Псалом 44: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Цей смердить, як холера», — і побачила, як солдат із цинічною учтивістю, майже по-лакейськи допомагає старому звільнитися від своїх замащених штанів, старої чорної безрукавки і сорочки з твердим накрохмаленим комірцем. І в старого видно було лише білки, заки шепотів: «Вибачте, вибачте», немов казав «lama, lama…», і вона чула, як те «lama» віддаляється разом зі старим, який відходив від строю трохи ліворуч, хитаючись, усе ще спираючись на стару; тоді вона приготувалася почути постріл, але не почула нічого і знову розплющила очі та глянула ліворуч, туди, де завмер голос, і побачила, як він, голий, згинається над снігом, і зрозуміла, чому він відійшов від строю; старий присідав у снігу, видно було лише його голову і синю спину.

«Як ти думаєш, — запитав молодий вояк, — чи мамуся підітре його, коли він випорожниться? Гарненько підітре грудкою снігу. Це буде достобіса смішно».

«Закладаюсь, що ні», — сказав вусач і простягнув долоню. Тоді перший вояка переклав рушницю і хотів було вже простягнути руку, але в останню мить передумав:

«Твої руки зжиділися, — сказав він, — але згода: ставлю на так», — і вона побачила, як на темно-брудному тлі снігу в його руці загойдався жовтавий металевий предмет, підвішений на чомусь, — не потрібно було навіть вгадувати, що це ланцюжок, — і так само, навіть не глянувши, знала, що гойдливий шматочок металу — це годинник.

І пам’ятатиме: як хтось інший у ній дивився на все те (потроху поринала в якийсь летаргічний сон і вже майже не відчувала холоду): як за кілька метрів попереду виринає зі строю молода жінка і майже відразу — темна піна дівчачого волосся, потім — як жінка схиляється над дівчинкою і знімає вовняний джемпер через кучері, які ще хвильку буруняться, а потім — як білий джемпер летить короткою дугою в купу на чорні штани і безрукавку старого, а потім світла блакитна поплінова сукеночка, легке падіння панчіх і зіслизання з купи дрібненьких черевичків, а тоді тремтіння жінки, яка бере дівчинку на руки, ніби затуляючи свою наготу. Врешті уповільненим невпевненим рухом жінка підіймає зі снігу свою червоно-синю ногу, але до того як робить крок, обертається всім тілом, мов на рухомій сцені, міцно притискаючи до себе дитя і затуляючи його руками, і питає якимось хриплим, але не тремтливим голосом: «Прошу ласкаво, коли… дійде черга? Моя мала… застудитися», — тоді вояки обмінюються двома-трьома поглядами, і вона бачить, як нахабний голобородий вояк низько вклоняється, майже торкнувшись чолом снігу та жінчиних синіх ніг, і чує його писклявий голос:

«Дійде вчасно, прошу пані. Буде для малої жидівочки tea, багато tea. Всенький Дунай, прошу пані»; тоді багатоголосий вибух стримуваного солдатського сміху, тоді укуси тих роззявлених від сміху ротів на жінчиному обличчі, з якого шар за шаром відлущуються червоно-синя і блідо-зелена фарби, а тоді знову легкий поворот жінки і крок снігом, мов на рухомій сцені. І лише тоді, в тітки Лели, слухаючи тихий і монотонний голос пана Розенберґа-молодшого, вона почала розуміти все і бачити все, навіть те, що відбувалося за десяток метрів перед нею, за зеленим облущеним парканом:

Всередині, за два-три метри від кабін, у кризі прорубано ополонку, а через неї перекинуто дошку (то була дошка зі старого трампліна); час від часу цивільний (то був сторож пляжу), коли дірка забивалася, проштовхував трупи під лід великою тичкою; бачила навіть те, що зараз вперше почула від пана Розенберґа: навіть і це пережила — може, тому, що знала Кенєрі:

«Знаєте Кенєрі? — запитав пан Розенберґ, не дивлячись ні на тітку Лелу, ні на неї, ні на кого іншого живого, а кудись у закрижаніле скло і на розбиту кригу на Дунаї. — Його знає кожен у цьому кварталі: общинний шкуродер Кенєрі. Навіть не знаю його імені. Всі кличуть його за прізвищем. Ось, той Кенєрі став персоною номер один. Розумієте: у людини вже був готовий фах», — а вона згадала вовчу щелепу і жовті брудні зуби, мов у коняки, і щетинисте підборіддя, і рідкі вусики, і приліплену до вуст запалену цигарку, тоді він казав її мамі: «Що поробиш, ремесло як ремесло» (це було два-три роки тому): Дінґо не повернувся додому до обіду, а в обід, вони саме сіли обідати, почули його скавчання, і мама сказала: «Це Дінґо!» — і встала подивитися, у чому річ, а тоді у дверях з’явилася вовча паща з недопалком на нижній губі, і сказала: «Треба було за ним стежити», і додала: «Ще штраф заплатите», а відразу по тому — жовто-брудні зуби, мов у коняки, й оте «ремесло як ремесла»; тож вона могла побачити все те, що бачив пан Розенберґ-молодший, який уже дістався за зелений облущений паркан, і могла уявити майже так само, як і він, обличчя зі щетинистим підборіддям, коли Кенєрі вдавлював черевиком у сніг шию жінки (і вона подумала, що це саме та жінка, яка роздягалася після старого), і на місці, де було колись обличчя (якого вже не пригадує), могла побачити страшну пляму концентрованого жаху — там, де донедавна були очі, — і риси обличчя, закуті морозом, мов ото коли бронза вкривається зеленою патиною у виїмках; і все могла відчути, мов на своїй шкірі: як юнак (судячи з вовчої щелепи, син шкуродера) притримує майже мертву жінку за ноги, і жінку, яка пручається, мов зарізана курка, коли зубці пилки врізаються у її плоть, і як чоловік каже «пр-р-р», і як гарикає на сина «тримай, бовдуре!», і як юнак стискає зуби й притискає ноги жінки, як чоловік відводить пилу трохи назад, а потім уперед, а потім, коли сталь знаходить шлях між двома хребцями у спині, сильно шарпає зубатий інструмент на себе, і як пила м’яко заковзала, розриваючи кишки і плоть, порскаючи та проливаючи з обох боків у сніг потоки крові. Потім — як чоловік знову визвірився на юнака: «Відпусти бестію, ноги без голови не втечуть», — і як Кенєрі-молодший все ще притискає ноги жінки, а його тіло корчиться і трясеться, як чоловік оторопіло витріщився на нього і знову люто вишкірив свої брудні кінські зуби: «Та що з тобою, телепню! Чи ти не звик до крові, чи тобі шкода жінки?» І як штурхнув юнака держаком пили, і як той раптом випустив ноги жінки, і завалився у сніг на живіт, і занурив свою велику кучеряву голову в біло-криваву снігову кашу; а по тому — як юнак здригається від плачу, а чоловік каже: «Треба дати лад ще кільком, а тоді порозмовляємо», а згодом примирливо і повчально: «Легше пиляти, ніж розбивати лід», потім — як юнак поволі і лінькувато, не підіймаючи голови (лише грудки снігу в темному волоссі), випрямляється, як втирає долонею ніс і знову хапає ноги нової жертви, скрегочучи зубами від напруження, тимчасом як чоловік, штурхнувши ногою розполовинене тіло в ополонку під кригу, знову береться за свій інструмент; чула навіть ту мелодію, яку вітер доносив з лівого берега Дунаю, і відчувала, як кожен оберт грамофонної пластинки залишає на ній криваві укуси сталевої голки: вальс На прекрасному блакитному Дунаї досі був у моді; а тоді раптом тітка Лела стала перед паном Розенберґом і потрусила ним, зазираючи йому в обличчя:

«Досить, Соломоне, заклинаю тебе! — а тоді, коли він подивився на неї відсутнім поглядом: — Не треба, Соломоне, не продовжуй», — а тоді вона сказала так, що й сама здивувалася зі свого голосу:

«Я все це й сама бачила», — і хотіла оповісти тітці Лелі, як то було. Пригадує: чоловік з юрми, яку загнали на подвір’я будівлі общини, обрав одну грудасту дівчину з ластатим носом і наказав їй піти з ним «на додатковий огляд», але тоді з’явилась ота третя особа, очевидно, тато дівчини, і сказав, що він теж піде з ними…

«Тримати нам свічку?» — сказав той і копнув його в живіт, а чоловік упав на коліна; тоді підбігло двійко цивільних і повалили його ударами в сніг. Один наступив ногою на горло, інший намотав вуса на палець і шарпнув щосили, відірвавши одним рухом, кров бризнула на сніг; чоловік скрикнув і спробував звільнити шию з-під чобота, але тоді чоловік усім тілом навалився на шию; тоді отой перший вийняв короткий багнет, що носив на плечі на цивільному пальті, який ледь сягав до стегон, і відрізав чоловікові ніс, і кинув кривавий відрізок перед натовпом: «Це вам пересторога, щоб не пхали всюди свого носа», — гукнув він. Той, що схопив дівчину, вже дотягнув її до сходів, на яких стояв кулемет, націлений на натовп, і ще вона бачила, як дівчина пручається і хапається за сніг, а потім — як гола і виснажена похилилася, мов знепритомніла, потім — як чоловік скидав ремінь з пальта, а вона крикнула і кинулася до натовпу, але чоловік замахнувся ременем і перекинув його їй через голову: «Хіба ми ще не змирилися, — сказав, — зовсім не змирилися з долею», — однією рукою стискав ремінь довкола шиї, а другою викручував їй руку, а босі ноги притискав черевиком. Вона спробувала звільнити шию з петлі, але чоловік притягнув ремінь, і вона впала в сніг, потім перекинув її на спину і силою розсунув їй коліна, як ото коли голими нігтями відкриваєш мушлю; — і потім: як чоловік випрямляється і припинає ремінь до короткого сірого пальта, і як вклякає коло дівчини і виймає багнет, і те, чого не бачила, але зрозуміла: як лівою рукою стискає щоки, поки щелепа не розкрилася, і як двома рухами розрізає з двох боків рота до вух, і як гатить руків’ям по золотих кутових зубах, поки ті не витряслися йому в долоню: голова зяяла, мов почварна риба-людожер; розуміла і те, чого не бачила: для сережок не потрібен був багнет: коли матерія замерзає, то стає крихка і легко рветься.

Але не розповіла тітці Лелі. Лише повторила сказане трохи раніше: «Я бачила все це сама, тітко Лело. Пригадую все: десь із лівого берега вітер доносив мелодію того вальсу: тра-а-а-а-ла-ла-ла, тра-ла-ла-ла».

Тоді відчула, як тепла волога дісталася її шкіри, пройшовши крізь пелюшки, в які сповила дитину, і це повернуло її у час теперішній, що вже наступної миті знову стає минулим, чи в майбутнє, і сказала в темряву:

«Чи не час це зробити?» І не чекаючи на відповідь: «Підготувати Яна».

І ще до того як Жана справді змогла відповісти, вона почала розвивати пелюшки дитини.

10

Тоді знову загорнула дитину в пелюшки, які висушила на собі. Потім відірвала з Полиного простирадла невеликий шматок і витерла з себе вологу. Сповила дитину в покривало й обв’язала кілька разів вузькою смужкою полотна. Знову сіла на солому, спершись спиною на холодну стіну барака; чула лише далекий гуркіт гармат і шурхіт соломи на Жаниній лежанці. Тоді подумала Мушу рахувати. Тридцять — це пів хвилини. Шістдесят — хвилина. П’ять разів по шістдесят… Скільки це, п’ять разів по шістдесят? Байдуже. Макс ось-ось подасть знак. Дитина ще спить. Відчуває тепло її м’якого ротика і теплий, мокрий язичок на своєму соску. У темряві відчуває механізм свого серця, який, у ритмі крові, закачує білу пінисту рідину в теплий маленький кружечок, що впився в її сосок, мов п’явка. Марія відчула близькість Жани ще до того, як та її торкнулася. «Зараз станеться коротке замикання», — сказала Жана. Вона дозволила Жані допомогти їй випростатися, хоча їй здавалося, що та хотіла лише взяти дитину. «Ні, — сказала, — я можу й сама», але коли випросталася, відчула, що заточилася, і всім тілом, не випускаючи дитини з рук, сперлася на неї: «Думаю, я зможу сама». Вже були коло дверей, коли почула ледь чутний шепіт: «Роззуйся», а тоді: «Дай мені Яна», — і вона намацала в темряві Жанині руки, простягнені до неї і дитини, дала їй згорток, і коли відчула, що дитя всією вагою вилилося з її обіймів, прийняла руки. Спершись плечем на стіну, визула один черевик, потім перенесла вагу на другу ногу і зняла другий. Не випускаючи з лівої руки важких баканджів, простягнула руку в темряву до Жани, намацала грубе покривало і пов’язані поверх нього напівмокрі полотняні стяжки, за які і взялася. Відчула, як Жанина рука шукає щось у темряві, і відразу по тому — як з її руки зникає вага цокулів.

Коли прочинилися двері, відчула, як із коридору нагло повіяло холодним повітрям. Завіси на дверях заскрипіли ледь чутно — так тріщить дошка від морозу в тиху ніч. Відчувала на собі Жанину руку. Жана йшла попереду. Попід стіною. В одній руці тримала її (Маріїні) баканджі, а свої, зв’язані, перекинула через другу руку, якою торкалася Маріїної руки, що лежала на дитині.

Рухались безшумно, ледь дотикаючись плечима до стіни. На густому полотні ночі не видно ані тріщини. Це через замикання. Зазвичай тут, у глибині коридору, горить лампочка. Відчувала, як Жана торкається ліктем шершавої поверхні невидимої стіни і як ступає нечутно, мов кіт, заки вона, незважаючи на зосередженість і зусилля, волочить босі ноги по холодному бетону та по вологих дошках, ступаючи невпевнено, ходою обережної людини, наляканої жінки, а не ходою кішки, як Жана. Але однієї миті, коли їй вдалося роздивитися себе, Жану і дитину на руках, коли мимовільно стала й учасником, і спостерігачем (як ото коли письменник об’єктивізує своє особисте переживання ще перед тим, як взятися за нього як письменник), вона раптом побачила себе з відстані, доволі великої, щоб одним поглядом охопити і себе, і Жану, і дитину, але й доволі близької, щоб залишитися, принаймні на мить, лише об’єктивним спостерігачем, побачила, як біліють їхні тіні на темному тлі ночі: привиди, що рухаються цвинтарем. Такому відчуттю сприяла і німота кімнат, невидимих і нечутних, які зяяли по обидва боки коридору, мов домовини, викопані в темній, густій стіні ночі. Жодного шурхотіння соломи. Немов у кімнатах одні трупи. Полі. Однісінькі Полі. Тоді відчуває майже фізичну присутність смерті і темно-зелені синці на плоті ночі. І раптом — звідкілясь запах вітру і ночі, що проникав у якесь прочинене, невидиме у хмурій темряві вікно або крізь якусь тріщину у склі чи стіні, і вона відчуває, як вологий крижаний вітер задмухав на неї якоюсь новою тишею, тишею, що має інший смак, запах і насиченість, аніж ота густа тиша цвинтаря, що залишилася за спиною: тільки тепер вона відчуває і молочно-тужливу свіжість дитячих вуст, і кислуватий теплий запах сечі, і ще: свіжий подих ночі та хмар, і невидимих зірок, запахи, що прорвалися, мов легке світло, в її подразнені та від постійного кровообігу надто сприйнятливі відчуття. Тоді вони різко повернули праворуч, і вона подумала, чи, бува, Жана не помилилася, але не сказала нічого, бо тієї миті більше довіряла Жаниній спритності, ніж своїм власним відчуттям. Тоді Жанина рука перестала стискати її, тож вона зупинилася, мов закам’яніла. Без компаса. Заплющивши очі. За тихим скреготом зрозуміла: Жана підняла дошку. «Тс-с-с», — сказала Жана трохи пронизливим, ледь чутним шепотом. Тоді знову стиснула її, і вона переклала для себе: «Стій». Але Жана потягнула її донизу, і вона вклякнула і зігнула голову. Зрозуміла: рефлектор над їхніми головами вже вигравав нечутну гаму одноманітних тонів до-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до, і на протилежній стіні вона могла бачити, як грають його пальці шпаринами, мов білими клавішами, і як це звукове світло наближається, поступово перетворюючись на інтенсивне і нервове фортіссімо, від чого їй аж сперло дихання. Лежала, притулившись до стіни, між Жаною та дитиною, на самісінькому краєчку отвору, зробленому в підлозі барака. Темна чотирикутна пляма, наче розкрита могила. Дві-три косі тіні дощок. Все це миттєво з’явилося і розчинилося в темряві, що стала ще густішою. «Подай мені дитину, коли я спущуся», — сказала Жана, а в ній озвалося відлунням Подай мені дитину, коли я спущуся! Подай мені дитину, коли я спущуся, потім чула, як труться одна об одну дошки, які посуває Жана, потім її тремтіння і легкий удар, коли торкнулася долівки. Тоді намацала край отвору і нависла над невидимою порожнечею. Звідти — Жанине дихання. Підняла дитину, нахилилася над тим диханням й одразу відчула, як вага, що тягнула її руки долі, раптом зникла, немов спустила її в прірву. «Вважай, не перекинь дошки», — сказала Жана знизу, з якогось дивовижно могутнього низу, що давав їй під ногами тверде опертя вологої землі, заки вона ще була на слизьких і хитких театральних дошках. Спершись на обидва лікті і трохи розгойдавшись, вона на хвильку завагалася. Відчувала, що кожен рух тепер має доленосне значення не лише для неї, а й для Яна і для Жани. І навіть для Якоба. Навіть для нього. Повиснувши над тим отвором, що відділяв їх від одного світу і від одного часу, від одного періоду історії та долі, вона знову відчуває, сама не відаючи цього, щільність часу, що несе майже відчутну на дотик матицю, в якій викарбовуються минуле, теперішнє та майбутнє на цупкому тримежів’ї часу: темне і фіксоване минуле, зоране вузькими смугами світлих моментів і величезними просторами, всіяними кістьми і могилами (не лише тими, що залишаються безпосередньо за її спиною, а й усіма могилами, що їх носить у своїй пам’яті і в своїй крові, навіть тими невідомими, з сімейного альбому); хистке і миттєво народжене теперішнє, що пробивається крізь тріщину минулого і, щойно народившись, потопає в незвіданій темряві майбутнього; майбутнє, що завжди стоїть, мов тверда опора землі, перед хисткою миттю теперішнього, майбутнє невідоме і безмірне, залежне від безлічі чинників, що розмивають і розбивають рамки. Тоді думає Поля, мов читає напис на могилі, в якій поховано минуле, а потім думає, немов зблиснув невиразний промінь майбутнього: Чи Жана сховала дитя? — Здригнулася, як здригається людина, коли заступає ногою на уявну сходинку, якої немає: долівка була за кілька сантиметрів під її ногами. Якби випрямила пальці, могла б торкнутися ногами землі. Але вона боялася, що її розшнуровані черевики злетять ще до того, як торкнеться підлоги. І ще думала, як пом’якшити падіння. Тому тримала ступні разом і на якійсь уявній горизонталі, паралельній до долівки, що видавалася їй у темряві глибокою прірвою, в яку треба зіскочити з якоюсь ледь не акробатичною спритністю. Ніби стрибає прямісінько в серце майбутнього. Перескакуючи через теперішнє.

Відчула тільки різке муляння цокулів. І це було все. Але відчуття, — а воно прийшло відразу після того, як опинилася на твердій поверхні, — що по такому довгому часі кожен крок вона робить за своєю власного волею, без наказу і нагляду (попри страх і невидиму зброю), сповнило її такою легкістю, що більше не відчувала ні важких цокулів, ні ваги своїх кроків. Навіть страху майже не відчувала. Чи принаймні не такого страху, як досі: страху перед подіями, що коловоротять нею без крихти її участі. Це той страх, подумала вона, який відчувають чоловіки. І Жана, звісно. Вона це називає активний страх. Це щось зовсім інше. Принаймні один важіль подій у твоїх руках.

Лежали, притулившись до ледь-ледь розм’яклої вологої землі. Дитя лежало між ними, і в її голові промайнула думка, що воно й не відає нічого зі всього того, що діється довкола них і в них; воно лише відчуває вологу і студенисту пляму в тому місці, що ледь стримить зі шмаття і де є носик, мабуть, трохи почервонілий і зарум’янений від морозу, і ще: солодко-нудотний і густий, клейкий смак теплого молока у своєму ротику, і якесь неясне та невиразне погойдування. Тоді вона відчуває на вустах і на обличчі тверду зрошену землю і її крихкий смак, і майже невловимий, але густий запах землі, який майже не вловлює орган нюху, лише відчувають язик та утроба: хрустить на піднебінні та скреготить під зубами, а пори шкіри вбирають у себе, а тоді починає текти в крові, яка стає від цього густою і міцною, мов від вина. Але вона не думала про це; то були лише темні, інстинктивні відчуття утроби, коли вона лягла і відчула на вустах смак землі.

Водночас відчула на собі Жанину руку і її ледь чутний шепіт: «Вважай, щоб дитина не заплакала», — і далі: як Жана вовтузиться, і ворушиться, і хекає. Тоді вона притискає до себе дитину і рушає за Жаниним диханням, повзе на колінах (як самки деяких тварин носять своїх дитинчат, коли ті в небезпеці), схиливши голову і відштовхуючись лівою рукою від землі. Час від часу здіймає голову, немов нюхає і немов досліджує темний простір, що стелиться перед нею. Відчуває над своїм чолом невидимий простір неба і широту вільної свіжої ночі. Не хотіла бачити, що діється в неї за спиною, там, де має бути рефлектор. Рухалася крізь темряву вперед, повзла за Жаною, немов підіймалася до невидимого небокраю. Немов із самісінької землі й повітря черпала кров і соки. Тоді раптом зрозуміла, що вони дісталися дроту. Жана, мов та кішка, швидко звилася, і вона зрозуміла: Жана по той бік; тоді передала дитину і подумала Ян, Яна я врятувала. Потім зрозуміла, що Жана поклала дитину на землю і підіймає дріт, щоб зробити прохід для неї. Але тоді, ще до того як встигла подумати Важливо, що Ян за дротом, вона з жахом подумала, що буде, якщо дитя зараз заплаче і їх викаже. Тоді дитина почала плакати, а вона щойно пролізла під дротом і здатна була лише подумати Це найважча мить для смерті, й осяяло їх світло рефлектора, і вона кинулася на дитину і притиснулася до неї; ледь чула HALT! HALT! що звився, мов голос самої смерті, лежала напівмертва, очікуючи однією, ще ледь живою частиною свідомості, кулю, що влучить їй у спину, водночас у її розмисел вдерлася думка, народжена у самісінькій утробі; задушити дитину. Ця думка вшпинилася в неї, обпекла їй чоло, а потім згасла на кінчиках пальців ще до того, як вони скорчилися і затисли рот дитині. Лиш коли Жана струсонула її, вона зрозуміла ТІКАЙ! ТІКАЙ! — і майже одночасно в її свідомість прорвалося оте неясне і, на перший погляд, зовсім незначне і порожнє речення, що долинало з віддалі, більшої, ніж та, з якої їй Жана казала ACH! SIE KOMMEN WIEDER PLUNDERN! LOS! LOS! SIE KOMMEN WIEDER PLUNDERN! — а потім відразу, вже зблизька, і Жанин шепіт, який раптом надав усьому сенс МИ ВРЯТОВАНІ, і відчула, як Жанина рука притискає її руку, і зрозуміла: Жана відчуває, що вона бореться з думкою задушити дитину, і до неї ще не дійшло, що вони врятовані, — це вона зрозуміє згодом: коли почувся плач дитини, німці подумали, що вони з ближніх сіл (звідки ж бо в них дитина), хочуть щось вкрасти зі складу (бо відколи прийшли союзники, військо, що відступало, спустошило за собою все, тож голод і зима пригасли, і жінки почали грабувати і відбирати все, до чого тільки діставалися, щоб прогодувати себе та дітей, чиї батьки воюють по всьому світу або ж лежать у братських могилах десь на Уралі чи на Волзі, в Ель-Аламейні, на Балтиці чи Тихому океані…). Але дитина раптом перестала плаката. Раптово, як і почала. Чула тільки Жанине дихання поруч з собою і відчула потиск її руки. Далеке, глухе бахкання гармат. І завивання якогось собаки в нетрях ночі.

Дитина все ще лежала під нею, та коли вона все зрозуміла і коли прийняла руку та звільнила дитя, воно знову заплакало клекітливим, гортанним голосом звільненої тварини, а здалеку їй відповів знавіснілий гавкіт собак і шалена гарматна канонада. Плакала ота мала тваринка в густій темряві ночі, голос її звивався, мов в’юнка рослина, мов стебельце химерної зеленої рослини, що проростає крізь отвори черепів, з-під попелу згарищ, з утроби трупів, а десь далеко їй відповідали гармата, що сповіщали страшну любов народів.

11

Коло баюристого шляху, який у тому місці розходився на два боки, Жана віднайшла зламаний вказівник. Це було третього дня після втечі, якщо не брати до уваги цю і ту першу ніч. Вони були за якихось п’ятсот кілометрів на північний захід від Берліна. Більшу частину шляху здолали на підводах разом з натовпами біженців. Жана хотіла добутися до Страсбурга. Марія ж шукала спосіб дістатися до Польщі і, за домовленістю, чекати там на Якоба.

«Потримай дитину», — сказала Жана і простягнула згорток Марії.

Був свіжий, туманний ранок. Жана збігла високим насипом і перекинула вказівник на спину, мов якийсь труп. Біля заболоченого стовпчика вказівника, тільки-но зрушеного зі свого лігвища, залишився темний фосилізований слід, наче спресована, влежана, зіпріла торішня трава. Марія тупцювала ногами на узбіччі дороги, вдивляючись у літери, прошиті кулями.

«Що там написано? — запитала. — Що там написано?»

Жана не відповідала. Сиділа на камені, схиливши голову, заціпеніло дивилася на продірявлений вказівник.

«Що там написано? — повторила Марія. — Обітри болото. Я нічого не бачу звідси. Знаєш, цей туман нагадує мені…»