Безлюдні острови 12-13: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У 1806 році Пруссія Фрідріха, впевнена у своєму статусі наддержави, кинула Франції рукавичку. 14 жовтня імператор наніс поразку пруссакам під Єною і лише після битви дізнався, що проти нього воювала невелика частина сил супротивника, а головна армія Пруссії була в той же час розгромлена під Ауерштадтом лише трьома дивізіями французької армія, що було майже дивом. Ці три дивізії складали корпус Даву.

Битва під Ауерштадтом, яку французи вели з величезною чисельною (майже втричі) перевагою противника, є однією з найбільших перемог в історії воєн. Ця перевага компенсувалася геніальністю маршала. Даву, чорний від пороху й диму, з простреленими капелюхом й сюртуком, приводив у рух свої дивізії, як Рубінштейн клавіші роялю — холодний і магнетично спокійний віртуоз, другий "бог війни". Двох богів на одному небі було забагато, Бонапарт здригнувся...

В офіційному бюлетені Ауерштадт вважався... правим флангом битви при Єні, в якій імператор поставив на коліна Пруссію, і ця версія увійшла до підручників. Звичайно, на корпус Даву посипалися ордени, і маршал був іменований князем Ауерштадтським, але ім'я Ауерштадт не було вигравірувано на Тріумфальній арці в Парижі - це була єдина битва наполеонівських військ, не зазначена на цьому святому монументі, на якому відмічено навіть сутички! Всі знали, чому так сталося, але про те, що імператор ревнував Даву, можна було говорити лише пошепки. І шепіт було чутно. Сам Даву ні словами, ні жестами не виявляв своїх почуттів. Коли Наполеон висловив подяку своїм солдатам у гарній промові, маршал відповів одним реченням – реченням римлянина:

- Ваша Величність, Третій корпус завжди буде для вас тим же, чим Десятий легіон для Цезаря.

Саме таким він і був. Під прусською Ілавою, Фрідландом, Ваграмом і в десятках інших битв Даву здійснив великі подвиги. Він також здобув великі самостійні перемоги під Екмюлем, де знову одним корпусом розгромив всю австрійську армію, вивівши таким чином наполеонівські війська з дуже скрутного становища (за нагороду він став князем Екмюльським), і під Могильовом, де розгромив російську армію Багратіона. Він був єдиним полководцем епохи Наполеона, який не програв жодної битви!

Військові історики часто сперечаються, але сходяться в одному: Даву ні в чому не поступався Наполеону як лідер. Це було відомо вже тоді, а краще за все це знав сам "бог війни". І тому, охоплений ревнощами, він постійно усував Даву в тінь менш талановитих полководцев, не довіряючи йому військових посад, відповідних здібностям маршала. У 1809 році він зробив його начальником штабної молі Бертьє, що мало не закінчилося поразкою. У 1812 році він підпорядкував Даву своєму братові Ієроніму, і лише коли останній був скомпрометований, його змінив Даву, але було вже пізно, і помилки не можна було загладити. У 1813 році він поставив свого пасинка, Ежена де Богарне, над Даву, що мало не менш катастрофічні наслідки. У 1815 році він довірив праве крило Великої армії Груші, а не Даву, і це вирішило долю битви при Ватерлоо.

Ця відкрита дискримінація була однією з найбільших помилок імператора за всю його кар’єру та значною мірою сприяла падінню імперії. Даву терпів це з кам'яним спокоєм. Він всюди таскав із собою свій намет і виконував свої організаційні, адміністративні та військові обов’язки завжди з такою ж блискучою майстерністю та залізною дисципліною, не виявляючи жодної гіркоти. За десять років, що минули після призначення його маршалом, йому траплялися рідкісні хвилини відпочинку – тоді намет ставився в його маєтку Савіньї-сюр-Орж, і він з дружиною танцював вальс (він робив це настільки добре, як в командував), а через кілька днів прощався з нею і мчав на нове місце.

У 1814 році всі помилки імператора акумулювалися, вороги розривали імперію на шматки і обрушилися на Францію. Тоді з тонучого корабля почали втікати останні щури. Спочатку союзники (крім поляків) зрадили корсиканця, а нарешті про зраду задумалися маршали. Здавалися наступні міста і фортеці, Париж здали зрадники, все розвалилося. Лише в далекому Гамбурзі оборонялися герцог д'Ауерштадт, герцог д'Екмюль, Луї Ніколя Даву, і російські облогові армії не змогли зломити його опір. До нього надходили повідомлення з берегів Сени. Коли він дізнався, що вороги, які облягали Париж, зробили останній постріл у польський полк крків'ян (перед тим, як маршал Мармон не здав столицю), що частина польського війська повстала проти зрадників, бажаючи продовжувати боротьбу, і що чесні французи називають поляків "les dernieres fideles" (останніми вірними), він не здивувався – бо він добре пізнав цих своїх майбутніх підданих. У них було одне серце.

У перших числах квітня Наполеон зрікся престолу і імперія перестала існувати навіть на папері. Росіяни повідомили про це Даву, сказавши, що в цій ситуації подальший опір безглуздий, але маршал зневажливо відповів:

"— Імператор не має звички посилати мені накази через російських офіцерів!".

Він оборонявся дванадцять місяців і, непереможений, покинув місто з гарнізоном, під барабани та з розгорнутими хоругвами.

За це новий монарх Франції Людовик XVIII понизив його в ранзі.

Бурбон під вісімнадцятим номером і члени його двору двадцять три роки гостювали у найзапекліших ворогів батьківщини: вони перебували по черзі в Росії, Пруссії та Англії. У 1814 році ці вороги захопили Францію і віддали французький скіпетр своєму утриманцю. Людовик розпочав своє правління з подяки зрадникам: він прийняв еліту імперських маршалів у свою псарню та дав їм нові медалі як нагороду за зраду "корсиканського узурпатора", що допомогло союзникам покінчити з "узурпатором". Ось так маршали м'яко взяли поворот історії.

Даву на цьому повороті зупинився. Повернувшись до Парижа, він дивився на своїх товаришів-маршалів, ніби не вірив і хотів перевірити особисто. Він дивився на цих знатних простолюдинів, які без Бонапарта були б тими, ким вони народилися: пастухами, бондарями, корчмарями, дубильниками та мулярами — і в його очах була холодна огида. Негідники завжди були йому гидкі, але ці били гидкими особливо. Імператор підняв їх із стічної канави на сцену Європи, перетворив люмпенів на олігархів і героїв, а вони заплатили йому жестом Іуди і знову стрибнули в ринву, мов личинки, що найкраще почувають себе в лайні. Навіть імператорський шурин, король Неаполя Мюрат, навіть найстарший приятель Бонапарта, Мармон, навіть найсміливіший із хоробрих Ней – майже всі. Запах був настільки неприємний, що Даву поставив свій намет у Савіньї-сюр-Орж і замкнувся з дружиною та дітьми, щоб не відчувати запаху Парижа. У замковому саду він годував птахів (це був сімейний ритуал Даву) і вирощував квіти, цибулини яких посилав своїй дружині з різних походів, подібно до того, як інші маршали надсилали своїм дружинам вкрадені хутра, коштовності та картини. Птахи і квіти не зраджують.

Луї Ніколя Даву, портрет Ж.В. Адама

Минали місяці, Віденський конгрес переділяв тіло Європи, старі й нові опортуністи плющилися перед Людовіком, у Франції запанувала нова реальність — тільки Даву не змінився. Він залишився на своєму безлюдному острові, не визнаючи правління Бурбонів, тому що для таких, як він, влада, принесена іноземцями в портфелі, ніколи не буває законною. Він жив вірою, що його намет не зрушить із Савіньї і що його участь у метушні великої історії вже позаду. Він помилявся.

Через рік після свого зречення Бонапарт втік зі своєї клітки на Ельбі і під бурхливі оплески народу увійшов до Парижа, звідки втік ненависний для всіх Людовик XVIII. Імператор знав, що Європа Святого Порозуміння з цим не змириться, тому все вирішить ще одна війна. Вороги були до цього готові, Франція – ні. Необхідно було досягти неможливого: нову Велику армію потрібно було негайно створити з хаосу, який залишили Бурбони. У всій Франції була лише одна людина, яка могла це зробити, і Наполеон викликав цю людину.

Вирушаючи до Парижа, Даву знав, чого вимагатиме корсиканець, і знав, що відмовить йому. Заради "портфельного" короля він навіть руки з кишень би не вийняв, бо ненавидів портфелі. Але він не мав наміру робити щось більше і для Бонапарта, оскільки він визнав, що їхні стосунки, які він віддано підтримував протягом багатьох років, були припинені минулорічним зреченням імператора, а він був пенсіонером і тому не повинен був брати на себе будь-які обов'язки. Ці міркування були настільки ж логічними, наскільки й вірними — атестатом його моралі були десять років дискримінації Даву.

Так дійшло до другої вирішальної розмови між ними, але в цьому випадку діалог нам відомий. Імператор запропонував Даву посаду військового міністра. Дискримінований протягом десяти років, герцог рішуче відмовився.

Наполеон не наполягав, але зробив щось, що було, можливо, феноменальним трюком первосвященика психології, а може, просто рефлексом стражденної людини. Він підійшов до маршала і тихо сказав:

"- Слухай, вони всі вважають, нібито я дію в порозумінні з імператором Австрії, і що моя родина вже їде до Парижа. Це не правда. Я один проти всієї Європи...".

"- Я приймаю міністерство!" — перебив його Даву.

Є таке англійське прислів’я: "джентльмен займається лише програними справами".

Характеристики джентльмена дав Ф.Л. Томпсон в "Англійському поміщицькому суспільстві в дев'ятнадцятому столітті"[10]; це: "Почуття честі та особистої гідності, чесність, чутливість до потреб інших, ввічливість і лицарство". Вільям Теккерей також детально описав ці особливості в "Ярмарку марнославства"; за його словами, джентльмен — це "людина прямолінійна, без будь-якої підлості, яка дивиться світу в очі як людина, чиї цілі благородні, а принципи та переконання непохитні як за своєю стійкістю, так і за моральним рівнем, які є однаковими як до великих, так і до малих". Цей ідеал був створений в Англії за зразком римського, але на практиці він використовувався так само рідко, як і в Римі. Теккерей у "Ярмарку марнославства" вклав правду в уста одного з героїв такими словами:

"- Бо джентльмен, милостива пані, — рідкісніший екземпляр, ніж прийнято вважати. Хто з вас може назвати багато чоловіків у вашому оточенні, які заслуговують на це звання? (…) Ми всі знаємо сотні чоловіків у гарно зшитих сюртуках, десятки з бездоганними манерами і навіть кількох неймовірно щасливих чоловіків, які належать до вершків і рухаються у найвужчих колах відбірного товариства. Але скільки ми знаємо джентльменів?".

На словах, у нас все гаразд. На практиці завжди виникають проблеми. Майже завжди - бувають винятки. До англійських джентльменів ми ще повернемося...

Для виконання дорученого йому завдання Даву потрібні були співробітники. Перш за все він подумав про свого друга, маршала Удіно, єдиного чоловіка, з яким був на "ти" навіть в офіційних листах. Але Удіно виявився мудрішим за нього - побачивши, що справа програна, він виступив проти Наполеона. Тоді військовий міністр сухим безіменним наказом наказав йому виїхати до своїх маєтків і назавжди розірвав дружні стосунки, що зв’язували його з Удіно протягом двадцяти років. Даву, хоч і дискримінований імператором, так і не оговтався від певного рідкісного органічного дефекту: його намет був надзвичайно малим — у ньому не було місця для двох лояльностей.

Він виконав завдання: протягом кількох десятків днів створив для Бонапарта дві армії. Перша з них була очолена "богом війни" проти ворогів, що наближалися, і зазнала поразки при Ватерлоо; після чого він зрікся престолу. Однак це не означало умиротворення Франції, тому що на Сені стояла друга армія (180 тис. вояків і 750 гармат) під командуванням герцого Ауерштадтського і Екмюльського. Англійці добре знали, що битва з Даву може закінчитися другим Ватерлоо, тільки вже не французьким. Із цим чоловіком було безпечніше розмовляти.

Даву, дізнавшись про відставку самого Наполеона і бажаючи позбавити Париж бойових пожеж і чергового "дружнього візиту" іноземних військ, заявив, що, незважаючи на свою особисту огиду до Бурбонів, він дозволить їм повернутися на престол, якщо вони увійдуть до столиці одні, без визволителів. Інтриги інших міністрів зробили цю ідею нереальною, і Даву вважав, що якщо французи не бажають захищати свою гідність, їх не слід змушувати це робити. Йому було досить. Він заявив, що піде у відставку з міністерської посади й передасть Париж за однієї умови: усі офіцери, які залишили службу у Бурбонів у 1815 році й перейшли на бік імператора, отримають амністію. Англійці, вважаючи, що вони намагаються домовитися про якомога м'якші умови капітуляції, твердо відповіли, що зараз не час висувати подібні вимоги. Але Даву був людиною, яка не знала таких жартів. Він відповів, що тоді вийде зі своїм військом і гарматами і багнетами покаже, на що є пора, а на що ні.

[10] English Landed Society in Nineteenth Century.