Псалом 44: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Це точно котрась із тих жінок в кінці барака».

Кроки переслідувача віддалилися, і вона могла чути, як Макс зачинив двері.

«Залишайтеся тут, поки гавкіт не стихне, — в темряві не могла побачити його обличчя. — Ви не поранилися?»

«Ні, — сказала вона. — Трохи подряпала гомілку… Дрібниця проти того, що могло статися. — Тоді додала: — Дрібниця… пане Максе».

Тому й сказала Жані: «Одного разу я його майже побачила. Того Макса».

6

І ось тепер вона знову подумала — досі не спала і лежала незрушно біля дитини — у якійсь потужній атаці майбутнього (вдалині знову заспівали гармати): Як знайти Якоба? Просто так, ледь зауваживши той спокій і впевненість, з якими вимовила це подумки, вона знову помислила: Як знайти Якоба? — ніби тільки це й залишилося зробити, ніби розмірковує про все це по той бік дроту і минулого, навіть теперішнього, ніби вже немає ні того дроту, ні минулого, ні теперішнього: немов та думка прилинула з якогось уже оприявленого майбутнього, що вже тут, поруч, на відстані руки, і її відділяє від нього лише якийсь незначний оберт годинника і два-три легкі кроки, немов ото собі прогулюєшся, аж тут вигулькує тінистий ліс і тебе огортають запахи диких лісових квітів і хвої, а в кошику лежить легкий полуденок, і термос, і біла серветка, треба лише розпластатися на траві, і вийняти білу скатертинку, і розкласти її на шурхітливій зеленій траві: у її свідомості майже голосно пролунало ЯК ЗНАЙТИ ЯКОБА? — мов лейтмотив, що стихає і знову повертається з більшою силою. Хотіла запитати Жану Як знайти Якоба?, щоб Жана відчула, що вона не спить, але їй здалося, що якби вона висловила свою думку вголос, то ця думка відкотилася б з майбутнього і зіткнулася з цим брудним бараком, з Полиним трупом і зі всім решта, зірвалася б і залишилася лежати в цій соломі, скривавлена, мов підстрелений птах, що здригається і тріпається перед загибеллю; і не тільки тоді, якби вимовила оте Як знайти Якоба?, а й навіть тоді, якби подумала це, наголошуючи в такий спосіб, що більше не сумнівається ні в Якобовій, ні у своїй свободі, — і цього було б уже досить для народження сумніву. Тієї чітко окресленої думки, спрямованої в майбутнє, було досить, щоб усі інші її думки, мов потрійне відлуння, знову повернулися в минуле; — лише тому, що тільки-но народжена думка таки не змогла відшукати Якоба у виразній перспективі майбутнього, вона заповзято знову кинулася на Якоба, який був сталішим (все ж) у минулому. І в теперішньому, звісно. Тому нічого не сказала Жані. Навіть якщо хотіла висловити те, що так миттєво народилося в її свідомості, — було б уже пізно. Зараз її думка вже шукала в минулому якогось іншого Якоба. Не такого оптимістичного Якоба. Але виразнішого, реальнішого. То був іще єдиний справжній Якоб, може, вже не з крові та плоті, а знерухомлена проекція в її свідомості: стоїть закам’янілий з підійнятою рукою (такий, як його бачила востаннє): замах, що завмер.

То був останній, ще реальний Якоб. Той, якого бачила на власні очі. Отже, не той фантомний і нереальний Якоб, звістки про якого отримувала через іще менш видимого Макса. Як же їй мати чітке уявлення про Якоба, якщо звідкись, мов із неба чи ж із самого пекла, надходять якісь шифровані повідомлення на кшталт «Їхалося добре» чи «Погода була гарна», завжди щось метеорологічне, щось таке, з чого мала спочатку вилущити сенс, як-от «Якоба перевели» чи «Якоб надішле звістку» і таке інше, а лише потім відкрити під усім тим якийсь живий, реальний образ, тобто самого Якоба. Навіть нечасті усні повідомлення, які вона отримувала від Якоба з третіх рук через Максових довірених осіб, навіть ті звістки не допомогли їй побачити Якоба — крім такого, звісно, яким його пам’ятала, якщо взагалі можна пам’ятати і принаймні на мить побачити обличчя, яке зі всіх сил постійно закликаєш у спогади.

Пригадує: на той час уже мертві всі жінки, що колись приїхали разом з нею, і всі ті, хто побував у її бараці в Аушвіці. Більше не пригадує їхніх облич — лише валка скелетів спогадів. Може, і вдалося б пригадати котрусь, а може, й усіх тих жінок, що їх запізнала тоді, якби якась механічна рука не відсувала всі ті образи в забуття; пам’ятає лише вавилонську суміш мов, іноді ж крізь ті механічні руки просочиться чийсь образ і якесь ім’я, особливо тих перших, тих, хто започаткував літію, що завершується Полею, яка зараз лежить мертва поруч із нею. Першою була Ержіка Іґнац. Та, яку доктор Ніче з самого початку обрав для дослідів. Потім та Безіменна, яка грала в Чорній капелі; — але механічна рука, яка на знак тривоги запалювала червоне світло і розпочинала діяти, щоб вимкнути контакт ще до того, як могло статися нещастя чи принаймні сильний шок від удару струму високої напруги, ця рука і тепер одним дужим рухом стиснула ту валку і вкрила її чистим білим покривалом, яким встеляють смертне ложе героїв чи цнотливих; вона сама, вже давно сама, стояла біля того смертного ложа, як солдат, котрий якимось дивом вцілів після вибуху бомби, що влучила у рів, в якому воювала його чота, і ось зараз він стоїть коло братської могили з непокритою головою і з квітами в руках і читає на мармурі імена своїх армійських товаришів, з якими ділився цигарками та, у хвилини слабкості, обмінювався сімейними фотографіями і спогадами, а тепер з болем згадує всіх їх, тих, що спочивають під мармуровим обеліском, перетворившись на золоті літери, і він запитує себе, як, яким дивом він вибув зі строю на останній перекличці, бо його місце тут, у строю, відразу після очільника, отого на А, і того на В, чиї імена вибиті на мармурі, на пам’ятнику. — Отак і вона почувалася зараз перед обеліском спогадів: з букетом квітів і здивована; ледь вірячи власним очам. Тож мусила пошукати у спогадах Якоба, пошукати там, де його залишила майже цілу вічність тому, а насправді менш як рік, якщо вона взагалі колись розлучалася з ним, бо духовна присутність, правду кажучи, є нічим іншим, як мармуровим обеліском, а вона хоче розшукати Якоба того і такого, Якоба, який би не був лише вічно присутнім обеліском, — адже обеліск зводять тим, хто відійшов навіки, а це те саме, що й смерть, тільки трохи краще сказано.

Отримала повідомлення від Якоба, що табір евакуюють (щоб прийняти нову зміну), що Макс підкупив охоронців прикрасами, які знайшов у таємному сховку. Тоді, завдяки співпраці Якоба і Макса, її перевели до Біркенау, і так вона ще раз уникла смерті, але мусила розлучитися з Якобом. Можливо, назавжди. Але ще тоді, коли вони розлучилися, знала, що мусить знову його побачити, хоча б іще раз; вона просто це відчувала, що мусить побачити Якоба. Особливо тоді, коли зрозуміла, що вона не просто його дружина, а ще й мати його дитини. Ось тому й мусить побачити Якоба хоча б іще раз, щоб повідомити, що стане матір’ю його дитини. Пригадує ту першу зустріч після розлуки: впізнала його лиш тоді, коли він розігнувся і знову зігнувся, щоб підняти щось, що лежало коло ящика, біля солдатських чобіт. Та навіть тоді не була певна, що це саме він, хоч людина в білому лікарському халаті (він стояв боком до неї, спершись на великий дерев’яний ящик, що сягав йому грудей, правою рукою замахувався молотком, тож вона, попри невелику відстань, спочатку побачила, як здіймається його рука, а потім, не тієї ж миті, а трохи пізніше, почула тупий удар, як то буває, коли здаля дивишся, як рубають дрова) дуже скидалася на Якоба, вона впізнала його за ударом електричного струму, яким озвалося її тіло ще до того, як у її свідомості блимнула ота лампочка з написом ЯКОБ; за останні кілька місяців, відколи вона в Біркенау і відколи не бачила Якоба, особливо відтоді, все, що з нею відбувається, має вигляд несправжнього, тож вона мусить все добре перевірити потужними зусиллями чуття і свідомості, бо все довкола так схоже на сон і на марення, яке годі перевірити лише відчуттями; — але тоді побачила його профіль і його чоло, а солдати, які стояли біля нього і того великого дерев’яного ящика, широко розставивши ноги, допомогли їй розвіяти сумніви, і не тому, що солдати з автоматами не могли належати до легіону зі снів (а інфільтрувалися з реальності), а тому, що вже була звикла снити Якоба серед доволі абсурдного та навіть, як для сну, дивного пейзажу: інтимне, легке світло якоїсь кімнати, майже нереальне сяйво ореолу або ж: осяяне сонцем і погідне довкілля, як тло картини, на якій з’являється він, Якоб; і вона знову, хтозна-вкотре, прочитала над входом до табору напис, обрамлений колючим дротом: ARBEIT UND FREIHEIT, а далі TIEHIERF DNU TIEBRA, прочитавши напис навпаки, ніби перевірила цю дійсність, посеред якої побачила Якоба, котрий стоїть у своєму лікарському халаті, високий, замахується молотком, такий схожий на себе і такий несправжній, мов апофеоз чи мов привид. Вираховувала, коли надійде її черга порівнятися з ним, щосили напружувалася, щоб за цей короткий час вигадати найрозумніший і найтверезіший спосіб скористатися цією чудовою зустріччю (вони йшли по четверо, пострижені, зболотовані, в брудному арештантському одязі з тьмяними жовтими зірками, волочили свої скривавлені та мозолисті ноги в порваних важких цокулах місивом зі снігу та багнюки, несли на плечах лопати і співали Дівчину, яку я обожнюю, пісню, що її вивчили на роботі від арештантів і яку співали під час повернення) — і прокричати йому, що ось вона, тут, серед оцих співаючих мішків, що вона не може більше витримати; гарячково видумувала, як, якими словами і яким голосом прокричить йому, що вона тут, що вона вагітна, що вона не в змозі зробити щось інше, окрім як крикнути ЯКОБЕ, Я ВАГІТНА, хай навіть це буде кінець усьому; і до того, як встигла вибрати найкоротше і найлункіше слово (як поет у мить натхнення не обирає отого справжнього і єдиного слова, а воно виплескується з нього ніби мимоволі), і до того, як зрозуміла, чи принаймні саме тоді, коли зрозуміла, що за дві-три миті буде запізно для всього, бо колона повертає ліворуч, в її свідомості спалахнуло ЯКОБЕ, Я ВАГІТНА, і водночас вона почула, як її власний голос, мов куля, пробив і прошив тріпотливу мантію пісні Дівчина, яку я обожнюю, і її охопило спочатку задоволення від зробленого, тобто від того, що вдіяла все, що могла, що Якоб мусив її почути, а зовсім не страх від покарання: тож коли відчула тупий удар у ребра, її все ще мучили думка і страх (та думка ніби вдарила її по голові сильніше, ніж гумовий кийок по ребрах), що Якоба все це не стосується, що він прикидався не перед німцями, а перед нею, і що йому насправді немає діла до того, що вона вагітна від нього, бо ж як це можливо, що молоток в його руці не зупинився (вона крикнула саме тієї безмежно малої долі секунди, коли молоток в його руці здійнявся до максимальної точки і зупинився, щоб змінити напрям, вона немов чекала саме на той знак і ніби боялася, що наступний помах його руки обірве її рішення і її голос), що він навіть не поворухнув головою, якби ж хоча б один м’яз заграв на його обличчі, якби ж він принаймні кліпнув. — Якоб у білому лікарському халаті, наче Мойсей, що замахнувся правицею: ця картина закарбувалася в її пам’яті, як картина розп’ятого Христа, що вона її колись давно, ще дитиною, бачила у фільмі, який показували католицькі місіонери в сільській школі перед війною у воєводинському селі, де вони з мамою гостювали кілька тижнів під час канікул: розвівається на вітрі волосся над високим змученим чолом молодого розіп’ятого Христа (то був взагалі її перший фільм, батько все ще не пускав її в кіно) — а потім залою розляглася літанія і плач побожних жінок, немовби вони присутні на урочистому чині несподіваного богоявлення, а тоді молодий фратар зупинив вітер, і волосся над Христовим блідим чолом перестало розвіватися, лише його очі дивилися упокореним благим поглядом, а народ впав ниць на коліна, схлипуючи: — такою їй вкарбувалася в пам’ять Якобова постать у білому лікарському халаті зі здійнятою рукою — розіп’ятий між двома розбійниками. Незабаром, коли в глухій, зловісній тиші, в пекельному болотяному колі табору шерега стояла на рапорті та перекличці (мертвих приносили з роботи на спинах і ставили у стрій на старі місця, вирівнюючи пострижені заболочені черепи за вершечком їхніх незграбних цокулів), її й надалі більше гнітила та завмерла проекція і той закам’янілий замах руки з молотком, ніж страх перед покаранням; і лише коли почула свій номер, своє ім’я, коли те п’ятизначне тавро вжалило її чоло і зашкварчало в її м’язах і серці, здалося їй, що рука, яка було завмерла, змахнувши молотком, починає рухатися і раптом опускається їй на голову (молодий фратар знову запустив кіноапаратуру: мить, яка було зупинилася, відновила рух, розвивається волосся над блідим, замученим чолом молодого Христа); згодом, поки йшла до своєї камери вузьким коридором між двома рядами екзекуторів з палицями (вона не бачила облич, лише відчувала замахи рук з палицями, що влучали по ній, і тупий шкарубкий біль у ребрах, і животі, і голові), у затьмареній свідомості вона й далі бачила лише розтиражовану картину людини з молотком, який гупав їй по голові. (А тоді показ завершився, і в малій сільській школі запала темрява, а жінки втирали заплакані очі і цілували руки та ноги молодому місіонерові, як медіуму, що спілкується з самісінькою верховною істотою, хтось ударив у дзвони сільської церкви, і побожний важкий звук міді бринів у повітрі, мов жар, і тоді дорогою зі школи Ілонка Кутай сказала їй: «Твій тато розіп’яв Христа, — а потім додала, щоб показати — вона добре тямить, що мала на увазі, коли сказала оте «Твій тато розіп’яв Христа»: — Чи принаймні подавав цвяхи, — а тоді ще: — І ти подавала цвяхи», а мама Ілонки сказала: «Мовчи, мала, Марія ні в чому не винна; вона тоді навіть не народилася, і її тато теж», а Ілонка насмішкувато відповіла: «Ані її прапрадід, — а потім: — Ти сама казала мені, що всі жиди винні у смерті Сина Божого; кожен принаймні — казала ти — подавав цвяхи; хіба ти мені цього не казала п’ятсот п’ятдесят мільйонів разів більйонів разів трильйонів разів»).

7

Так вона потонула в безтямі (ще до того, як дісталася до своєї кімнати в кінці коридору) з отим жорстоким знаком помаху руки і застиглою проекцією перед очима; і гірким докором у вухах, що його колись давно Ілонка Кутай кинула їй після богоявлення в сільській школі: Кожен принаймні подавав цвяхи.

Пригадує те літо в селі і свої здивовані очі міської дівчинки, хоча відтоді минуло понад десять років; ще й зараз може пригадати голос, яким говорив тато, коли вона завчасно покинула село і повернулася додому, тож завжди (і зараз теж) при згадці цього у спогади повертається левада, встелена килимом квітів, і прогулянка до лісу, але до того: васильки в стиглому житі і сонце високо над їхніми головами, а потім — ліс і галявина, й обіцяна прохолода, і все решта: біла скатертина на зеленому столі і термос з холодним густим молоком, а тоді знову — голос її мами (сидить коло неї в траві, обійнявши коліна і схиливши на них свою гарну голову, і вона досі бачить її акуратно зачесане жмутиком волосся):

«Що ми скажемо татові? — але спочатку (звісно) дала випити холодного молока з термоса і з’їсти гусяче стегенце і маківник і лиш тоді запитала: — Що ти скажеш татові?» — а вона все ще не могла второпати, що тут такого важливого, чому мама має через це сердитися, і сидіти замислено, і не взяти до рота ані крихти з того всього, навіть не ковтнути молока з горнятка, що в цьому такого, чому не можна просто сказати татові: Я втекла від Ілонки Кутай, бо вона мене ображала, і я не хочу більше розмовляти з нею, і не хочу її бачити, а тоді, коли тато запитає, як саме ображала її Ілонка Кутай, вона просто і достеменно все перекаже, він не буде через це сердитися і, звісно, не спробує її знову повернути в село, та навіть якщо спробує переконати її, то скаже: Вона ображала і тебе; і твого прапрадіда ображала; і ще там, у лісі, ще перед тим як мама поховала всі ті білі серветки і залишила на пеньочку дрібки для пташок і мурашок і перед тим як їй сказала стурбовано і злякано:

«Не смієш так казати батькові; ми не можемо розповісти про справжню причину», — вона вже була переконана, що таки мусить сказати все, навіть оте про прапрадіда, і насолоджувалася, уявляючи його, тобто свого батька, як він складає зброю перед нею, ще шмаркатим дівчиськом, і стоїть, роззброєний і вражений, з короткою люлькою, яку тільки-но вийняв з рота, і вона бачить, як під окулярами в металевій оправі її слова змивають його гострий і строгий погляд; саме так, як було, як знала, що буде; вона вирішила ще тоді, в лісі, сказати йому лише у крайньому разі, хоча й обіцяла мамі, що не скаже нічого, ні за які гроші, крім (звісно) того, що казатиме мама, тобто буцімто їй у селі шкодило, що вона заробила пронос і що дістала якусь висипку.

Пригадує те повернення з села і своє здивування, що подорожує не потягом (так, як приїхали) і фірою через поля з житом і маком, що повертаються лише фірою, причому вздовж колії, якою гордовито гуркотять потяги, а вона ж любить подорожувати потягами, та й мама казала, що любить подорожувати потягом, а тепер каже, що їй більше до вподоби фірою, яка труситься горбкуватою сільською дорогою, і нікуди навіть притулити голови, і сонце пече прямісінько у голову, у тім’я. Коли ж врешті дісталися до міста, вона сказала, що досить із неї тієї фіри, що принаймні тепер вони можуть поїхати трамваєм, отим блакитним, що їде з вокзалу прямісінько до рогу їхньої вулиці, вкритої цвітом дикого каштана, і тільки-но фіра прибула до вокзалу, вона побачила: спочатку трамвайні штанги, а потім фіакри і коней, які фиркають перед станцією, а тоді вже вигулькнув, дзеленькаючи, мов дзвіночками, той малий блакитний трамвай, так схожий на іграшку, і вона вигукнула:

«Ось він, блакитний!» — немов зустріла когось зі свого будинку чи свого класу, чи принаймні якусь свою іграшку, бо любила кататися цим блакитним трамваєм, блакитних менше, і тому вони, мабуть, красивіші, і тому не байдуже, чи він блакитний, чи жовтий, зовсім не байдуже, але замість того, щоб зупинитися на станції, обтрусити з себе пилюку і відпустити фіру з втомленими конями, її мама показала людині в грубому овечому кожусі (а їй всю дорогу було цікаво, як він витримує в ньому в таку немилосердну спеку) рукою дорогу, і вона сказала мамі плаксивим благальним голосом Хіба ми не поїдемо трамваєм? — і здавалося їй, незважаючи на оторопіння, що варто просто вигуком нагадати мамі, адже за час, проведений у селі, вона могла просто забути, що до їхнього дому можна дістатися трамваєм, або не взяла до уваги переваги і зручності трамвая перед звичайною кінською упряжжю чи чогось такого. І думала, що мама, тільки це почує, тільки це второпає, лясне себе по чолі, і засміється зі своєї розсіяності, і скаже щось на кшталт «Ой, ти ба, я геть забула про трамвай», але мама не ляснула себе по чолі і не сказала цього, не сказала взагалі нічого, а лише сиділа і дивилася поперед себе, і вдавала, що не чує, і ніби так захопилася тим роздивлянням фасадів будинків, що не може нічого чути, взагалі нічого. І тоді вона змушена була повторити своє здивування, але тепер (задля обережності) з дозою гумору в голосі, немов каже «Вгадай, що ми забули?», і ніби заздалегідь сміється з того, як мама лясне себе по чолі і скаже щось, наприклад, «Термос!», а вона вийме його зі своєї малої дорожньої торбинки і сміятиметься, звісно, сміятиметься; але нічого такого не сталося, і замість того, щоб здивуватися і засміятися, мама тільки сказала, ледь повертаючи голову:

Заборонено їздити трамваєм, і ще до того, як вона встигла здивуватися, мама сказала: «Тому не смій розповідати татові, чому ти розсердилася на Ілонку Кутай». І тільки тоді вона пов’язала деякі факти і заледве зрозуміла, чому її затримували в селі під приводом користі для її здоров’я і чому вона не сміє розповісти татові, але саме тому, що не все було зрозуміло і від неї щось приховували, вона твердо вирішила розповісти татові все, звісно, не відразу, але вона знайде привід змусити себе сказати те і мати виправдання перед мамою і перед собою, а тому, ніби не второпавши навіть тієї дещиці, яку таки розуміє чи здогадується, сказала мамі:

«Не розумію, чому заборонено їздити трамваєм! Ніяк не можу зрозуміти… Як це — заборонено їздити трамваєм». — Тоді мама ляснула себе по чолі, але не так, ніби щось пригадала, не лише так, і вона ж бачила, як мама піднесла руку до чола і затримала там, але не так, ніби здивувалася, а ніби стирає з чола, разом із пасмом волосся, ще й якесь відчайдушне рішення, а ще бачила, як її рука тим самим відчайдушним рухом простягається вперед, властиво в той бік, де, мов іграшка, стояв трамвай, на який вона витріщалася, все ще запитуючи очима Не розумію, чому заборонено їздити трамваєм, чи ніби вперше бачить трамвай і питається, надувши губи, для чого ця блакитна посудина з рогами, чи це транспортний засіб, чи іграшка для дітей, чи, може, ще якась дивина, може, щось небезпечне чи навіть грішне; тоді, ніби докір, почула голос своєї мами:

«Заради бога, ти ж уже не дитина. Хіба сама не помічаєш нічого довкола, хіба тобі потрібно пояснювати, — а тоді, ніби показуючи на буквар комусь такому, хто ще не знає літер чи вдає, що не знає, чи не бачить: — Читай оте. Там, бачиш, білими літерами. Біля дверей… Розумієш? Ти гарно знаєш німецьку… Ото, оту вивіску на трамваї. Біля дверей. FÜR JUDEN VERBOTEN. Ти розумієш: für Juden verboten. Тепер розумієш?» — і тоді вона зрозуміла все, принаймні що стосується перекладу з німецької, мамі не потрібно було перекладати, в цьому каламутному сплетінні подій вона зрозуміла ще дещо, але оте дещо не стало достатньою причиною, щоб вона змінила вираз свого обличчя й не закопилювала далі губи, мов мала злючка, і твердо вирішила, що таки на зло все розповість татові, щоб у такий спосіб дізнатися й оте решта, вона не знає точно що, але решту істини, яку від неї приховують і котру вона мусить знати, бо інакше стане і залишиться справжнісінькою злючкою, і не змінить виразу обличчя, і далі закопилюватиме губи, поки не дізнається, що означає те, що на трамваях, поки вона була в селі, раптом написали FÜR JUDEN VERBOTEN, тобто чому це так, що вона не може їздити трамваєм,

А жовтим, мамо

ані жовтим

не можеш, дитино, їздити ніяким трамваєм

зрозумій: ніяким

А чи може Ілонка Кутай

як Ілонка Кутай, наприклад, ота побрехуха пришелепкувата замазура вошива недотепа капарниця двієчниця остання найгірша в класі, через яку вона мусила втекти з села, посваритися з мамою, а тепер ще посвариться з татом і всеньким світом, якщо треба, чи закопилюватиме губи, хай навіть буде бридкішою від найгіршого беззубого бабиська, — так вона розлютилася; і все ще чує голос свого батька (після всього, що вона йому випалила, він раптом заговорив, і вона знає, що добре зробила, що все розповіла батькові, і, власне, без серйозної причини, бо тато навіть не сердився, коли мама сказала, що вони повернулися з села тому, що село їй більше не йшло на користь, що вона там дістала пронос і висипку, бо в неї алергія на сільську їжу, він лише сказав «Краще було б усе-таки залишитися в селі, поки не вляжеться все це»), і вона знала, що мудро зробила, що таки сказала татові все-все, і оте про образу, і оте про прапрадіда, і він, тобто тато, був не лише роззброєний, але й просто добитий, бідолаха, так, що вона навіть пожаліла його і почала шкодувати, що не послухала мами і не мовчала; він просто одним розпачливим рухом вийняв свою коротку люльку з рота, і вона побачила, як його строгий погляд з-під окулярів в металевій оправі змивається, і стирається, і перетворюється на якесь болісно замислене і розпачливе рішення (саме так, як вона й уявляла, що станеться), і з нього раптом полилася промова, потекла, мов вода, і навіть сьогодні вона ще запитує себе, чому він раптом так поспішно заговорив, і вона все пам’ятає, а це означає, що вона все знала, причому вже давно: — «Це не ненависть до негрів, ірландців чи євреїв, тобто питання не в етнічній, расовій чи національній спільноті, це людська нетерпимість, яка шукає виправдання в кольорі шкіри чи у звичаях, в чому-небудь, що відрізняється від спільного для певного середовища; вроджена і вкорінена людська пристрасть (не кажу, природа, що, може, точніше, але я цього не хочу, не хочу визнати нікому, навіть собі, а найменше тобі), отже, людська пристрасть до мордування і приниження того, хто так гарно називається ближнім, але, може, найточніше зі всього: атавізм стада і тварини перемогти і знищити всі інші види і всіх інших істот, і запанувати над ними, і тріумфувати з найпростішої і найегоїстичнішої причини (а це не та причина, про яку ти, мабуть, передусім подумала, тобто так звана боротьба за виживання) (що вам у школі викладають на прикладах з біології і зоології), яку не можна назвати ніяк інакше, ніж рафінованим атавізмом, а це щось зовсім інше та бестіальніше, ніж будь-яка боротьба за виживання, котру зустрічаємо, врешті, як у людей, так і тварин; бо якби мова була просто про боротьбу за виживання, тоді б не толерувалися неправда, злочин і насильство чи принаймні не толерувалися і не виправдовувалися б в ім’я якихось расових, національних принципів та упереджень і не казали б Убито чорну дитину чи єврейську дитину, а казали б лише ВБИТО ДИТИНУ, а не ставили б того ідіотського запитання про колір чи віру, яким хочуть применшити чи зовсім стерти відповідальність; таким запитанням досягається відповідь, яка не має сенсу і, власне, не є відповіддю, тобто таким чином поставлене запитання вказує на відмінність (звісно, стосовно однієї численнішої етнічної чи національної, чи релігійної спільноти), а тоді виходить так, що вже не звинувачується ніхто живий під Богом, а звинувачується якась дурна річ, яка може називатися відмінність, і в такий спосіб знімається відповідальність не лише з окремої людини, а й з людини взагалі, бо справа в абстрактному винному, а отже — в абстрактній вині; звичайно, нічого легшого, ніж вигадати причину для ненависті та виправдання для злочину: потрібно просто приписати одній менш численній, а отже, слабшій етнічній чи релігійній, чи національній групі одну із загальних людських вад чи недоліків (навіть не гріхів), як-от жадібність, скупість, дурість чи схильність до пияцтва чи будь-що інше, і проголосити це смертним гріхом: у такий спосіб досягти кількох речей, потрібних, щоб розпочати апріорі виправдані злочини: жертву затавровано (бо між кольором її шкіри чи її вірою й одним із тих ґанджів, спільних для всіх, поставлено знак рівності) (той порок найчастіше обирається навмання і за якоюсь зовнішньою ознакою, що може бути іноді сущою протилежністю змістові), тим самим уміло приховано цей загальний порок того, хто його таврує, потім пальцем вказуємо на нього, тобто на затаврованого, котрого проголошено інкарнацією одного чи кількох загальних пороків, у такий спосіб розв’язуючи руки рафінованому людському атавізмові, який, як я недавно згадав, може безперешкодно виладнати свої руйнівні та садистські бестіальні пристрасті над усіма тими, хто носить спільне тавро кольору, раси, віри чи звичаїв» — і нервово вдарив люлькою об кант стола та струсив попіл і жар на килим, немов покаявся, що говорив так недоладно і жахливо туманно з чотирнадцятилітньою дівчинкою, яка зі всього того нічого не здатна второпати і затямити, але це він зрозумів (так їй здалося) ще на початку, бо після перших двох-трьох речень звертався не до неї, а до мами (мабуть), яка лише злякано глипала на нього і кивала головою, ніби каже так-або-ніяк, але вона знала, що тато через усе це врешті розгнівається (мама, мабуть, теж знала, бо тато не любив багато говорити, і відколи почав напиватися (і то лише останнім часом, коли вони втратили все і відколи тато залишився без роботи), а вони й до того не були бозна-якими багатими, а батько вклав усе в якусь справу, і воно все пропало, тож він працював клерком, й аквізитором, й іноземним кореспондентом на якійсь фабриці щіток, а коли почав пити, пані Вайс казала мамі так: «Дивно, справді дивно. Ніколи не знала жодного питущого єврея»; а тітка Лела одного вечора сказала: «Ти єдина нещасна жінка, яка знайшла п’яничку серед євреїв»), наприкінці так і сталося; увечері він нажлуктився і розбив дві-три кавові чашки, таким чином розпарував і знищив сервіз, а потім покликав її та наказав зняти йому черевики, чого ніколи раніше не робив; пам’ятатиме той його погляд згори, заки вона розв’язувала шнурівки, замащені блювотою, і стурбований погляд матері, яка стояла осторонь, безмежно присутня, але з виглядом, ніби геть повністю поглинута процесом помелу кави, а вона знала, що мама страждає, що мама напружена і стримується, щоб не сказати чогось, а потім (все ж) її ледь чутний, наляканий, тремтливий і благальний голос:

«Еді, прошу тебе, Еді, облиш дитину. Я тебе роззую. Вона втомилася з дороги, хіба не бачиш, що вона втомлена», а потім, після малої, небезпечної паузи, і голос тата:

«Хай звикає… Скоро їй знадобиться. Панна…» І тоді знову крик мами:

«Еді! Прошу тебе, Еді! Не будь жорстокий з дитиною». А потім знову голос тата:

«Отже, панна ще не знає, що декому заборонено їздити трамваєм…»