після того, як нас вигнали з причесаного саду
наших мрій.
Я б спитала Мумтаз Махал (ім’я означає: Окраса Палацу),
як стаєш Окрасою Світу, і про спосіб
мати приватний рай з дорогоцінного каменів,
який називається Палац Коронованої, біля підніжжя моляться
всі люди , ким би вони не були.
Лише це.
Я більше нікому не належу; ніхто не споминає про мене,
крім крихітної гармоніки в зубах Смерті.
Я писала: "Висохли джерела і зів’яли троянди.
Пахне смертю. Зближається твій день.
Груші розбухають, як маленькі статуї Будди.
Синій туман висмоктує озеро"[2]
У мене майже немає страху – "Вмирання
- таке ж мистецтво, як і будь-яке інше.
Я майстер у ньому"[3].
Парси (індійська секта послідовників Заратустри)
мають найпрекрасніші переживання після смерті.
Якби я належала до них,
мене б поклали на вершину Вежі Мовчання,
омиту бичачою сечею,
одягнуту в білу туніку "дуалі",
очищену від усіх турбот цього світу. Д
Дух-охоронець Ізедом відкрив би обійми,
побачивши мене готовою до вічності.
Вибираю вежу на пагорбі Малабар
у Бомбеї, зроблену з каменю в кольорі охри,
хоча птахи всюди однакові.
[2] Перша строфа вірша Сільвії Плат "Сад в садибі".
[3] З поеми Сільвії Плат "Леді Лазар".