Безлюдні острови 12-13: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ВАЛЬДЕМАР ЛИСЯК

БЕЗЛЮДНІ ОСТРОВИ

Видавництво: Krajowa Agencja Wydawnicza, Kraków, ©1987

Переклав: Марченко Володимир Борисович, 2024

ОСТРІВ 12

ПАЛАНГА (ЖЕМАЙТІЯ)

УЛЬРІХ ФОН КНІПРОДЕ

КШИЖАК

"Кшижаки[1] - то були лицарі, що найбільш дотримувалися порядку. У

ому відношенні вони перевершували навіть

римські легіони, бо римляни інколи бунтували, а лицар-чернець

витримував найважчі випробування, будучи взірцем дисципліни (...)

Коли один із них потрапив до рук литовців, його спалили разом з конем. Але ж й німці рідко коли щадили литовців..."

(Адам Міцкевич, лекція XXII в Колеж де Франс,

п'ятниця, 19 березня 1841 р.).

Можливо, що колись ви будете читати мій роман під назвою "Мовчазні пси"[2], перший том якого я вже закінчив, а решта чекає вільного часу для завершення. Це історія срібла, яке називають пурпуровим або сріблом Юди. Дозвольте мені спочатку пояснити назву.

Згідно з апокрифом без титулу, який довгий час помилково вважався одним із творів Орігена (III ст.), але, безсумнівно, походив із гуртка Олександрійської катехитичної школи, яку він очолював, священики кинули срібняки, принесені їм Юдою, на бруківку під його повішеним тілом, і коли вранці слуги прийшли, щоб зняти його, вони побачили, що зі зіниць трупа капають криваві сльози, а срібняки забарвилися тим видом пурпуру, який тоді отримували з певний вид морських равликів. Срібняки намагалися відмити. Даремно, вони все ще залишалися інтенсивно фіолетовими. На них купили поле,яке належало гончареві, під назвою Халкедама [Поле, або земля крові] (що підтверджено апостолом Матвієм у його Євангелії), заплативши 27 монт. Три були кинуті в храмову скарбницю як цікавість. Наступного дня виявилося, що їх неможливо впізнати, оскільки ці троє заплямували інші монети в скарбниці. Віддавши свій пурпур багатьом сестрам, самі вони зблідли, і тепер усі срібняки сяяли однаковим відтінком рожевого. Це срібло вивезли римляни, але біля острова Родос на їхній корабель напали три таємничих судна (врятувалася лише наложниця проконсула, винесена хвилями на берег) і пурпурний вантаж на деякий час з історії зникнув.

Тільки це і говорить легенда, що міститься у вищезгаданому апокрифі, в якому також пояснюється термін: Срібло мовчазних собак. Автор цього тексту написав: "Ті, хто їх бере, не кричать на користь, хто купив їхні душі, і не хизуються своєю зрадою і не показують своїх думок, як це звик робити дурень, думаючи, нібито він вмовить людей щодо власної зради. Мовчки, вони ніжним поцілунком ведуть своїх братів у полон, як Юда Іскаріот поцілував Спасителя, принісши йому муку і смерть (...) Кажу вам: стережіться мовчазних псів, які мовчки будуть пити кров вашу землю, ведуть вас у рабство, як баранів на забій, і кажу вам: стережіться, і ще раз кажу: стережіться тричі, бо вони стоять біля вас і сміються безжальною та фальшивою дружбою...".

Мені знадобилося багато років, щоб простежити подальшу історію пурпурного срібла. У ХІІ столітті воно знаходилося у руках асасинів, таємничої секти Гірського Старця. На початку наступного століття у асасинів його забрали тевтонські лицарі, ченці ордена, чия кар'єра почалася під час хрестових походів у Святій Землі. Завдяки цьому досягненню, невеликий орден швидко зміцнів, отримавши величезні впливи у Європі, оскільки пурпурове срібло силу розтлівати незрівнянно більшу, ніж золото. На відміну від золота, яким можна купити людину і змусити її піти на якусь зраду, за пурпурове срібло можна купити її душу, тобто зробити з неї надійного слугу, а продавши власну країну, він переконається, що цей вчинок є правильним і моральним, узгодженим із законами Бога, природи і людей. Людина, чия воля була зіпсована пурпуровим сріблом, не знає конфлікту сумління зі злочестивістю, тому що сумління її прирівнює підлість до справедливості чи милосердя, залишаючи його спокійним:

"І безгрішними будуть, на їхню думку, ті, хто отримав рожевий аргентум від охоронців своєї землі, огидніших від тих, хто віддає золото, ненавидячи власних перекупників. Господи, прости їм (тим другим – прим. В.Л.), бо знають, що роблять, і зневажають собою. Киньте їх (тих перших – В.Л.) у прірву Белбаала, бо вони не можуть виправити свої душі. Невже вірять вони у серці своєму, що роблять добро, коли роблять зло? Нехай будуть прокляті вони, отруйники племен Землі, і їхні нащадки, і нащадки їхніх нащадків, аж до останньої матері, бо будь-яке поневолення є їхньою роботою"[3].

Протягом менше, ніж сотню років, починаючи з 1291 року, пурпурове срібло залишалося в таємній скарбниці Ордену у Венеції. У той час (XIII-XIV століття) тевтонські лицарі силою та обманом захопили великі території на південному та східному узбережжі Балтійського моря, створивши справжню світську державу під виглядом християнізації язичницьких корінних племен. Вони різали прусів, вели криваві битви з литовцями та жемайтами (а також з християнською Польщею), допомагаючи собі пурпуровим сріблом. У XIV столітті, підкупивши впливових осіб при дворах литовських князів, тевтонцям вдалося так посварити литовців, що чорному хресту не довелося боятися їхнього меча (найбільш корисною була сварка між Владиславом Ягайлом і його дядьком Кейстутом і сином Кейстута, Вітольдом). Литовські князі, зачаровані порадами мовчазних псів з власного оточення, наввипередки почали вступати в союзи зі смертельним ворогом Литви, сліпі на самовбивчість цієї політики.

У 1380 році великий магістр ордену, Вінріх фон Кніпроде, вирішив перенести пурпурове срібло до тодішньої столиці імперії тевтонців, могутньої фортеці Мальборк (Марієнбург) у Гданському Помор’ї. Пурпурне срібло було завантажено на корабель під охороною двох інших суден, і конвой вирушив із Венеції через Гібралтар, Ла-Манш і Датські протоки до Балтійського моря. Сухопутним шляхом везти ніхто не ризикував, тому що в Європі було неспокійно, і там назрівали всілякі війни. Але коли обоз дійшов до Гданської бухти (1381), Балтійське море виявилося не менш неспокійним. Страшна буря розкидала кораблі, а той, що був зі скарбом, віднесла далеко на північний схід. Вночі капітан побачив світло і зрозумів, що він близько до берега. Він намагався триматися подалі від нього, але надлюдські зусилля екіпажу були марними. Корабель врізався в схил гори, увінчаної Священним Багаттям, і застряг на скелі. Вранці поліські жемайти перебили більшість уцілілих і заволоділи пурпуровим сріблом. Так воно потрапило до рук Кейстута.

Князь Кейстут Ґедимінович з 1341 року правив частиною Литви, Жемайтією (литовською - Żamaitis, латинською - Samogitia), яка до ХІХ століття була найзагадковішою землею в Європі. Якби її насправді не існувало, у це було б важко повірити, адже навіть легенди мають певні межі достовірності. Стільки речей і явищ тут здавалося надзвичайним. Там були будівлі родом зі старовинних сказань, кургани, такі ж похмурі, як осиротілі матері, і хрести, самотні, як божевільні відлюдники. Це була земля безкраїх пущ, бездонних озер і боліт, по яких не ступала людська нога; повна привидів і упирів, суміш відразливо ворожих і казково спокусливих областей. На величезних ділянках цього міні-континенту між Німаном, Вілією, Невеєю та балтійським узбережжям, чий тремтливий горизонт становив невизначений кордон, корінні племена століттями жили мріями, закріпленими в міфологічному минулому, ніби наступні століття становили нетлінне ціле.

Для Тевтонського ордену Жемайтія, яку вони не могли контролювати, була викликом, вона сиділа на їх гордості, як болюча рана. Експедиція за експедицією йшла на цю землю, і всі терпіли поразок – часто не повертався жоден кнехт. Кейстут у відповідь організував 42 рейди проти Ордену. Зворотній шлях однієї з цих експедицій (близько 1347-50 рр.) пролягав через єдиний порт Жемайтії та священне місце культу жемайтів - Палангу.

У Паланзі знаходився храм головного божества жемайтійських племен, Праужиме (Praamžimas). Це божество було жіночою версією фаталістичного божества долі та необхідності, яке називалося - згідно з Крашевським – "Лаймою", коли воно означало зло, і "Лаккімас", коли воно означало добро. Цей культ припускав, що все, що існує - боги, люди, тварини і весь космос - керується невблаганним законом необхідності і кінцевої долі, від якої немає ні порятунку, ні втечі, а його матеріальною проекцією був священний вогонь. Так звані жертвенні вогні, що були вівтарями, горіли в багатьох місцях Жемайтії; казали, що їхній попіл мав чудодійну цілющу силу, їхнє полум’я використовувалося для ворожінь і завдяки їм шукали правду, їхнє гасіння передвіщало катастрофу чи катаклізм — тих, хто відповідальний за гасіння багаття, спалювали на вогнищі. Найважливіше зі священних багать палало на прибережній горі в Паланзі, постійно підтримуване жемайтійськими вайделотками, жрицями, які пообіцяли зберігати цнотливість під страхом бути спаленими, похованими живими або втопленими в річці.

Кейстут побачив у Паланзі найвродливішу з вайделоток, доньку могутнього жемайта Відімунда, знамениту Біруту. Про її красу ходили не менш захоплюючі легенди, як і про освіченість Кейстута (він володів кількома мовами), його мужність, чесність і щастя. Чудовий історик Юліан Клячко пише в "Унії Польщі з Литвою":

"Кейстут любив битви заради них самих, за відчуття, які вони давали, за якості, які вони розкривали. Не раз він потрапляв у полон через хвилююче завзяття, що гнало його в найстрашніший вихор битви, але й багато разів звільнявся, бо вмів привернути на свій бік сторожів і тюремників. В одній із таких пригод, після восьми місяців тевтонського полону, одного разу йому вдалося втекти в орденському одязі (знаменитий білий плащ із чорним хрестом) на коні самого великого магістра; прямо з кордону він відправив коня назад з вибаченнями".

Клячко описує постать Кейстута реченнями, повними слів честь і похідних: "Його серце було простим, а душа благородною (...) В епоху, не надто далеку від таких людей, як Ричард Левове Серце, він вірив у честь (. ..) він був втіленням сконченго — за винятком віри — лицаря-християнина, спонуканого любов’ю до людей, бойовим запалом і почуттям честі (...) І ворог, і друг знали, що слово Кейстута святе, що. він цінував лише честь понад мужність". Найцікавіше, що цю характеристику Клячко взяв із... німецьких хронік! Навіть німецькі монахи, які писали хроніки Ордену, чиїм смертельним ворогом був Кейстут, визнавали, що "понад усе він любив правду та славу".

Третьою його любов'ю була Бірута. Володар Жемайтії, Трок (Тракаю), Підляшшя та Полісся збожеволів від кохання з першого погляду й порушив священні закони свого народу, викравши діву, віддану божеству.

[1] За назвою, що встоялася з книг чи фільмів, для лицарів чи допоміжного персоналу орденів, або воїнів, які приймали участь в Хрестових походах, ми використовуємо форму "хрестоносець". В польській мові такі люди називаються "krzyżowcy". Якщо ж ми зустрічаємо форму "krzyżacy" (в однині - "krzyżak", саме так цей "острів" і називається в оригіналі, тоді ми маємо справу виключно з Тевтонським орденом – або ж Орденом братів Німецького дому Святої Марії у Єрусалимі (лат. Ordo fratrum domus Sanctae Mariae Theutonicorum Hierosolymitanorum, нім. Orden der Brüder vom Deutschen Haus der Heiligen Maria in Jerusalem) — духовно-лицарським військовим орденом, заснованим німецькими хрестоносцями наприкінці XII століття. Назва взялася від чорного хреста на білих плащах. - Прим.перекл.

[2] Російською мовою можна прочитати, наприклад, тут: https://flibusta.is/b/614511

[3] Аполлоній Тіанський у листі, що доповнює його "Книгу пророцтв".