Псалом 44: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Тому мені хочеться, щоб це сталося якомога швидше. Розумієш: буде легше»; а потім вона захотіла цілком очистити свою совість від тих звинувачень, які чимраз більше накидала на себе, а тепер ще й на Жану, і подумала: А якщо Жана лише задумує щось, якщо нічого не трапилося, а все це їй лише здається, бо їй хочеться, щоб усе було саме так і щоб щось трапилося, адже вона знає, що несила більше чекати, — гармати потроху руйнують бетонний бруствер пасивного очікування і примирення з долею. І тоді — просто, щоб почути Жанин голос і заспокоїтися, бо знала, що сьогодні вночі заснути не зможе, принаймні не тепер, аж поки Жана не озвучить задумане:

«Спробую поспати, — сказала вона; а тоді, наче здатна в такий спосіб пришвидшити ту відповідь і те рішення, про які Жана думає, а також попри те, що їй (Марії) здається, ніби зараз не можна нічого вигадати і нічого зробити, хіба те, що утнули ті три жінки, серед яких була й мала Ержіка Кон, жінки, котрі недавно вночі налетіли на колючий дріт і впали прошиті кулями, щоб забути все, бо смерть це і є оте, подумала вона, Забути все: — Котра може бути година?» — запитала, і зробила це так, наче якась рука смерті чи принаймні сестра смерті затуляє їй, змореній, очі, а оте запитання породжує в її свідомості спротив, мов результат якогось каламутного відчуття пов’язаності між забуттям-смертю-сном-і-часом і її свідомістю, котра в тій причинній послідовності і тій ієрархії має бути перша, рука в руку з часом.

«Не знаю, — відповіла Жана, а тоді, ніби в ній самій теж прокинувся спротив, ніби сягаючи за забутою зброєю, сказала: — Здається, минула одинадцята. Думаю, не більше». Тоді, мов поплавок на поверхню, вистрибнуло те, що дотепер сповнювало темряву і раптом викристалізувалося й стиснулося у двох-трьох пошепки вимовлених словах: «Сьогодні вночі спробуємо».

І ще до того, як встигла про щось подумати, злякатися чи зрадіти, крикнути чи заволати, чи все водночас, у пеклі ментального сум’яття й органічного хаосу, в інтенсивній циркуляції крові, що розійшлася тілом, мов якась гаряча внутрішня хвиля, що залишає на березі тіла хаотичні уламки думки (лише спалах незліченних асоціацій, що взаємно переплітаються і знищуються) і секрецію всіх залоз і яєчників, і ще до того, як встигла збагнути, що в інтенсивному нальоті всього того вона балансує на межі млості, Жана додала те, що вже й не мусила: «Я не хотіла розповідати тобі одразу. Думала дати тобі трохи поспати. Ти мусиш відпочити».

Тож вона навіть не дала їй подумати про Полю чи пожаліти її, чи покаятися через неї: цими словами Жана просто стерла Полю, не згадала її, навіть нічого не сказала про неї, навіть «Бідна Поля», а це б уже щось та й означало, вона просто сказала спробуємо, і в ньому більше не вміщалося нічого, лише вони утрьох — Жана, Ян і вона, — отже, тільки живі, а Поля вкрита саваном, як вкривають мертвих. Але Марія все ще відчувала Полю, не тому, що чула тихий передсмертний хрип, який вже промовляв не земними мовами, а шепотів голосом самої смерті, а тому, що постійно мусила виштовхувати Полин труп із потоку своїх думок кудись убік і під лід (вони вже поховали Полю), як штовхали під лід Дунаю трупи жінок тоді, на початку, — щоб вивільнити місця для живих, вони принаймні сподівалися, що вони живі: а власне Якобу; кому б іще. І ось вона раптом побачила Якоба — вперше після останнього видіння, — цього разу не на тлі порожньої і темної перспективи, яка простягалася за нею, коли оберталася, а в якомусь уявному майбутті; стоїть Якоб, високий і блідий, зарослий рудою бородою, виснажений і втомлений після повернення, але погляд його осяйний і руки розпростерті, простягнуті вздовж шляху, на якому стоїть вона з Яном на руках і подає йому дитину, мов хліб із сіллю, мов святе чудо вифлеємське. Але це миттєве видіння майбутнього раптом почало обвалюватися, мов полотняні куліси, зведені в пустелі, — залишився лише Якоб на тлі того пустельного ландшафту, звідкіля вітер відніс куліси; лише сіра збита курява.

Вона пригадує ту останню зустріч з Якобом, не так давно, власне, п’ять тижнів тому; Янові тоді було лише два тижні, не більше. Це вона точно пригадує, Янові було два тижні: вона привела його на світ того дня, коли зустріла Якоба вперше після розлуки. Але то було раніше. Вдруге бачила Якоба (хто б то міг іще бути) на вокзалі; і ось як це було: отримала від Макса записку (записку знайшла у своїй кімнаті в соломі під подушкою), що Якоб проїжджатиме з транспортом увечері, близько сьомої. Тоді вона цілий день вигадувала, як втекти з роботи і піти на вокзал, щоб побачити Якоба і повідомити йому, що він став батьком і що тоді, коли вона вигукнула ЯКОБЕ, Я ВАГІТНА, вона нічого не вигадувала, і вона знає, що він мусив чути її крик і впізнати її голос, бо хто ж інший міг вигукнути таке з шеренги, яка наближалася до входу в табір; вона мусила побачити Якоба, якщо не з якоїсь іншої причини, то принаймні для того, щоб впевнитися, що він живий, для того, щоб випитати його, що він думає про все це, бо ж хіба тоді, коли забивав отой ящик перед входом у табір, не міг бодай на мить зупинити помах руки з молотком, щоб вона зрозуміла — він почув її, почув її вигук: я вагітна. І сталося щось несподіване — коли вона розпачливо міркувала про те, що єдине, на що здатна, — кинути заступ і побігти, а це було б чистим самогубством, і вона вже уявляла собі, як падає, прошита автоматною чергою, як віддає дух, звиваючись у конвульсіях, і з кров’ю в роті силкується вимовити «Якобе, Якобе», ніби він міг її почути та зрозуміти, що вона спробувала зробити все можливе, лише б його побачити. Тоді одна з єврейських наглядачок наказала їй та Ержіці Кон піти на вокзал і принести те, що їм там дадуть. Вона не знала, чи цей наказ був справжнім, чи то був якийсь трюк Макса, щоб влаштувати їй побачення з Якобом, але вона вирушила з Ержікою Кон до вокзалу в супроводі одного вояка, який ішов за крок позаду; досі не знала (та й навіть зараз не знає), чи то була лише Максова хитрість, щоб уможливити їй зустріч з Якобом, чи це випадково саме її викликали піти на вокзал.

Дорогою вона думала про те, чи транспорт, в якому мав би бути Якоб, зупиниться на станції чи лише промине її, вона була не в змозі щось вдіяти, хоча знала, що далі все залежить від неї, не мала уявлення про час і не мала в кого запитати, котра година, хоча їй здавалося, що час працює на неї (вони йшли новою дорогою, яку збудували в’язні табору, і кілька разів вона збиралася запитати в солдата, котра година, але щоразу лякалася, чи не ризикує і не прогавить шанс, який їй випав, — побачити Якоба), і виснувала, що в усьому цьому таки замішаний Макс, але не знала, чи потрібно поспішати, чи уповільнювати ходу, хоча вояк задавав крок.

Та ось вона опинилася на вокзалі і побачила довгий ешелон із запломбованими вагонами, з них крізь малі віконечка з решітками виглядали фантомні обличчя, і вона впізнала той вавилонський крик, що сама його звідала, коли її транспортували в таких самих вагонах, той крик, що перетворюється на темний сухий шепіт: усіма мовами Європи вимовлене слово вода, немов це втілення самого життя, і навіть щось більше, ніж древній еллінський праелемент і головна субстанція всього живого, разом з повітрям і землею, звісно: як оце, що зараз на Полиних вустах перетворюється з хаосу на монотонний шепіт смертника. І тоді, тільки-но вона його побачила у себе під носом, потяг рушив, мов якийсь велетенський допотопний Dinosaurus tyrranos rex, якого викинуло з водяної домівки на земну твердь кілька мільйонів років після його ери, і вона раптом відчула спрагу Якобової та своєї утроби і побігла вздовж вагонів, що шарпнулися і загуркотіли, мов проклятий, якому чума роз’їдає утробу, вона вся перетворилася на крик, на волання, на «Якобе! Якобе!», а той плазун почав смикатися і вириватися, пихкотіти, обернувшись на якесь стегоцефальне, динозаврівське, вавилонське і європейське «Води! Води!», і вона раптом помітила, як з десяток метрів попереду з вузького високого вікна вагона з’являється якась шмата, мов reliquiae reliquiarum Якоба, а потім і сама рука, що тримає ту шмату і махає нею, мов прапором смерті; та скорчена рука без обличчя, що махає шматою, — це зараз Якоб, той Якоб, що залишився, коли з гуркотом завалилися куліси, і вона глянула назад: сіра збита курява.

А Жана ще додала:

«Макс передав, — не чекаючи, поки вляжеться отой вал крові, що накрив її та струсив до глибин: — Сьогодні о другій тридцять, — сказала. — Приготуйся і спробуй заснути. Ти мусиш відпочити. Я чекатиму на сиґнал від Макса: два довгі і два короткі удари».

«Так, я спробую, — сказала вона. — Спробую хоч трішки поспати».

2

Жана лежала долілиць на соломі, спершись на лікті, сховавши обличчя в долонях; її ноги легенько погойдувалися. Гризла соломинку і дивилася крізь шпарину в бік загорожі. Тоненьке лезо світла час від часу ковзало її обличчям і розсікало густу темряву барака; тоді Марія, не повівши головою і не заважаючи дитяті, яке спало на ній, могла бачити Жанин профіль з соломинкою у вустах.

«Вона помре до світанку, — голос артикулювався без її волі; згодом, немов сама до себе: — Треба повернути Полі простирадло». Тоді почула стримане Жанине зітхання і подумала Це відповідь, і відразу почула її шепіт:

«То краще для неї. Розумієш: завтра буде важче померти. Вже за годину-дві буде важче»; а потім: «Вже важче померти».

«Через надію, чи не так?» — запитала вона.

«Не знаю, — сказала Жана. — Може, й через надію». Потім підвелася, і Марія, хоча й не бачила, зрозуміла, що Жана встала подати Полі бляшанку з водою; «Тепер уже помирає людина, — сказала Жана. — Розумієш: людина, а не тварина».

Потім вона повторила сказане раніше, хоч навіть не думала про це, бо думала Треба повернути Полі простирадло, думала про те, чи Поля чула гармати, було б краще, якби не чула, але тільки промовила:

«Так, через надію»; а Жана знову сказала:

«Дотепер помирала тварина. Здається мені, так було легше померти».

Вона не відповідала, відчувала тільки, як від нерухомого лежання і вологи терпне її тіло: мокрі пелюшки, що ними обгорнулася від живота і до середини стегон, випускали якусь крижану вологу, що в’їдалася в шкіру; у неї було таке відчуття, ніби шкіра стала в’язкою і гнилою, мов у мерця, їй навіть здавалося, що то вже й не шкіра, а драглиста маса, яка налипла на її кості разом із мокрими шматами. Але дитині не холодно; подумала: вона склала Полине простирадло вчетверо і постелила його на мокрі пелюшки, так, що волога не доходить до дитини. Не можна було класти мокрі пелюшки на живіт, подумала вона. Я ж могла обгорнути ними лише стегна. І трусики не можна було знімати, ще мені тільки менструації бракувало, вона така нереґулярна, досить лише невеликого переохолодження; і тоді подумала, що краще було б встати і вбрати трусики, а пелюшки спустити трохи нижче. Зараз, мабуть, минула тільки дев’ята, а Макс подасть знак лише після другої, тоді потрібно буде рушати, і їй стало лячно від думки, що ноги геть змерзнуть і вона перетвориться на якусь скрижанілу масу. Тож потрібно щось зробити, передусім спустити вологі пелюшки нижче і повернути Полі простирадло. Але тоді, на самісінькій межі руху, яким хотіла підняти дитину і перекласти, щоб хоч трішки випростати ноги і повернути простирадло Полі, вона зупинилася, приборкала вже майже народжений рух і відчула, як її тілом пройшов легенький струм (який мав би привести в дію її руку) і завмер на кінчиках пальців: Поля помре, подумала вона і з гіркотою відчула, що саме ця думка гальмує її кінцівки, — не через остаточне усвідомлення, що Поля не піде з ними (це вона тямить: навіть якщо та залишиться при житті до другої години, вона все одно не зможе піти з ними), а через примирення з тим фактом, що Поля з ними не піде.

«Жано, — сказала вона, а зрозумівши, що та поворушилася, повела далі: — Допоможи мені витягнути Полине простирадло з-під дитини».

«Воно потрібніше їй, дитині, — відповіла раптом Жана. — І тобі… Розумієш…» — ще до того, як вона встигла щось подумати і сказати, почувся шурхіт соломи і легкий удар бляшанки.

«Вже й так запізно, — сказала Жана. — Для Полі вже запізно…»

«Котра година?» — запитала вона, і тієї ж миті тонке лезо світла ковзнуло Жаниним обличчям, і вона побачила, як поворухнулися її вуста:

«Ще немає півночі. Думаю, ще не північ».

Марія лише тоді поворушила своїми промерзлими ногами.

«В мене почалася менструація, — сказала вона. — Так мені здається».

«Це через страх, — сказала Жана; тоді виправилася: — Через збудження».

«Ні, — відказала вона. — Через вологі пелюшки. Не можна було спати (це був якийсь напівсон). Потрібно було рухатися», — тоді знову відчула Полину німу присутність у собі (відчула це за тишею) і згадала, що треба було зробити пелюшки з її простирадла. Але вона не вставала. Не могла відразу почати розривати Полине простирадло на пелюшки. І прокладки. Тоді запитала: «Скільки їй було років?» — і вже знала, що не зможе витримати в такій позі ні на хвильку довше, що її живіт і ноги враз розпадуться, як труп пана Вальдемара в оповіданні По, котрий за допомогою гіпнозу штучно утримували при житті і який вмить перетворився на кашкоподібну слизувату гниль, тільки-но його повернули до життя. І ще до того, як почула Жанину відповідь «Сімнадцять, здається», вона вже простягла руку, щоб вийняти Полине простирадло з-під дитини, поклала коло себе на солому, а на нього дитину, а другою рукою її вкрила. Тоді трохи відсунулася вбік, знайшла краєчок пелюшки, сперлася на лопатки і почала відмотувати вологі, криваві ганчірки. «Мені здавалося, більше», — сказала, щоб не було чути, як сухим краєчком пелюшки розтирає затерплу шкіру і витирає кров.