Я лежала б там, доки вони мене не розклювали до кінця,
згідно звичаю парсів, бо тіло не може
осквернити стихій — ні землі,
ні вогню, ні повітря, ні води,
— бо так каже Заратустра.
Мої думки стають більш зв'язними,
ніби я перетворювала на логічного самця
- вже близько. І це мене лякає,
що, не будучи жінкою парсів, я не буду кружляти над світом
в душах птахів, які поглинули моє тіло.
Одного разу інші варвари знайдуть цей труп, і я стану
молоденькою королевою з азіатської країни Лулан,
що зникла дві тисячі років тому
разом з озером Лоб-нор.
Місто засипало піском пустелі,
а озеро перемістилося кудись в інше місце.
Залишився лише пагорб із могильним стовпом,
який у 1927 році помітив
шведський дослідник Гемін
і викопав мене з-під скам’янілості.
Я лежала так само тихо, як тоді,
коли взяла до рота стебло отруйної трави
й лягла спати,
чекаючи дві тисячі років, коли мене розбудить
рука людини з країни снігів.
"Крихке полотно розсипалося від легкого дотику. Ми відслонили голову і побачили безмежно прекрасну володарку пустелі, царицю Лулан і Лоб-нор. Люблячі руки загорнули її рано згасле тіло в траурну тканину і поховали на пагорбі. Шкіра її обличчя була твердою, як пергамент, але риси не змінилися протягом тисячоліття. Вона лежала із заплющеними повіками, а на її губах сяяла усмішка, повна таємничої чарівності. Вона, напевно ж, кохала і була коханою, і, можливо, померла через горе, яке приносить кохання".
(Уривок зі звіту Свена Гедіна)
ОСТРІВ 18
СЕЗАМ (БАГДАДСЬКИЙ КАЛІФАТ)