Безлюдні острови 12-13: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Підполковник Даву, 1792 рік,художник Алексіс-Ніколя Періньон

Говорячи про "запальність", Нємцевич мав на увазі тверду руку намісника, який різко закликав сарматських чинуш до порядку, лаяв і погрожував карою за найменшу недобросовісність, що спочатку викликало до нього почуття неприхильності. Проте слова про "сердечну доброту" та "почтивість" стосувалися надзвичайно рідкої чесноти Даву відкрито визнавати свої помилки. Даву суворо дорікав Немцевичу за його зв’язки з сім’єю, що служила царю, але згодом, коли він визнав щирий патріотизм поляка, написав йому листа з вибаченнями та проханням нових віршів, що приємно полоскотало серце поета, оскільки попередні вірші порадували француза. Міністра скарбниці Герцогства, Дембовського він "облаяв" за непунктуальне виконання наказу, а коли виявилося, що затримка мала об’єктивні причини, запросив на обід сотню високопоставлених осіб і промовив до Дембовського так:

"- Пане міністр! Якщо хтось не має рації, для винного немає іншого виходу, як попросити вибачення в присутності всіх тих людей, яких я хотів бачити свідками спокути, яку я вам винен і яку цим виконую. Не майте зла на мене, але простіть мене і подайте руку на знак щирого примирення".

Лехіти віддали йому своє серце, побачивши, що суворість маршалка походить від його бажання допомогти воскреслій Польщі й перетворити її на сильний державний організм. Генерал Мар’ян Кукель, автор фундаментальної праці "Війна 1812 року", пише, що під час цієї кампанії, яка, за наміром імператора, мала привести до відновлення Королівства Польського в його колишніх кордонах, Наполеон "був страшенно самотнім зі світом своїх думок, якими з ним чесно ділився один Даву, а крім того, мабуть, тільки поляки".

Багато з них жалкували, що імператор не зробив Даву монархом Лехістану, і всі вони зберігали пам'ять про нього з любов'ю чи, принаймні, повагою. Польський ад'ютант маршала, Юзеф Шимановський, у своїх мемуарах наголошував на його шляхетності та справедливості. Гучний боєць з-під Сомосьєрри, кавалерист Юзеф Залуський, описав Даву одним реченням: "Найбільш шанований, суворий, але справедливий – великий, єдиний друг поляків". Черговий офіцер, Юзеф Грабовський, у своїх записках 1813 року: Даву був надзвичайно суворою, але справедливою людиною. Майже одностайні думки про непорочну справедливість Даву можна цитувати до нудоти. І таким я його бачу – я бачу його серед натовпу як праведника. Він був самітником.

Даву і Наполеон в Королівському Палаці в Берліні в 1806 р. (Берто)

У цих думках повторюється інше слово: "жорстокий" (або "суворий"). Справедливість Даву була драконівською, через що його вороги вважали його жорстокою людиною, керованою хворобливою одержимістю, яка змушувала його скрізь шукати шпигунів, диверсантів і злочинців-змовників, ловити їх і без зволікання розстрілювати. Прихильно налаштовані до нього також оцінювали його підозрілість як надмірну (Нємцевич: "безкорисливий, але імпульсивний і схильний до підозрілості"), і лише деякі люди, які близько знали суть речей (як голова контррозвідки Саварі чи командир особистої охорони імператора, Шульмайстер) розуміли безглуздість цих звинувачень. Але навіть вони не здогадувалися про те, що ми знаємо, завдяки понад історичним дослідженням, які зайняли більше, ніж півтора сторіччя – вони не знали всього об'єму саботажу та зради, усієї тієї гангрени, яка руйнувала імперію Наполеона зсередини та досягла своєї мети.

Історики підрахували, що на жодну людину в історії не було стільки замахів (організованих Лондоном, Берліном, Віднем, Санкт-Петербургом, Мадридом і Неаполем), як на корсиканця — і ми знаємо не всі. Історики виявили, що в кожному місті, в кожному гарнізоні, в кожній штаб-квартирі, в кожному куточку імперії кишіло від прусських, австрійських, російських та англійських шпигунів, що змови та пораженські провокації пронизували все — і ми не знаємо навіть половини тієї кротової нори, яка підготувала ґрунт для Європи Священного Перемир'я. Історики довели, що на вищих щаблях французької владної ієрархії були рядові агенти російської розвідки, такі як міністр закордонних справ Талейран (російський псевдонім "Анна Іванівна"), міністр поліції Фуше. ("Наташа"), генерал-інтендант Великої Армії, Дару ("Паризький приятель") та інші — і все ж багато з цих неймовірних зрад досі оповиті таємницею. Як могла не впасти влада, міністри якої продалися ворогам, як повії? Підозрілість, яку ганьбили супротивники Даву, сьогодні здається до смішного малою порівняно з болотом поганої поведінки того часу, і справді він застрелив надто мало шпигунів та юд, щоб це болото було осушено. "Нав’язлива підозрілість" була лише проекцією вищого інтелекту та ясності бачення цієї людини. Також Даву був дуже суворий до своїх підлеглих - чим вище звання підлеглого, тим суворіше. Макдонелл пише про це так: "У Даву був дивний характер. Він був холодною, жорсткою людиною, великим ригористом, упертим і абсолютно непідкупним. Він поєднував постійну турботу про солдатів, які любили його, але боялися його, з нещадною суворістю до своїх офіцерів, особливо до полковників, а коли він став маршалом, до генералів, які ненавиділи його всією душею".

У Великій армії Наполеона служила та ж сама солдатня, яка служила в усіх арміях світу з моменту створення першої армії на Землі; солдат солдатом, війна війною - війна завжди розбещує. "Що можна робити, - запитав імператорський ад'ютант граф де Сегюр, - перед обличчям загальної розпусти? Відомо, що довга низка перемог псує і солдата, і генерала; що надмірно напружені марші підривають дисципліну; що потім роздратування від голоду і втоми спонукає до будь-яких надмірностей". Відповідь для Сеґюра та всіх тих, хто не знає, що робити, щоб завадити солдату завдати шкоди цивільному населенню у війні, яка сама по собі завдає шкоди, — діяти як Даву. Це означає бути солдатові святою трійцею: матір’ю, вчителем, який подає добрий приклад, а коли потрібно, то й нещадним суддею. Солдати боялися Даву, тому що в його корпусі за кожне пограбування чи зґвалтування на прощання отримували кілька грамів свинцю в голову (кажуть, що там, "де був Даву, кури та дівчата могли без страху ходити між казармами"). І вони любили його, тому що це був єдиний корпус, якому ніколи не бракувало ні пайки їжі, ні перев’язувального матеріалу, ні санітара, ні польової кухні, ні навіть щітки, на відміну від інших корпусів, яким завжди всього бракувало, бо їхні командири були зайняті піднесенням своєї слави і тим, щоб набивати власні кишені. "Даву був надзвичайно чутливий до всіх потреб і зручностей солдата, старанний і сумлінний у підтримці найсуворішої дисципліни, люблячи рівність і справедливість більше, ніж можна було очікувати від лідера, який стільки років не знав нічого, крім закону меча і влади" (Нємцевич).

Ще більше Даву боялися військові сановники, яких він "виховував" страшними карами. В обложеному Гамбурзі, героїчною обороною якого Даву керував у 1813-1814 роках, його правою рукою був генерал, який служив військовим комісаром. Маршал його дуже любив і часто запрошував його з дружиною та дочками до себе. Але коли він дізнався, що цей генерал везе додому м'ясо з пайки для поранених у госпіталі, він негайно віддав його під військовий суд. Вину було доведено і винесено вирок. Дружина і дочки засудженого разом з кількома генералами побігли на квартиру Даву благати про помилування, але маршала ніде не було. Незважаючи на відчайдушні пошуки, знайти його не вдалося, хоча комендант жандармерії, ризикуючи власним життям, зволікав із розстрілом. Даву зник, знаючи, що не витримає жіночих сліз; він повернувся до своєї квартири лише тоді, коли казнокрада розстріляли. Описуючи цей випадок у своєму "Військовому щоденнику", капітан Грабовський, призначений тоді до Гамбурга, додав зі схваленням, яке поділяла вся армія: "Даву не дозволяв своїм підлеглим красти, ані сам не користувався своїм становищем, що робити міг, оскільки майже як монарх-самодержець керував містом і околицями".

Інші маршали, що приймали участь в наполеонівській епопеї, не мали подібних сумнівів, а деякі - такі як Массена, Сульт і Ожеро - приділяли більше часу грабункам, ніж виконанню своїх обов'язків. Саме вони та інші, подібні до них, згодом звинувачуватимуть Даву перед громадською думкою Франції (вже за Бурбонів) у тому, що він зробив "ім'я француза" ненависним в Німеччині, оскільки, будуючи укріплення Гамбурга, він зруйнував передмістя міста і, крім того, забрав капітал Гамбурзького банку. Навіть німець, Фредерік М. Кірхейзен, історик, який не любив Наполеона, дискредитував цю нісенітницю, написавши: "Робота, виконана в Гамбурзі за наказом Даву з відновлення зруйнованих укріплень і будівництва нових, викликає захоплення. Звичайно, жителі Гамбурга терпіли велику бідність і приниження, але навіть противники маршала змушені були визнати, що він був справедливим ворогом і не збагатився, як більшість іноземних генералів".

Кірхейзен думав про супротивників-іноземців; у Франції мерзотники в маршальських і генеральських мундирах довго не прощали цьому "альбіносові", який так відверто контрастував з їхніми характерами. Вони плюватимуть на нього навіть після його смерті, поширюючи через бідних істориків глузливий анекдот, який Флері де Шабулон опублікував у своїх мемуарах (про те, що Даву погрожував арештом Наполеонові в 1815 році). У бібліотеці в Сенсі зберігається примірник цих "Мемуарів", який був доставлений імператору на Святу Єлену. Вона збагачена його рукописними коментарями. Бонапарт назвав усе це (і справедливо) купою наклепів; висновок про образ Даву був таким: "Що може бути більш несправедливим за цей портрет!".

Портрет же справедливий, який ви зараз читаєте, вже отримав фон; зараз прийшла пора на обличчя маршала. Даву походив зі старої знатної бургундської родини, чиї військові традиції були настільки міцними, що говорили: "Щоразу, коли народжується Даву, із піхов вилазить ще одна шабля". Він одружився в 1770 році в Анно (департамент Вонн). Навчався він у військовій школі в Парижі (1785-88) і вступив до полку "Royal Champagne" в чині другого лейтенанта, але його дядько, майор, дуже скептично ставився до кар'єрних перспектив юнака:

" - Мій племінник Даву ніколи і нічого не доконає, він ніколи не буде солдатом. Замість того, щоб досягти цього, він читає Монтеня, Руссо та інших фіглярів".

Маршал Даву

Однак ці фігляри зіграли з Францією та Європою великий жарт: вони підготували духовний ґрунт для Революції. Любов Даву до книжок згодом зробила його найосвіченішим офіцером Великої армії, але перед тим вона радикалізувала його настільки, що за належність до республіканців його вигнали з королівської армії. Однак під час Революції його вигнали і з республіканської армії як дворянина. Щось пророче було в усьому його життєвому шляху: його не хотіли жодна зі сторін, він усіх дратував, його відкинули у його елітарну самотність.

Між першим і другим вигнанням з армії доля послала йому ще одне пророцтво: в 1793 році головнокомандувач французької армії генерал Дюмур'є зрадив батьківщину, і саме Даву застрелив зрадника, який перебіг на бік австрійців. Відтоді він одержимо ненавидів зраду.

Призваний до лав армії втретє, він воював у десятках революційних і наполеонівських кампаній, виграючи битву за битвою з якоюсь дитячою легкістю, і блискавично підіймався по службових сходах. Під час єгипетської кампанії, коли генерали Бонапарта (який, завоювавши Єгипет, повернувся до Європи), які залишилися на Нілі, почали програвати і остаточно здалися ворогам, Даву був єдиним, хто відмовився підписати акт капітуляції.

Саме там, у країні фараонів, призначення торкнулося його.

Після битви при Абукірі бригадний генерал Даву прибув до головнокомандувачого Бонапарту зі скаргою, далеко не першою, оскільки обидва вони ненавиділи один одного і не приховували своєї антипатії. Наполеон запросив Даву в намет, і між ними відбулася перша приватна розмова. Корсиканський чарівник провів свої типові магічні чари і, мабуть, був у хорошій формі, тому що відбулося чудо людської трансформації, яке можна порівняти з повним перевтіленням: Даву покинув намет як палкий прихильник Наполеона і відтоді став його найвірнішим солдатом. Ніхто не знає, які слова були сказані; Бонапарт, ймовірно, сказав щось таке:

- Слухай. Нам не обов’язково подобатися одне одному, але ми обоє розумніші за них і тому потрібні Франції, тож давайте зробимо це для неї – давайте співпрацювати. Ти не повинен любити мене, ми просто повинні поважати одне одного, заради її добра!

Або щось інше. У будь-якому випадку, справа в тому, що з намету вийшов абсолютно новий Даву, тому сказані слова, мабуть, дійшли до його серця. Він був настільки новим, що навіть зовні змінився! Макдонелл підкреслює, що хоча Даву раніше був "брудним і неохайним у власному одязі", з моменту, коли він вийшов з намету, "наслідував Бонапарта у своїй роботі, його пристрасті до своєї професії та його дбайливості у власному одязі та чистоті". Що стосується внутрішньої трансформації, то можна навіть сказати, що цей намет Даву взяв із собою в подорож і більше з ним не розлучався.

Розвиток цивілізації від доісторичних часів до наших днів виробив численні види наметів, під якими людина ховалася і ховає своє тіло від спеки, дощу та холоду. Проте кожен з нас несе з собою і невидимий намет власної психіки, який приховує в собі безліч позитивних і негативних рис, звичок, комплексів, фобій, смаків і страхів, почуттів і мрій.

Видатний архітектор сучасності, італієць Джованні Мікелуччі, автор чудових храмів у формі намету (зокрема знаменитої Chiesa dęll'Autostrada del Sole) – сказав журналісту: "Намет – це єдина і найпростіша ідея укриття. Це сприяє роздумам і молитві. Більший чи менший, це твій притулок, ти носиш його з собою, згорнутий, як частину себе. Намет також дозволяє досліджувати світ". Намет, який Даву забрав з Єгипту, був наметом вірності Бонапарту, але насправді він мав ширший вимір: це був намет гідності та праведності, піднесений до такої міри, що його можна було б назвати біблійним, енциклопедичним чи промовистим.

Якби мені довелося описати намет Даву одним словом, я б сказав: римський, що відповідає зовнішньому стилю тієї епохи, тому що "Empire" вбирав усе, від меблів до архітектури, включно з військовими "цезаріансько-легіонними" емблемами у давньоримські форми. У камені та дереві була досягнута майже досконалість, а от з людьми було гірше. Риторично у нас все в порядку, на практиці завжди є проблеми.

Сьогодні, коли ми хочемо описати ідеальну людину, нам доводиться використовувати кілька чи десяток прикметників (шляхетний, хоробрий, ввічливий тощо), тому що слово, яке існувало дві тисячі років і використовувалося ще нашими дідусями і бабусями, і яке влаштовувало всіх, зникло з нашої розмовної мови. Ідеальну людину називали "римлянином", і більше нічого додавати було не потрібно. Знавець Стародавнього Риму Ян Парандовський так перераховував риси, з яких складається цей теоретичний ідеал: "Мужність, простота звичаїв, цілісність характеру, соціальний інстинкт, патріотизм". Обов'язковою при тому була єдність думок, слів і справ. Луї Ніколя Даву був живою моделлю цієї теорії. Він був одним із винятків, підтверджуючих безсмертне правило, яке Макіавеллі сформулював у "Князі": "Взагалі ж то в людях погані схильності переважують добрі, люди звертаються до добра, коли повинні".

Дивовижним символом єгипетського народження нового Даву стала зміна його прізвища. Генерал кавалерії на ім'я Davoust (вимовляється як Даву), який не мав родинних зв'язків з Davout, загинув на Нілі. Незважаючи на це, обох генералів сплутали (!) і відтоді ім’я Луї Ніколя почали писати в документах, щоденниках і біографіях: Davoust! Різниця в одній букві: "s" - для superbe ("відмінний") або splendide ("чудовий").

Він був чудовий і своєю вражаючою байдужістю до речей і справ, невартих уваги, і своїми нападами королівської люті. Було в ньому щось на кшталт сплячого вулкана — час від часу він розривався, вибухаючи гнівом через підлість чи злочинну недбалість, з якою стикався, а потім знову засинав у гранітній гідності, яка заморожувала присутніх і викликала лють чи ненависть в його колегах. Усі мемуаристи, які описували його, підкреслювали одну деталь: великі чорні очі, що пронизували наскрізь; дивлячись на когось, він ніби хотів зазирнути в глибину совісті. Ці очі змушували вас зійти з його шляху, наче він був слоном, якого міг розчавити. А ще вуста. "Посмішка, яку рідко можна було побачити на його холодному красивому обличчі, завжди була сардонічною. Протягом усього життя Даву не дозволяв нікому з рідних, крім коханої дружини, найменшої близькості з ним" (Макдонелл). Тим паче, він не допускав сторонніх (єдиним винятком був маршал Удіно). Навіть імператора.

Наполеон, повернувшись з Єгипту, отримав владу над Францією і не забув про Даву. У 1800 році він був піднесений до дивізійного генерала, в 1801 році — став командувачем гренадерів консульської варти і, нарешті, в 1804 році — маршалом імперії з першої номінації та кавалером великої стрічки ордена Почесного легіону. На все це Даву заслужив: у всіх битвах, у яких він брав участь, він виявив великі військові таланти. Однак "Бог війни" і не підозрював, наскільки високо вони сягають.