Псалом 44: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Трупи не мають віку», — сказала Жана, а вона відчула, як кров поволі починає циркулювати під шкірою і діставатися до капілярів на поверхні, по сідницях і стегнах, потім простягнула ноги і сіла на соломі, спершись спиною на холодну стіну барака. Обтерла пальці вологою шматою і почала намацувати в темряві суху частину полотна, щоб скрутити собі прокладку.

«Ти знала її ще до мене», — сказала і відчула під пальцями правої руки трусики, які намацала в темряві, потім притиснула згорток полотна між ногами і натягнула трусики.

«Так, — сказала Жана. — Вона була однією з тих. Знаєш. Однією з обраних. Намагалася втекти. Тоді її побили. Тоді розхворілася, і її відправили сюди, а не в табір для розваг. Тоді її врятувало те, що вона грала на віолончелі. Я чула, що наглядачку, яка її побила, покарали. Німці шкодували, що зів’яла така квітка».

Тоді під Жаною зашурхотіла солома, і Марія обернулася до неї, стежачи за тонким пасмом світла; вона все ще лежала на животі з соломинкою в зубах, не зводячи погляду зі шпарини: спостерігала за рухом рефлектора по бараках і дротах.

Гармати, стрілянину яких було чути вдалині, раптом замовкли.

«Якби вона вижила, — сказала, а хотіла сказати правду: якби прожила до другої, тобто до того часу, коли Макс подасть знак, і якби сама залишилася в бараці (бо така хвора не змогла б піти з ними), то завтра її б кинули у вантажівку і відвезли до газової камери, — але так вона закінчити не змогла, — за якийсь місяць була б в Одесі… Здається, вона з Одеси»; а Жана сказала:

«А може, прожила б ще кілька годин».

«Вони не ризикуватимуть нічим, — сказала Марія. — Той Макс до біса вправний хлопець».

«Так, — сказала Жана. — До біса вправний хлопець», а вона: «Ти його колись бачила? Того Макса?»

«Ні, — відповіла. — Ніколи… Власне», — але не могла закінчити; мала сказати ми викрутимося чи в нас вийде, чи щось інше, тільки не Вони не ризикуватимуть нічим. Якби принаймні на цьому зупинилася і замовкла, але ж почала ще незґрабніше заплутуватися в тих важких чоловічих сітях, гадаючи, що це проста канва для гобеленів, і дрібного тонкою голкою жіночої пасивності почала колоти порожнечу, аж поки не заплуталася в міцних нитках сіті і поки не змушена була покликати на допомогу чоловіків, спочатку Якоба — подумки, — а тоді, голосно і відчайдушно, того іншого, Макса. Макса, якого ще ніколи не бачила, але який місяцями існує для неї як синонім порятунку, інкарнація чоловічого бога-акції. Тому хотіла сказати Знаю його, відколи знаю Якоба, а потім передумала, бо здогадалася, що сенс Жаниного запитання не в цьому. Принаймні їй так здається. Просто Жана хотіла вказати їй на те, що вона сама (тобто Марія) не в змозі щось зробити ні для себе, ні для своєї дитини, натомість віддається долі, яку ідентифікує з Якобом, а той Макс (і вона сама так завжди казала, «той Макс») — лише виконавець волі долі-Якоба, він навіть не якась конкретна людина, обличчя і плечі, волохаті груди і великі, сильні руки, а якийсь невідомий вершитель доль, перст Божий чи сам диявол, просто якийсь невидимий і невідомий могутній третій, що творить дива: знімає невидиму полуду чи перерізає якийсь невидимий дріт, і настає темрява… Як тієї ночі в коридорі, коли вона виходила з Якобової кімнати. Та й до того. Десять хвилин до того: раптом настала темрява. А було це ось як:

Коли доктор Ніче зупинився перед дверима Якоба і почав верещати: «Що це таке! Щоразу ця електростанція. Тут пахне саботажем», — Якоб затулив їй рота, щоб вона не крикнула, потім заштовхав, власне, запхав її до шафи, мов якусь річ, і замкнув на ключ. Але перед тим як зачинити двері:

«Це Макс, — сказав він. — Влаштував коротке замикання». Це було кілька місяців тому. Точніше, понад пів року. Тоді вона вперше почула про Макса.

3

Сиділа на Якобовому ліжку, схрестивши ноги (кров стікала стегнами і сідницями), і почувалася неспроможною ні до чого.

«Якобе, щось станеться, — сказала. — Відчуваю, щось станеться».

А він відказав:

«Що може статися?»

«Не знаю, — сказала вона. — Відчуваю — щось станеться. Хтось може надійти»; а тоді він каже:

«До моєї кімнати ніколи ніхто не заходить. То чого б тепер хтось щось шукав у моїй кімнаті?»

«Все ж, Якобе, — сказала вона. — Мені страшно».

Але не поворухнулася, тільки знову повторила: «Відчуваю — щось може статися», — а сама думала про те, як тітка Лела колись стверджувала, що в житті жінки це така ж важлива подія, як і народження, а ще про те, чи залишиться кров на простирадлі Якоба, про те, що він лікар і міг би знати, що з нею сталося. Треба було тоді запитати тітку Лелу: Чи може так трапитися, що чоловік нічого не помітить?

Тоді він сказав: «Вимкнути світло?»; а вона:

«Ні. Залишайся коло мене».

«Якщо боїшся…» — сказав він. Тоді зупинився.

«Ні, — сказала вона. — Тільки не забирай своєї руки з мене». І ще: «Мені подобається дивитися на той абажур. Вже рік, як я не бачила лампи з абажуром». І знову: «Я мушу йти. Вже давно час піти», — але все ще не зробила нічого, що означало б, що вона йде; жодного руху, який означав би, що вона йде. Той рух їй ніяк не давався, хоч вона вже не лежала (встала з ліжка одразу по тому й одягла трусики та сукню). Якоб сидів коло неї праворуч, спираючись збоку на сталеві бильця ліжка. Вона ж сиділа, відчуваючи, як кров просочується в заглибину, що утворилася в сіннику під їхньою вагою.

«Ми знаємося вже два місяці, — сказала вона. — Ніколи б не могла уявити…»

«Хто б міг подумати, — сказав він. — Здається мені, ми знаємося віддавна. Зналися задовго до всього цього».

«Сьогодні точно вісім тижнів й один день, — сказала вона. — Тобі не здається, що це мало? Два місяці й один день… Й одна ніч».

«Здається, ми зналися завжди, — сказав він. — Та облишимо це. Ніч іще не минула», — а вона все ще не могла піти, і їй здалося, що чує якийсь шум у коридорі, тож лише притулилася до Якоба і прошепотіла «Якобе!», і тієї ж миті збагнула, що його вже немає поруч, він якось водночас тут і там, звідки чути кроки перед дверима, і відчула, як від страху втрачає дар мови, але ще до того, як змогла отямитися і подумати можливо, це була остання ніч з Якобом, перша й остання, ще до того, як змогла хоч щось подумати чи сказати, чи зробити, Якоб уже тримав свою долоню на її вустах. Вона вже була в шафі і зрозуміла, що двері шафи зарипіли, зачиняючись за нею, що відчула Якобове обличчя на своєму і почула його задиханий шепіт: «Це Макс», що до того, як встигла здивуватися чи принаймні запитати Який Макс, вона майже водночас почула обертання ключа у дверцятах шафи і Якобове Ja, ja та його кроки, що швидко віддалялися.

Тільки тоді второпала, чому не побачила Якобового обличчя, коли він сказав «Це Макс», і оте — про коротке замикання: світло зникло ще перед тим, як він зачинив дверцята, бо інакше вона б побачила Якобове обличчя, вона добре пам’ятає, що він не вимикав лампи з абажуром, і перед нею досі бовванів Якобів довгий силует, закарбований тієї миті, коли затулив їй спиною світло, а потім обернувся і простягнув до неї свою руку, вхопив її, щоб затулити їй рота і сховати до шафи. Зрозуміла, що тоді, коли він підняв і практично одним рухом переніс її туди, світло ще горіло, бо вона бачила темну щілину прочинених дверцят шафи і зрозуміла, що він ногою відчинив уже прочинені дверцята. Останнє, що вона тоді бачила, — це видовжена біла пляма, мов якась необбілована, підвішена за гак тварина, і тільки потім збагнула, що то був Якобів білий лікарський халат, бо відчула важкий, густий запах йодоформу й ефіру. Отже, темрява мала настати тієї миті, коли Якоб просунув голову і торкнувся її обличчя, щоб сказати, хай не боїться й оте про Макса і коротке замикання, бо дверцята тоді ще, мабуть, були відчинені, а вона не могла його бачити, лише чула тихесенький шепіт і його подих на своєму обличчі.