Псалом 44: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Стояла в темряві нерухомо, напружуючи очі, щоб віднайти світло в шпарині на дверцятах шафи, і здавалося їй, що шафа вібрує від її заціпенілого тремтіння, яке розходилося диктом на всю ту дерев’яну коробку, що дрижить і порипує, немов у ній б’ється якесь здоровенне серце, що його мають великі речі, чи якийсь безглуздий механізм на кшталт настінного годинника без циферблата і без міцної зброї стрілок: тільки шалене, невидиме і дурне тік-так-тік-так велетенського маятника. Її шия була жахливо скручена, аж так, що голова майже горизонтально лежала на плечі, але вона не наважувалася мацати рукою довкола себе в темряві (бо могла б скинути порожнього вішака для одягу) чи хоча б відсунути трохи далі той халат з кисло-гірким лікарняним запахом, що в’їдався їй в очі та викликав в утробі спазми блювоти.

Могла лише каятися, що не зробила цього трохи раніше, тоді, коли доктор Ніче намарно увімкнув вимикач коло дверей і коли відразу по тому почула його голос: «Це пахне саботажем»; треба було тоді хоч щось зробити. Відсунути халат (уявляла цей рух: вішак легенько ковзає дерев’яною перекладиною, прикріпленою до бічних стінок, потім зупиняється, м’яко торкнувшись тканиною дошки, витесаної з тієї ж деревини, що й уся шафа, наче народжені з однієї утроби, потім її рука обережно повертається і спускається вздовж тіла, торкається його так само безшумно, як повернулася в повітрі назад, ні до чого не доторкнувшись, й уявляє своє чисте, вивільнене дихання, і вдихає смолянистий запах сухої соснової дошки); зайняти якусь зручнішу позу, сісти навскіс або принаймні звільнитися від тієї перекладини, що притискає їй шию. А так вона наче в труні: живий труп: і згадує Анієлу. Пам’ятатиме завжди: еліптична бляшана вивіска на облупленому червоному фасаді ВИГОТОВЛЕННЯ ТРУН — У ПАСАЖІ ЛІВОРУЧ, що влітку ховається за листям диких каштанів, і кордубато, невправно намальований перст, який, мов перст долі, вказує в напрямку цвинтаря: У ПАСАЖІ ЛІВОРУЧ під розквітлими гілками дикого каштана; і вона пам’ятала важкий аромат каштанового цвіту і той завулок, що веде з Цвинтарної вулиці знову ліворуч. Зараз могла пригадати і крижані квіти на вікні, поміж якими вигулькнула сива стареча голова, мов голова якогось Фавна у папоротнику, і згадати його беззубий рот із вусами, обриси якого проступили крізь тьмяні квіти вікна, на яке дмухав, щоб розтопити кригу. Під його смердючим подихом зів’яла папороть, а тітка Лела зняла хустку, щоб він упізнав її: «Це ми, дядьку Мартине»; тоді у вікні загорілося жовте тремтливе світло, почулося обертання ключа в замку, і вона побачила скуйовджену фавнівську голову та вуса і відразу покаялася, що прийшла, ще до того як чоловік сказав: «А ця що, теж до мене на постій?» Але тітка Лела сказала:

«Ні. Вона — ні. Просто прийшла провідати Анієлу. Як там Анієла?»

Вони стояли в кутку темної майстерні і грілися коло слабенького вогню, що тлів в опецькуватій пічці на стружку. Чоловік два-три рази підіймав покришку, зазирав у жар, щоразу спльовуючи у вогонь, а потім знову брав до рота люльку. Але тоді ще не бачила Анієли. Вони чекали, щоб трохи зігрітися, та вона твердо вирішила, що не залишиться тут, хай що б там сталося. Це не через старого, а радше через ту низьку облуплену й закіптюжену стелю, через відчуття присутності смерті у всіх речах; особливо ж через ту чорну позолочену кришку домовини, що виструнчилася коло дверей, на яку не могла дивитися.

«Цілими днями спить, — сказав старий і вийняв люльку з рота. Потім притиснув середнім пальцем жар у люльці, і вона помітила, що його кострубатий вказівний палець правої руки зачепився за середній, мов якийсь паразит. — Я кажу, що їй варто було б трохи рухатися, — вів далі він. — Сюди ніхто не може увійти так, що я б не почув. Але вона не хоче вставати. Хай минеться, каже, все це».

Вона побачила Анієлу невдовзі після цього, коли перейшли з майстерні на склад. Пригадує: чоловік замкнув двері майстерні на засув, потім взяв свічку і рушив попереду. Потрібно було трохи часу, щоб вона призвичаїлася до напівтемряви (чоловік затуляв свічку) і змогла зорієнтуватися: труни, переважно непофарбовані, лежали на полицях навскіс, мов ліжка на якомусь кораблі мерців. Стояв густий, важкий запах столярного клею, свіжої ялинової деревини і ялинових дощок, олійних фарб і скипидару.

Тоді чоловік повторив:

«От, бачите. Знову спить, — і підняв віко однієї домовини в кутку кімнати. — Цілісінькими днями спить. Лише ввечері виходить в одне місце. Потім одразу повертається. — Тоді промовив до неї: — Всередині є пір’я. І димохід проходить коло неї. Каже, їй не холодно».

Тільки тоді вона побачила Анієлу: та поволі розплющувала повіки, потім з’явилися білки, потім розтулилися вуста:

«Мені постійно спиться, — сказала Анієла. — Тільки-но накриюся кришкою, засинаю». Кліпала очима, немов засліплена благеньким світлом свічки.

Тоді старий сказав:

«Це від порошків. Краще було б роздобути їй ракію. Від неї, кажу, вона б ожила. І набралася б трохи хоробрості».

«Ні, — заперечила Анієла. — Порошки допомагають мені заснути»; і подивилася на неї, ніби звертається лише до неї: «Мені завжди сниться одне й те саме: хтось за мною женеться, а я не можу втекти. Потім прокидаюся і бачу, що я в труні. Тоді трохи заспокоююся. — Маріє, тобі сниться щось таке? Хтось за тобою женеться, а ти…»

На допомогу їй приходить тітка Лела:

«Серденько, — каже вона, — якби ти покинула це… місце. Спробуємо зробити тобі паспорт. Чи щось таке». Тоді ще додала: «Пізніше, звісно. Хай все це хоч трохи вляжеться».

«О ні, — сказала лялька-сплюха. — Я тут почекаю на закінчення війни. Мені тут добре. Їй-бо, мені тут гарно, тітко Лело». Марія ошаліло та недовірливо дивилася на її обличчя та вицвілі очі: її голова зменшилася, як у тих мумій, що їх препарують мисливці за людськими черепами, і зробилася завбільшки з кулак, її рот переполовинив обличчя — він не змінився і став неспівмірним із тоненьким горбатим носом і дрібними восковими рисами, закарбованими на отому мініатюрному обличчі ляльки-сплюхи. Навіть її вії здавалися неймовірно довгими й опускалися та здіймалися з якимось голосним, скрипучим, ніби незмащеним, лопотінням, мов крила нічних птахів. Тоді Марія зупинила свій погляд на коралях з великих штучних намистин кольору аметисту: ці коралі на тонкій шиї ляльки-сплюхи надавали Анієлі вигляду тих мумій, що їх знаходять у пірамідах фараона: гідність смерті правителя.

«Це від покійної мами», — раптом випалила Анієла ще до того, як Марія встигла запитати, навіщо Анієлі те намисто, ще до того, як встигла сказати будь-що, бодай якесь слово, яким зазвичай звертаються до смертника; «Сімейний спогад, можна сказати», — вела далі Анієла, мов відповідаючи на її невимовлене запитання і погляд, що перетворився на застиглий і стриманий крик. А тоді її очі зупинилися на Анієлиних худих, зів’ялих пальцях, якими та перебирала намисто, немов вервицю; у неї були все ще гарні доглянуті нігті кольору темного срібла, що якось дивно поєднувалося зі збляклим бурштином її довгих пальців, мов срібний обідок на старовинному і вишуканому чубуку дорогоцінного мундштука. «Це для мене як календар, — сказала вона. — Якщо кожну намистину вважати одним місяцем, то тут — понад три роки. Війна, сподіваюся, до того часу завершиться. А можна вважати за тиждень. Чи за день. Чи годину». Тоді додала: «Я рахую»; а вона відчуває, що нічого не може сказати і мусить чекати, щоб чоловік відклав на якусь хвильку люльку чи промовив щось, хай там що, аби не мовчав, і вона не мусила слухати Анієлин хриплий шепіт, аби хтось хоч щось промовив людським голосом, хай старий закашляється басом чи тітка Лела скаже своїм чоловічим голосом, який тхне цигарками, щось беззмістовне і немислиме, як ото недавно про паспорт для Анієли; але натомість вона мусила знову слухати шепіт ляльки-сплюхи: «Я часто граю, коли нудьгую», — сказала мумія, а її пальці кольору темного бурштину швидко пролетіли намистом, потім завмерли на мить, ніби віднайшли справжній тон та акорд, якого вони не могли чути, але помітили в її очах, в яких промайнули в’юнкі тіні якоїсь неземної мелодії (і їй пригадалася Полина постать, зігнута над вигнутою шиєю віолончелі під чорним балдахіном отих катафалків, що стояли поблизу крематорію, заки сіяв якийсь темний дощ, а вони, змоклі та зморені, поверталися з роботи): «Ось», — сказала тоді Анієла і закинула голову трохи назад, так, що вістря підборіддя стирчало догори, як на картинах зняття з хреста з жахливими спотвореннями перспективи, на яких пальці на ногах, заглиблення під ребрами і трикутник підборіддя зливаються в єдине ціле; «Трам-трам-трам-трам, — Анієла передавала їм звуки, які заплюскували її свідомість, але залишалися для них усіх нечутними; при цьому вона тарабанила пальцями по скляних кульках кольору аметисту: — Моцарт, — сказала вона, немов видихнула те слово в котрійсь із пауз після однієї шістнадцятки чи між двома півтонами. — Реквієм, — пояснила, не припиняючи натхненно бахкати по тому уявному фортепіано з піднятою головою. — Тепер я знаю, коли помиляюся. Точно знаю, де який тон, і тільки-но вдарю по кульці, я його виразно чую».

Вона вже розтулила рота сказати тітці Лелі, що їм час іти, бо несила більше слухати Анієлин Реквієм, але саме тоді десь завила сирена, і їй перехопило дух, проте тієї миті любіше було слухати істеричне завивання сирени, ніж Анієлин шепіт, хоча тепер доведеться залишитися ще принаймні хвилин на п’ятнадцять, поки не мине тривога. На щастя, Анієла раптом заснула, мов заколихана своєю власною музикою, і вони утрьох, власне, тітка Лела, старий і вона, могли розмовляти про всіляку всячину і про все на світі, як зазвичай балакають люди; чоловік сказав, що за його християнськими відчуттями війна не може тривати довше, аніж рік, бо до того часу Бог або змилується над людьми, або знищить увесь світ полум’ям чи потопом, бо він знає одного старого з околиці, який уже прорік кілька війн, і то точно, аж до дня, і місяця, і року, навіть передбачив сараєвське вбивство і дохідливо розповів про це усім, а його через це арештували, а коли справді сталося так, як він пророчив (а він передрік і кілька посух, і навіть дату народження й ім’я престолонаступника), тоді його відпустили, хоч мусив сказати, звідки в нього все це знання, а він відказав, що все це до ладу написано в Старому Заповіті та в Книгах пророків; е, той самий старий сказав те, що й він думає, тобто, що ця війна не може потривати довше, бо ж хіба може бути, щоб людей просто так кидали в ями, мов тварин, і по двадцять на купу, а він добре пригадує, як то було, коли воював за цісаря Франца Йосифа, — та вона його не слухала, а думала лише про те, що ці відвідини мусять врешті закінчитися, чекала на сирену, яка сповістить кінець тривоги, і дивилася на свічку, щоб не дивитися на Анієлину труну. Тоді, коли минула ціла вічність, знову зарепетувала сирена, а тітка Лела сказала: «Не будемо її будити, нехай відпочиває», — а вона лише цього й чекала: щоб старий накрив Анієлину труну, тож була вже в іншій кімнаті, а насправді десь далеко, куди втекла від себе і від всього цього, коли чоловік сказав:

«Було б непогано дістати їй трохи ракії. Це краще, ніж порошки», а тітка Лела:

«Направду, направду»; а вона вже стояла на порозі перед дверима і дивилася на чистий свіжий сніг, мов на якесь диво. Вона все ще не рухалася, притулившись шиєю до поперечини шафи, майже зануривши голову в смердючий лікарський халат, притискала однією рукою трусики і відчувала, що кров заливає її пальці та збігає по ногах, і їй здавалося, що вона стече кров’ю, мов та зарізана худоба, що висить головою вниз на гаку в скотобійні, поки кров повільно скрапує і збирається долі на бетоні в густу темно-червону пляму. Їй було зрозуміло: нічого зробити вона не може; мусить отак стояти в оцій неможливій позі, аж поки щось не станеться, поки доктор Ніче не піде чи Якоб щось не вчинить; от тільки мусить вважати, щоб не зомліла, бо могла б видати свою присутність; і чекати, заціпивши зуби. Вже чула твердий баритон доктора, що в кінці речення іноді збивався на неприємний і несподіваний фальцет, і раптом зрозуміла, що світло знов увімкнене, отже, коротке замикання усунули, бо на дверцятах шафи з’явилася гостра лінія світла. Той Макс знову зміг викрутитися, подумала вона і водночас почула голос Якоба.

«Він часто рятував нас від неприємностей», — сказала Марія після малої паузи: сказала нас, бо те нас означає ще й «тебе», тобто Жану, бо ж зрозуміло, що підготовка до втечі — здебільшого Максова справа, він стоїть за цим, він смикає за якісь невидимі ниточки, він вмикає світло і влаштовує коротке замикання. Він. Той Макс. Якого ніхто не бачив.

Тоді почула Жанин голос, мов відлуння речення, вимовленого раніше:

«До біса вправний хлопець», а вона подумала, що лише Якоб міг би зробити такий комплімент Максові чи іншому чоловіку. Але не вона. Ще тільки їй (Жані) личить сказати оте До біса вправний хлопець. І зібралася розповісти Жані про те, що сталося пізніше, коли доктор Ніче врешті забрався геть і вона попрощалася з Якобом і пішла до своєї кімнати в кінці коридору; але тоді подумала Краще спробувати трохи поспати, треба відпочити, і притулила до себе дитя, і прошепотіла, не повертаючи голови:

«Мені здається, що час минає повільніше, ніж будь-коли. Мабуть, краще трохи поспати. Якщо північ минула».

4

І хоча їй не спалося, вона не могла розповісти Жані, що сталося потім, не лише через збудження та переляк, а й через таку сильну перейнятість собою, що їй так-сяк вдавалося дати лад хронології подій, тож ледь пригадувала, що трапилося раніше, а що пізніше, усі часи злилися немов воєдино, і через те, що їй здавалося неможливим відплутати з цього клубка історій цілісну розповідь, на кшталт отієї про Макса, яка майже невіддільна від безликої маси безчасся, що нею блудила її свідомість без видимого ладу. Це повністю поглинуло її, тож навіть якби хотіла, не змогла б розповісти Жані, та що там, навіть самій собі, те, що сталося згодом.

Вона ще добре чує голос лікаря та намагається розібратися в послідовності: спочатку було чути совгання стільця по підлозі, потім стілець заскрипів під тягарем (і вона зрозуміла, що доктор Ніче гупнувся усією своєю вагою на стілець, і відразу подумала, що тут щось не так, якщо доктор Ніче, якого ще прозивають нацистським Гіппократом, авторитетний дослідник «людських морських свинок» і високий таємний фахівець із расових питань, отже, якщо така особа приходить без попередження і без супроводу, та ще й у такий час, серед ночі, до кімнати якогось, за його (Ніче) власною расовою теорією, інферіорного марійського колеґи), і вона почала пригадувати все, що Якоб розповідав про ту людину, під наглядом якої були крематорій і Науково-дослідний інститут. Та навіть якби всього цього не було, навіть якби вона не знала доктора Ніче, якби Якоб не розповідав про нього, колишнього професора анатомії Страсбурзького університету, вона б збагнула, що тут щось не так, коли німецький лікар приходить із візитом до Якоба, та ще й у такий час ночі; знала, що відбувається дещо незвичайне, тільки-но заскрипів стілець, знала ще до того, як він майже довірливо запитав Якоба:

«Ви самі?»

«Так, — відповів Якоб. — Звісно. Хто б міг тут бути о цій порі?»

«Наприклад, одна з тих жінок, яких ви врятували від табору для розваг і взяли під своє крило».