Кочкарьов. Чому ж?
Подкольосін. Та що за нахабство? Нас багато, хай вона сама вибере.
Кочкарьов. А що тобі на них зважати: боїшся суперництва, чи що? Хочеш, я їх усіх за хвилину спроваджу?
Подкольосін. А як ти їх спровадиш?
Кочкарьов. Ну, це вже моя справа. Дай мені тільки слово, що потім не будеш одмовлятися.
Подкольосін. Чому ж не дати? будь ласка. Я не відмовляюсь: я хочу женитись.
Кочкарьов. Руку!
Подкольосін (подаючи). Візьми!
Кочкарьов. Ну оцього мені тільки й треба.
Обидва виходять.
Дія друга
Кімната в домі Агафії Тихонівни.
Ява І
Агафія Тихонівна сама, потім Кочкарьов.
Агафія Тихонівна. Справді, яка трудність — вибір! Коли б іще один, два чоловіка, а то чотири. Як хочеш, так і вибирай. Никанор Іванович непоганий із себе, хоч, розуміється, худорлявий, Іван Кузьмич теж нічогенький. Та, правду казавши, Іван Павлович теж, хоч і товстий, а таки показний мужчина. Прошу покірно, як тут бути? Балтазар Балтазарович знову ж мужчина з достоїнствами. Так важко вирішити, так важко, що й не розказати. Якби губи Никанора Івановича та приставити до носа Івана Кузьмича, та взяти скільки-небудь сміливості, яка в Балтазара Балтазаровича, та додати ще, мабуть, до нього огрядності Івана Павловича, я б одразу вирішила. А тепер от подумай! просто аж голова заболіла. Я думаю, найкраще кинути жеребок. Покластися в усьому на волю Божу: хто викинеться, той і чоловік. Напишу їх усіх на папірцях, скручу в трубочки, та й хай буде, що буде. (Підходить до столика, виймає звідти ножиці і папір, нарізає квиточки і скручує, продовжуючи говорити.) Таке нещасне становище дівчини, особливо ще закоханої. Із мужчин ніхто не зважає на це, просто не хочуть зрозуміти цього. Ось вони вже всі готові! лишається тільки покласти їх в ридикюль, зажмурити очі, та й хай буде, що буде. (Кидає квиточки в ридикюль і перемішує їх рукою.) Страшно… Ах, якби Бог дав, щоб вийнявся Никанор Іванович; ні, а чому він? Краще ж Іван Кузьмич. А чому ж Іван Кузьмич? чим же погані ті, інші… Ні, ні, не хочу… який вибереться, той хай і буде. (Шукає рукою в ридикюлі і виймає замість одного всі.) Ух! усі! всі вийнялися. А серце так і тьохкає! Ні, одного! одного! неодмінно одного! (Кладе квиточки в ридикюль і перемішує.)
В цей час увіходить потихеньку Кочкарьов і стає позаду.
Ах, якби вийняти Балтазара… що я! хотіла сказати Никанора Івановича… ні, не хочу, не хочу. Кого накаже доля.
Кочкарьов. Та візьміть Івана Кузьмича, од усіх найкращий.
Агафія Тихонівна. Ах! (Скрикує і затуляє лице обома руками, боячись глянути назад.)
Кочкарьов. Та чого ж ви злякалися? Не лякайтеся, це я. Справді, візьміть Івана Кузьмича.
Агафія Тихонівна. Ах, мені соромно, ви підслухали.
Кочкарьов. Нічого, нічого, адже я свій, рідня, передо мною нема чого соромитись: одкрийте ж ваше личко.
Агафія Тихонівна (наполовину відкриваючи лице). Мені, далебі, соромно.
Кочкарьов. Ну, візьміть же Івана Кузьмича.
Агафія Тихонівна. Ах! (Скрикує і затуляється знову руками.)
Кочкарьов. Справді, чудо людина, справляє свою службу… просто надзвичайна людина.
Агафія Тихонівна (потроху відкриває лице). Як же, а інший? а Никанор Іванович, адже він теж хороша людина.
Кочкарьов. Змилуйтеся, це ж погань проти Івана Кузьмича.
Агафія Тихонівна. А чому?
Кочкарьов. Ясно, чому. Іван Кузьмич людина, ну, просто людина… людина, якої не знайдеш.