Псалом 44: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Мені незрозуміло, — сказав Якоб, — мені не дуже зрозуміло, чого ви від мене хочете. Навіть якщо здогадуюся, до чого ви хилите, коли згадуєте про послуги, які зробили для моєї раси, як ви сказали, мені досі незрозуміло, у чому полягає моя конкретна послуга у відповідь».

«Все просто, — сказав доктор Ніче довірливо, — ви мусите постаратися, щоб усе це не знищили, якщо це буде потрібно. Сподіваюся, ви мене розумієте. Особливо важливо (а це частина вашого завдання) зробити це… — тоді замовк, ніби підшуковуючи справжнє слово, — своєчасно. Так. Своєчасно. Думаю, ви мене розумієте. Я говорю в інтересах науки передусім (а в цьому випадку ще й в інтересах вашої раси): не дозвольте знищити ту колекцію».

«Не розумію, — сказав Якоб, — справді не розумію».

«Отже, вам на цьому не залежить!» — сказав доктор Ніче майже ображено.

«Ні, не в цьому справа, — відповів Якоб. — Я просто не розумію, в чому полягає моє завдання. І моя послуга у відповідь».

«Ось, — сказав доктор Ніче після малої, напруженої паузи. — Даю вам ініціативу в руки. Щоб ви переконалися, що я не в змозі порушувати наказів навіть тоді, коли маю якусь свою особисту і протилежну думку. І навіть свої професійні, наукові мотиви».

«Отже?»

Доктор Ніче дихав швидко, мов астматик:

«З найвищого місця, — сказав він, немов декламуючи слова з Книги Буття, — з найвищого місця ми отримали наказ знищити усі сліди експериментів і колекцію єврейських черепів і скелетів. Звичайно, не одразу, але тільки-но буде потреба»; він говорив дедалі натхненніше: «Ось тепер і я у ваших руках… Знаєте, як називається те, що я вам зараз сказав? Зрада! — промовив він із патетичним шепотом. — Зрада найвищої воєнної таємниці… Як бачите, тут не йдеться про дотримання чи недотримання професійних етичних принципів, а про воєнну, військову відповідальність. Я це кажу вам лиш тому, щоб ще раз наголосити на делікатності ситуації та неможливості особистої ініціативи…»

«У чому мала б полягати моя особиста ініціатива? — запитав Якоб. — Не виконати Гіммлерів наказ?»

«C’est ça, — відповів Ніче. — …В інтересі науки. І (може, у разі, якщо ситуація зміниться), і вашої раси. Цього б не зробив жоден нацист: це суперечить, знаєте… нашому розумінню автократії».

«Добре, — сказав Якоб, — що я маю зробити?»

«Чекати, — сказав Ніче. — І мовчати… Поки тільки це».

«Потім…»

«Якщо вам здасться, що для нас усе пропало, тобто для Німеччини, — зрозумійте мене правильно, і за моєї відсутності (це треба взяти до уваги), тоді нічого робити не потрібно, немає потреби перешкоджати комусь зробити з колекціями, що йому заманеться, — а тоді, після короткої передишки, патетично: — Але якщо вам — на ваш розсуд — здасться, що ще не час, тоді зробіть усе можливе, щоб перешкодити знищенню тих дорогоцінних колекцій, які могли б стати останнім, що залишиться від вашої вимерлої раси».

Мало минути майже двадцять чотири години, щоб Якоб пояснив їй сенс всієї тієї трагікомедії під назвою Фанатик, або На службі в науки, бо доктор Ніче, сказав Якоб, хотів мати в ньому (тобто в Якобі) надійного свідка, якщо одного дня втрапить до рук союзників, а про це вже настав час подумати; але тоді все це її не стосувалося як справа доктора Ніче, для неї це був знак і зірка, бо, як сказав Якоб, відбувалося щось серйозне, водночас він висловив побоювання, що німці перед евакуацією знищать всі сліди табору, щоб одного дня стати перед Обличчям Історії, невинно стинаючи плечима, і того ж вечора (одразу наступного дня після нічних відвідин Ніче) Якоб вперше сказав:

«Ми спробуємо це випередити». А потім додав те, що в трохи іншій формі вона недавно сказала Жані, мов далеке відлуння цього Якобового речення, вимовленого майже рік тому: «Але ми не маємо права ризикувати. Тепер помирати важче».

5

Коли доктор Ніче врешті сказав Можливо, цей візит був завчасний і встав зі стільця, вона подумала: Нарешті, бо якби він затримався хоч на хвилину довше, вона б, мабуть, видала себе, зомліла. Потім почула шурхіт соломи на ліжку, з чого зробила висновок, що Якоб уже підвівся, потім їхні кроки, ключ у дверях, змовницьке і майже довірливе Aufwiedersehen! Ніче. І відчула, як раптово підкосилися ноги, як сповзає додолу: й останнє — різкий біль під лопатками, що сковзали донизу дошкою, і тупий удар, а потім темрява…

«Якобе, — вимовила вона, і це було перше, що спалахнуло в її свідомості серед яскравих рожевих кіл і вирвалося на вуста. Потім кола почали розходитися концентричними кругами, і в шпарині, що утворилася, вона виокремила схилене над нею Якобове обличчя і відчула його руку на своєму чолі. — Забери це, Якобе», — сказала вона і з таким самим зусиллям, з яким це вимовила, звела руку і відсунула пляшечку з нашатирним спиртом, яку Якоб тримав у неї під носом. Не повертаючи голови, зрозуміла, що світло, яке потрапляє на Якобове чоло, падає звідкись збоку, з підлоги: Якоб поставив лампу з абажуром на підлогу, подумала вона і відразу пригадала все, що сталося, й обійняла Якоба за шию. Він підняв її і вклав на ліжко, поставивши лампу з абажуром на столик біля ліжка.

«Як довго я була непритомна?» — запитала вона.

«Не знаю, — сказав він. — Тільки-но я замкнув двері, я кинувся до шафи. Одразу зрозумів, що щось не так. Я за ключем — а його в кишені немає. Тоді постукав нігтем у дверцята шафи, хоч відчував, що з тобою щось сталося. Водночас пригадав, що сховав ключ під подушкою. Схопив ключ і пляшечку нашатирного спирту зі столу і, ось, побачив, як ти сидиш у шафі, схиливши голову на плечі… Взагалі не чув, як ти впала, — сказав він… — Бідолашко моя»; і поки він її пестив, вона подумала, що тепер Якоб все знає, адже він мав бачити кров, тож тепер знає, що вона його дружина, хай навіть раніше нічого не помітив; чого б інакше він промовив оте: «Бідолашко моя». А вона сказала:

«Я впала лиш тоді, коли він вийшов, — а потім, із прихованою гордістю Якобової дружини: — Не могла більше. Не витримала б ані на хвилю довше. Твій халат мене докінчив. Не знаю, як я можу кохати людину, чий халат так смердить. Мушу знайти якогось іншого чоловіка».

Потім він сказав:

«Не знаю, як я можу кохати жінку, яка так легко втрачає свідомість. Мушу знайти якусь іншу жінку»; його долоні ніжно спочивали на її щоках. Та мить забуття віднесла її думки в протилежному напрямку; її погляд, що зупинився і сконцентрувався на тому єдиному фокусі, в якому перебували Якоб і вона (Якобова дружина), раптом почав розширюватися і розсіюватися; розпечений фокус почав холонути, тільки-но її свідомість — звична до ляпасів — почала озиратися довкола: лампа з абажуром — Якобова кімната — вікно, завішане пледом, — а за вікном: волога крижана ніч, проштрикана рефлекторами і колючим дротом. Концентричні кола полинули у ніч, у простір і час, торкнулися темної межі майбутнього і минулого, і коли вона швидко і злякано силоміць зупинила хвилі, які розсилала її свідомість, і коли вони повернулися з темної далини ночі назад до Якобової кімнати, до них, то там, де ще недавно було тепле сяйво лампи з абажуром яблучного кольору, у її свідомості залишилась лише чорна, обгоріла діра, там знову був отой шалений голос, що час від часу зривався на фальцет, голос, який називається доктор Ніче…

«Не розумію, — сказала вона. — Не розумію, що хотів від тебе той тип».

«Готує шлях до відступу, — сказав Якоб. — Чого б іще він хотів: готує шлях до відступу. Розумієш?»

«Не зовсім, — сказала вона. — Мені не до кінця зрозуміло… хіба не може все це зробити сам? Або наказати тому, кому більше довіряє. Не можу до ладу пояснити все це… Скажи, Якобе: чи це нарешті це?»

Якоб на хвильку замислився:

«Судячи з цього — так, — сказав… — З цієї комедії…» (Тоді розтлумачив їй справжнє значення візиту Ніче; це додало їй трохи надії, стільки, скільки потрібно, щоб страх не переміг).