Щоб померла, так?
Так. Щоб заснула: тоді зрозуміла все і пригадала Маріїн настрій, коли її викликали перший раз: думала, що після огляду її відправлять додому, і тому знову сказала Якобові:
Зроби це для неї. Спробуй зробити це для неї. Прошу тебе, Якобе.
Спробую, сказав Якоб. Але це треба було зробити раніше, боюся, що вже запізно.
Знала, отже, що Якоб зараз не протестуватиме і не дозволить себе приспати; власне, для доктора Ніче настав час перейти до того, заради чого він прийшов до Якоба о такій пізній годині, почати розмову віч-на-віч, конфіденційну, як колеґа, перейти до того, заради чого він гарцював і ходив довкола Якоба з оголеним коротким мечем, але примирливо, немов граючись, це, мабуть, відчув і Якоб, інакше б не сказав йому оте незавершене «якби я забув бодай на хвилинку…», хоча це щось означало, доктор Ніче змушений перейти врешті до суті справи, принаймні тому, що Якоб його спровокує, бо ж пам’ятає, що замкнув її в шафі, і знає, що вона не може там стояти цілу вічність, що вона впаде або крикне чи голосно заплаче; а потім вона подумала — може, й добре, що вона, хоча й ціною таких зусиль і випробувань, присутня на цій таємній дуелі, при цій небезпечній грі, в якій один з гравців має пікового короля з двома мечами, а інший — лише повітряний щит гравця і правду на своєму боці, а може, ще й час: якби союзницькі сили десь у Європі чи на Уралі, чи в Тихому океані не викинули тоді з колоди кілька десятків тисяч умундированих та озброєних двома мечами пікових королів і в такий спосіб стали партнерами часу (чирвовий туз), доктор Ніче нацькував би на Якоба своїх двох пікових есесівців, щоб покарати його за непокору і пасивний спротив, а вона б залишилася тут, у цій шафі, стікати кров’ю, мов зарізана вівця, підвішена за гак униз головою. І подумала на хвилинку, як би розгорталася ця гра без правил, якби не вона; якби вона, невидима, але присутня, тихо скривавила і перестала дослухатися, вболівати за гру, навіть тоді відчувалася б її німа присутність — (як зараз відчувається присутність Полиного трупа в кімнаті) — її свідчення чи її звинувачення: принаймні один раз Якоб дав би іншу відповідь, принаймні на нюанс іншу від тієї, що давав докторові Ніче зараз, перед нею.
Стілець знову заскрипів, і вона побачила невидимий череп доктора Ніче, його сиві пасма à la Шопенгавер (таким, як вона побачила його вперше), як він наближається до Якобового невидимого обличчя:
«Ви знаєте ситуацію на фронтах?» — запитав він.
«Щось шепочуться про це», — відповів Якоб.
«На жаль, це правда, — сказав доктор Ніче. — Союзники просуваються вперед. Ви це добре знаєте, не гірше, ніж я».
«Більше передчуваю», — сказав Якоб.
«Так, так. Всі ви… всі ви берґсонівці, до дідька. — Тоді трохи помовчав. — Інтуїція… проти волюнтаризму».
«Гм, — сказав Якоб. — Also sprach Zarasthustra».
«Облишмо це зараз, — сказав доктор Ніче нервово. — Перейдімо до справи; ця розмова могла б завести нас надто далеко».
Тоді він врешті вимовив щось, що мало означати початок тієї розмови, задля якої він зараз сидить тут із Якобом, а вона лише цього й чекала — щоб розмова нарешті почалася, щоб нарешті сталося те, що має статися і звершитися, та гра і те спокутування, а їй здається, що час не рухається, стоїть на мертвій точці, як і розмова, що її провадять два невидимі голоси, поки вона, в позі якоїсь покаліченої жертви і невидимого свідка, кривавить на межі млості та сторожкої уваги, неймовірно залежна від слів і від голосів, які чує, і від виразу облич і рухів рук, яких не бачить, свідома своєї ролі та своїх рухів, своєї нерухомості, такої ж важливої й доленосної, як і слова отих двох; до болючої концентрації та задерев’янілості свідома того, що кожен рух її руки чи навіть кожен удар її пульсу урухомлює якесь одне маленьке коліщатко події; і не тільки це: навіть кожна її думка про Якоба означає щось посутнісне, бо керує та витає невидима, але присутня, зараз більше, ніж коли-небудь раніше, бо та жертовна кров, що витікає з неї, відбирає в неї силу і затьмарює свідомість, то не лише застанова її абсолютного єднання з Якобом, а й застанова і ґарантія співучасті в усіх випробуваннях, а тому й застанова і ґарантія спільної змови проти смерті, отже, вона мусить витримати і не зомліти, особливо тепер, коли починається те, що вона так безтямно засвідчує своєю присутністю і своєю кров’ю, яка є не тільки ціною кохання та любовних обіймів, але й (дивно) доказом життєвого принципу і спраги до життя, бо присутність смерті, здається, завжди викликає любов, щоб переплестися з нею і спаруватися, щоб врешті одна з них здійняла переможне знамено і замаяла ним над світом; те задихане спаровування трупів і та з антагонізму народжена любов між еросом і танатосом — це тільки конфлікт елементів, землі і крові, щось майже невловиме, якщо мати на увазі основну ідентичність тих субстанцій і праелементів: мутне, майже органічне відчуття всього того не давало приспати її свідомість, ота, народжена в її свідомості та її крові, зустріч кохання і смерті: вона досі могла чути вимовлене впівголоса, майже пошепки, речення доктора Ніче: «У мене є для вас одна конкретна пропозиція… Практично послуга у відповідь. Так. Мала послуга у відповідь».
«Послуга у відповідь?» — перепитав Якоб.
«Дрібниця, — сказав Ніче. — Ви виконаєте для мене одну невелику роботу. Якщо не заперечуєте, що це лише послуга у відповідь… Звісно, лише у цьому випадку. Бо інакше…»
«Інакше що? — запитав Якоб. — Інакше що?»
«…інакше я можу довести, що зробив вам послугу у відповідь. Хоча б тому, що ви досі живі… Думаю, було б невдячно з вашого боку піти просто так. Без реваншу»; і потім продовжив, все ще зі зброєю в руках, але то був лише дерев’яний, позолочений меч: «Але прощатися ще зарано, думаю, ще зарано… Тож перейдімо до справи».
«Слухаю вас», — сказав Якоб; а тоді доктор Ніче:
«Кажу вам передусім як учений і лікар. Майте це на увазі. Як нацистський лікар, звісно».
«Аякже, — сказав Якоб. — Слухаю вас».
«Ви знаєте про колекцію єврейських черепів і скелетів?»
«Чув про це».
«От і добре. Я так і думав; принаймні ви розмірковували над цим, — сказав доктор Ніче, — і маєте — звісно — свою думку про це».
«Власне…» — але не міг закінчити.
«У мене немає наміру зараз (після всього того, що я вам сказав) розпитувати вас про вашу особисту думку. Хочу лише нагадати, що, врешті-решт, і та колекція є частиною послуг, які я згадував (на ваше велике здивування) і котрі я зробив для вас…»
«Для мене?»
«Для вашої нації, — сказав Ніче, — байдуже». Тоді виправився: «Власне, для вашої раси».
«Не розумію, — сказав Якоб. — Для моєї раси?..»
«Дивує мене, як ваша інтуїція… Та облишмо це зараз. Сподіваюся, вам зрозуміло, що у випадку геноциду (такого, як було заплановано, — це ви теж добре знаєте) від вашої раси не залишилося б нічого, крім тієї колекції черепів».