Безлюдні острови 12-13: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Першу ніч вони провели в глибині лісу. Коли князь підійшов до її хатини, Бырута стала біля входу з ножем у руці. Коли він зробив ще один крок уперед, вона притулила кінчик леза собі до шиї. Вони стояли один навпроти одного, мовчазно дивлячись один одному в очі, оточені переляканими воїнами, одному з яких раніше довелося дати вайделотці ніж, щоб та захистила себе та Кейстута від помсти Праужиме. Тоді князь сказав щось пошепки, що ніхто не почув, і її рука впала, і Бірута відступила в хатину. Кейстут пішов за нею. Коли вранці вони сіли на коней, вона вже не була вайделоткою, а він уже не був дикуном. Вони обоє були закохані.

Бірута народила Кейстуту кількох синів (у тому числі знаменитого Вітольда) і кількох дочок. Народ полюбив її за те, що, щоб задобрити Праужиме, вона стала гарячою захисницею старого обряду і заразила своєю вірою чоловіка. Тому народ любив і Кейстута, бо він твердо стояв у вірі своїх батьків, тоді як все більше й більше князів литовських більш-менш помітно зверталися до християнства. Він дозволив своїй дружині часто відвідувати Палангу, де її приймали з пошаною, належною королеві, вважаючи, що Праужиме пробачила Біруті, оскільки її старша дочка Мікловса стала вайделоткою. Одного разу 1381 року княгиня повернулася до чоловіка зі звісткою про те, що біля берегів Паланги затонув тевтонський корабель...

Кейстут не встиг використати здобич. У 1382 році Ягайло в союзі з тевтонськими лицарями віроломно ув'язнив свого дядька в замку в Креві і наказав його вбити. Розповідали, що тут велику роль зіграла інтрига Марії, дружини Войдилла, якого Кейстут наказав повісити, — мстива жінка нібито діяла через Більгена, брата коменданта кревського замку. Але також говорили, що вирішальним фактором було пурпурове срібло, яким тевтонські лицарі підкупили Більгена та Марію, внаслідок чого це підігріло ненависть Ягайла до князя Жемайтії.

Джон Ді, анонімний портрет XVI сторіччя Едвард Келлі, пророк або провидець доктора Ді

Ймовірно, ми б ніколи не дізналися подробиць смерті Кейстута, якби не приїзд до Польщі одного з найвидатніших учених і магів XVI століття, доктора Джона Ді, та його духовного медіума, Едварда Келлі. Почувши про надзвичайні окультні подвиги дуету Ді-Келлі (донині історики не можуть спростувати паранормальні досягнення цих двох), король Стефан Баторій, намагаючись з’ясувати, кому на даний момент належить пурпурне срібло, запросив обох англійців до свого двору. Коли вони прибули, він 23 травня 1585 року замкнувся з ними в неполоміцкому замку, попередньо написавши свій заповіт (!) і оточивши замок сильною охороною (недарма, бо наступник Івана Грозного цар Федір, всіляко намагався витягнути англійців з Польщі). У наукових працях, присвячених Джону Ді (першоджерела – праці Кейсобона і Халлівела) є описи лише двох окультних сеансів, проведених у Неполоміцах 27 і 28 травня 1585 р., обидва посередніх за змістом і не заслуговувуючих ні уваги, ні військового захисного кордону навколо замку. Існує таємничий проміжок між 23 травня (зустріч із королем) і 27 травня (перший відомий сеанс): що робив король і його гості протягом цих перших чотирьох днів? Лише після знайдення нащадка Халлівела, який дав мені рукописні записи Джона Ді, я зміг заповнити цю прогалину...

Все вищесказане — є дуже стислим (навіть вульгарним) скороченням фрагмента передмови до "Мовчазних псів". Воно знадобилася мені, щоб подати нижче дві діалогічні сцени з цієї передмови, що охоплюють історію пурпурового срібла від початку нашої ери до 1764 року, коли починається дія роману. Обидві ці сцени створюють портрет крижацького комтура Ульріха фон Кніпроде, мешканця безлюдного острова за номером 12. Вони є белетризованою версією розповіді Джона Ді відносно двох видінь, які він викликав за допомогою Келлі в неполоміцкому замку 24 травня 1585 року.

Під час сеансу перед полуднем Келлі, увійшовши в транс, побачив темну муровану кімнату в мальборкскім замку. За столом сидів сивобородий чоловік, який був би схожий на стародавніх пророків, якби його обличчя зловісно не сяяло, ​​а погляд не був гострий, як залізний прут, загартований у пекельному вогні. Він одягнений у білу рясу з чорним хрестом на лівому плечі. Навпроти нього біля столу стояв лицар, його обладунки частково прикривав плащ із великим хрестом, що проходив через груди від шиї до поясу. Він то стискав пальці, потім їх розпростовував, викидаючи з себе слова хрипким шепотом, наче в гарячці. Під високим готичним склепінням кожне слово, навіть найтихіше, вибухало й відбивалося потужною луною до розп’яття, що висіло на стіні, до пісочного годинника й бойового щита з мечами й могутнім рогом, світло свічки вибивалося з сутінків так чітко, як в тирі.

Вирішальна розмова між Ульріхом (з правої сторони) та Вінріхом фон Кніпроде (малюнок Валерія Еліаша).

- Господи, захисти мене переді мною! — сказав лицар.

- Амінь, — спокійно відповів той, хто сидів. — Нехай береже тебе Бог перед слабкістю твоєю.

Лицар відвів очі від розп’яття й подивився на співрозмовника.

- Брате, хіба ти не пам'ятаєш, що цей чоловік не один раз визволяв полонених орденських братів, що він пощадив комтура Отона і його команду в захопленому Йоганнісбурзі, що він завжди захищав...

- Я як раз просив Бога, та ти, мабуть, не почув, щоб Він завжди оберігав тебе від слабкості в боротьбі зі злом, бо слабкість — це жаль і слізні спогади, що личить кобітам. Те, що ти згадуєш, сталося давно, часи змінилися. Наші обов'язки не змінилися, і ми повинні їх виконувати.

В очах лицаря спалахнув відчайдушний спротив.

- Я, брат Великого Магістра Ордена Діви Марії... Я, лицар... і маю бути катом?!... І отак, навіть не кинджалом чи мечем. !... Брате!!...

- Ти маєш бути рукою справедливості, а спочатку маєш повернути те, що наше. І ти знаєш, як. Іди!

Лицар упав на коліна.

- Брате, благаю... Накажи мені одному воювати проти сотні, я піду!... Накажи мені ворогів позбавляти життя, але в бою, на полі, але не так!. ..

- І так треба заради слави Господньої.

- Що?!... П'яте, не вбий, сказав Спаситель!... Нехай це зробить хтось інший!

- Ти помиляєшся. П'яте, не вбий, сказав Господь. Ти не забрудниш рук, це зроблять твої кнехти, ти подбаєш про це. Убивство язичника не є гріхом, навіть убивство таким чином, я не заперечую, варварським. Цього хоче Ягайло, і гріх впаде на його совість, а те, що він довірив це нам, це тільки наше щастя, бо ми зможемо повернути рожеве срібло. До того ж... убивство вождя язичників, що з вірою Христовою бореться за дерев'яних ідолів, що ростуть у їхніх лісах, є вчинок угодний Пресвятій Тройці! In morte pagani glorifier Christ[4]… Брате, зрозумій нарешті! Без цього срібла, навіть якщо ми матимемо найгостріші мечі на Землі, найтвердіші щити й найсміливіші серця, ми не зможемо залишитися тут, нас рано чи пізно буде знищено!

- Бог нам допоможе!

Той, що сидів, поблажливо подивився на зігнутого в поклоні співбесідника, і в очах його промайнула тінь подиву перед людською наївністю.

- Справді... нам допоможе, якщо ми собі допоможемо!... Ви кажете: хто ще... Хто?! Це найголовніше, бути нам чи не бути! Лише п’ять членів Ордену знають таємницю: Hochmaister, Grosskomtur, Oberster Marschall, Oberster Spittler та Tressler[5]. Тепер ти шостий. Я зробив тебе шостим без згоди Великої ради, яка звинувачує мене у втраті скарбу. Втаємничуючи тебе, я порушив закон, але мені довелося це зробити, бо я занадто старий, щоб самому туди йти, і я вірю лише тобі, брате!

Він нахилився й підняв лицаря з колін, щоб пригорнути його до грудей.

- Якщо ти цього не зробиш, то видаш смертний вирок і на мене, і на себе! Фон Ротенштейн тільки й чекає, щоб усунути нас. Смерть Кейстута й пурпурне срібло заткнуть йому писок, а ти після мене переймеш керівництво Орденом! Але Велика Рада погодиться на це, лише якщо ти доконаєш таку велику справу.

Голова лицаря тремтіла в руках старого, голос якого раптом став ніжним і м'яким, як тіло змії:

- Ти зробиш це, брате, для нас двох, для Ордену і для Христа, так?..

[4] (лат.) Христос прославляється смертю язичника.

[5] (нім.) Великий магістр, Великий Командор, Головний Маршал, Великий Госпітальєр і Скарбник Ордену