за ним до високих воріт, увінчаних двома шестигранними ліхтарями з гербами міста Лівенфорда на шибках (ознака резиденції пробста). Довга гравійова алея, обсаджена декоративними кущами, вела до красивої вілли, що знаходилась посеред великого і добре впорядкованого саду. Ми обійшли її і зупинились біля водяної колонки, навпроти конюшні. Та тільки-но ми почали хлюпатись, як у вікно виглянула гарненька покоївка в чорному платті з білим фартухом, і зараз же до нас вибігла молода жінка в коричньовій сукні.

— Хлоп'ятка! Що з вами? — Це була Джулія Блер — доросла сестра Гевіна, яка вела батькове хазяйство після того, як померла мати. Глянувши на мене, вона перестала допитуватись і повела в кімнату Гевіна. То була чудова кімната з фотографіями на стінах та безліччю цікавих речей — вудочок, паперових зміїв, дерев’яних і картонних домиків тощо. Тут вона звеліла мені скинути своє забруднене вбрання і зодягнути сірий шерстяний костюмчик Гевіна.

— Я добре знала твою матусю, Роберт, — лагідно звернулась вона до мене. — Чому ти досі не приходив гратися з Гевіном? — Вона обернулась, але Гевіна вже не було в кімнаті: він побіг на кухню лікувати своє підбите око. — Приходь до нас, адже ви вже потоваришували. — Джулія провела мене до парадних дверей, віддала пакунок з моєю одежею і, ніяково посміхаючись, сказала: — Візьми собі цей костюмчик Гевіна. Він уже виріс з нього. — Вона ще довго дивилася мені вслід, аж поки я зовсім не потонув у вечірній пітьмі.

Стомлений і розбитий, я повільно чвалав у напрямку Ломонд В’ю. В голові у мене гуділо, а кістки боліли так, неначе мене хтось ціпами помолотив. До того розкіш, яку я бачив у будинку Гевіна, зовсім пригнітила мене. І це пригнічення лишилося у мене на все життя, бо завжди потім я розглядав усі свої успіхи і невдачі, виходячи з цього дитячого уявлення про людське щастя. Можливо, якби дорослі хлопці не втрутились, все було б інакше...

Дідусь чекав на мене біля воріт.

Мовчанка. Він довго оглядав мене і нарешті спитав:

— Ну як, ти переміг?

— Ні, дідусю... Мені здається, що я потерпів поразку.

Не сказавши й слова, дід повів мене до своєї кімнати і посадив у крісло. Я розпочав:

— Дідусю! Я не боявся... навіть після того, як ми почали битися.

Поступово він випитав у мене все. І я був дуже здивований, коли він раптом гаряче потиснув мені руку і, схопивши пакунок з зеленим костюмчиком, шпурнув його в вогонь.

—  От ми і здихались його,— сказав він урочисто.

7

Довгими зимовими вечорами, коли за вікнами тріщав мороз і сердито завивав вітер, між бабкою та дідусем точилася невпинна боротьба, причиною якої були їх різні погляди на життя та нерівне становище в родині. Особливо жорстокі, хоч і мовчазні, бої виникали з-за мене, бо кожен з них хотів володіти мною неподільно.