Псалом 44: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

УДК 821.163.41-3

К46

Danilo Kiš

Psalam 44

Copyright © 2022 by Danilo Kiš Estate

Переклад цієї книжки підтримало Міністерство культури та інформації Республіки Сербія

Видання книжки люб’язно підтримав Фонд для книжкових проектів у Центральній та Східній Європі, Амстердам

Українське видання © Видавництво «П’яний корабель», 2022

Переклад © Олена Дзюба-Погребняк, 2022

Художнє оформлення © Богдана Давидюк, 2022

ISBN 978-617-95265-0-3

1

Про спробу втечі до евакуації табору вони перешіптувалися вже не один день. Особливо з того часу (а це було п’ять-шість ночей тому), коли вперше зачувся далекий гуркіт гармат. Але справа трохи затихла, — принаймні їй так здавалося, — коли на колючому дроті вбили тих трьох жінок, серед яких була й Ержіка Кон з їхньої кімнати.

Тому тепер їй залишалося тільки дослухатися до гармат і чекати, чи щось станеться. Почувалася такою ж спроможною до дії (а щось-таки, мабуть, можна було зробити, якби вона лише знала що, — скажімо, як з отими лампами, що вчора вночі позбивали палкою, мов груші в їхньому садочку під альтанкою, а вчинити це вона змогла лише завдяки Жані та під її орудою, бо ж їй самій ніколи б і на гадку не спало трощити лампи, ще й вважати це чимось іншим, аніж марним ризиком і самогубством), як могла почуватися здатною на щось таке Поля, що лежить біля неї на соломі в гарячці. Вона могла тільки чекати, коли Жана скаже зараз (як досі казала «ще ні» або ж навіть просто «побачимо» чи «щось придумаємо»), і взяти на руки дитя, мов багаж з коштовностями, який потрібно непомітно винести через чорний хід під самісіньким носом в аґентів, котрим відомо, що ці викрадені коштовності виноситимуть, і найімовірніше — саме через ці двері. І тієї миті, коли Жана скаже, що настав час, вона візьме замаскований і нарочито непрезентабельний багаж і рушить з ним крізь кордон аґентів і поліцаїв, відчайдушно налаштована пройти непомітно і діючи достоту так, як їй сказано та велено, усвідомлюючи свій зв’язок з тим наказом, бо тієї миті (якщо раптом станеться щось непередбачуване), коли хтось підійде до неї з-за спини (скажімо) і поплескає по плечі, щоб вона показала свій багаж, вона лише зможе прикрити тілом дорогоцінний сувій з дитиною — єдиний захист, який буде здатна придумати в ту хвилину. А можна було потаємно плекати божевільну надію, що тієї миті під нею розверзнеться земля і вона опиниться долі в якомусь похмурому палаці, де власною персоною постане перед нею сам deus ex machina, себто той Макс. Бо те, що Макс, невидимий і всюдисущий, з’явиться і втрутиться, що він уже замішаний у втечі, — вона розуміла з першої миті. Власне, з того часу (а то було три вечори тому), коли Жана прийшла з прихованою надією в очах і прошепотіла, що «не все втрачено». Ось як це було. Поля вже три дні лежала в малярійній гарячці, по неї ось-ось мали прийти; дивно, що її не забрали ще першого вечора, тоді, коли повернулася хвора і знесилена. Може, мали трохи поваги до неї (Полі), бо вона довгий час грала на віолончелі в Чорній капелі перед самим входом у газову камеру, а може, справа була в тому, — це правдоподібніше, — що через швидкий наступ союзників і дедалі ближчий гуркіт гармат команда табору мусила відкласти виконання екзекуції.

Того вечора Жана повернулася трохи пізніше. Стояла волога, крижана листопадова ніч, а темний вітер доносив звуки Чорної капели, яка втомлено і незлагоджено грала Бетговенову Героїчну і таборову пісню Дівчина, яку я обожнюю. Поля щось нерозбірливо белькотіла. Російською. Вмираючи. Світло вмикати не можна було, тож вона навпомацки дісталася до своєї лежанки (орієнтуючись на Полині хрипи). Боялася, щоб Поля її не почула. Потім вивільнила дитину з соломи та лахміття, в яких та спала: мала воскова лялька. Не наважувалась наближатися до Полі. Боялася за дитину. І за себе. Матір.

Почула Жанині кроки: це її звільнило від думок про Полю. І тоді її раптом осяяла якась дивовижна впевненість: щось трапилося. Бо Жана затрималася. Звістка від Якоба. Чи від Макса. (Цей Макс точно щось готує. Присутній, але невидимий). Але Жана не сказала нічого. Вона почула лише її легку змовницьку ходу. (Раптом їй здалося дуже дивним: Жана ще не визула цокулів). Потім шурхіт соломи, приглушений удар відкинутих баканджів, заіржавілий звук бляшанки з водою і знову шурхіт соломи, тепер у напрямку Полі, і тоді: дрібне цокотіння Полиних зубів об бляшанку. Вона саме хотіла подати голос, сказати щось про Полю, не просто висловити сумнів у тому, що та зможе піти з ними, а й нарешті вимовити те, що вони обидві знають з першого дня, відколи Поля повернулася хвора, і що витає поміж ними не промовлене, та очевидне: Поля помре. Але Жана звільнила її від цього, і вона почула шепіт, почула, як голос іншого вимовляє її тільки-но народжену думку:

«Elle va mourir à l’aube!»[1] — сказала Жана.

Вона лише зітхнула у відповідь. Відчувала, як у неї стискається горло. Наче тільки зараз, після слів Жани, збагнула те, що й сама знала з першого дня, коли Поля повернулася хвора; вона помре. Потім знову довелося слухати Полине вавилонське марення, а не далеку пісню гармат. Хотілося зав’язати розмову з Жаною, щоб та говорила їй про гармати, про Якоба, про втечу, врешті, про що-небудь, аби лише звільнила її від жахіття, щоб не чути Полиного хрипіння, щоб не думати про те, що нічого так і не станеться — ні тепер, ні пізніше, ні за два дні, ні за двадцять два дні — як не сталося досі; ні втеча, ні Якоб, ні Макс, ні навіть гармати, нічого не станеться; окрім того, що зараз відбувається з Полею: тихе згасання, потріскування, ніби догорає свічка.

Ритмічний промінь рефлектора, що входить крізь шпарину, знову, мов нігтем, розтинає темряву барака, і тієї миті вона помічає Жану, яка стає між світлим променем і стіною, ніби входить в осяяння, а потім зникає в темряві. Звідти, з тієї осяяної на мить темряви, вона чує її голос, її шепіт, який розтинає мовчанку, немов вузька смуга світла:

«Ян, як там Ян?»

«Заснув, — відповіла, — спить». Але вона не це сподівалася почути, вона очікувала щось інше, щось зовсім інше, а не запитання Ян, як там Ян?, вона навіть була впевнена — Жана хоче сказати ще щось, їй навіть здалося, що коли Жана озвалася пошепки, та навіть раніше, коли та лише подумала заговорити (здається їй, вона точно знала ту мить, коли Жана порушить мовчанку), вона скаже щось інше, бо має повідати щось зовсім інше, щось (таки) пов’язане з цим запитанням; раптом їй навіть здалося (радше відчула через удари свого пульсу, ніж усвідомила це), що запитання Ян, як там Ян? якось суттєво і не відрізняється від того, що Жана має сказати. Тому відповіла, навіть не відаючи, як зуміла надати своєму шепотові якогось хоч на нюанс іншого значення, немов хотіла сказати, що вона розуміє — Жана хоче їй щось повідомити, отже й ця відповідь — теж тільки передвісниця, натяк:

«Я випрала його пелюшки. Тепер сушу. Загорнула їх внизу, а він лежить на мені, тут, — немов Жана могла побачити її легкий рух, яким хоче сказати: зверху, на грудях. — Тому не могла нічого попорати коло Полі», — але відразу покаялася через це, і не тому, що було неправдою, а тому, що їй здалося, ніби в такий спосіб обірвала нитку і скерувала хід Жаниних думок в інше русло; чи принаймні відтягнула на якусь хвильку те, що Жана мала сказати.

«Бідна Поля», — мовила Жана; але так само (принаймні їй так здається) це могло бути і «Бідна Марія», і «Бідний Ян»; тож ця думка поглинула її: чи було б однаково, якби Жана сказала Бідний Ян чи Бідна Марія, якби було однаково, отже, нічого не сталося і нічого не відбувається; Поля, отже, не піде з нами, подумала вона, ніби вперше, і ніби вперше розуміє вагомість всього того, але тільки каже:

«Не приходить до тями весь день»; а потім Жана мовить:

«Краще для неї… Розумієш? — знову її думка в чорному кристалі трьох слів; і відразу по тому: — Хотіла б, щоб це сталося якомога раніше. Розумієш? Якомога раніше».

Нарешті вимовлено те, що зв’язало у вузол обірвану нитку, і вона відчула — це знову означає щось інше і щось більше, ніж гірку і просту істину — Поля помре чи Поля не зможе з нами, це ще означає Ми підемо чи принаймні ми це спробуємо. І раптом вона бунтує в собі проти того повільного народження вже очевидної істини, і здається їй навіть трохи облудним те, що жодна з них не хоче визнати сама перед собою, що вони змирилися з тією істиною — втечу спробують без Полі, — і це вже рішено і вирішено не з їхньої волі чи їхньої згоди, а просто, страшно просто, рішено, і їм не залишається нічого іншого, ніж змиритися (чи не змиритися, байдуже) з цим фактом.

«Вона не зможе з нами», — сказала, намагаючись — сама того не усвідомлюючи — вкласти у це речення все, що її мучить, речення, вимовлене на одному подиху, як одним ковтком випивають гіркі ліки чи отруту. Та вона це сказала і для того, щоб допомогти Жані врешті сказати те, що вона мала повідомити, чи зробити те, що зібралася або тільки задумує зробити, але Жана вперто дивилася крізь шпарку в дошці, аж поки з її вуст не злетіло ніби трохи переінакшене відлуння її власних слів:

[1] Вона помре на світанку! (фр.) — Тут і далі переклад верстальника.