Оце «в наступ» мало магічний вплив на людей, бо паралізувало паніку. Перелякані заспокоювалися, гарячі охолоджувалися, а всі разом ставали уважнішими й обережнішими.
Бандейра розкололася на дві частини: більша її частина десь товклася й завивала в тій стороні, де ріс недавно старий імбуй, меншість у повному порядкові йшла до червоної скелі.
Жаїра й собі подалася туди. Маючи зв’язані руки, не могла втримати рівноваги і все падала, коли її нога натрапляла на найменшу нерівність ґрунту. Ледве зводилася, як її штовхали, і вона знову падала.
Тим часом почало вже розвиднятися, і очі могли розрізняти окремі постаті. Так пізнала вона Антонія, що ніс на руках загорнену в біле жінку. Анна-Марія, видно, була непритомна, бо безвладно звисала з обіймів чоловіка, а він, задиханий і змучений, все підсував її зручніше. Переводячи віддих, пристав на секунду якраз біля Жаїри.
— Антоніо! — благально крикнула дівчина.
Її крик був зрозумілим без усяких пояснень, але Антоніо, хоч і чув його добре і розумів, виминув Жаїру і побіг далі.
— Негідник невдячний! — кинула йому навздогінці Жаїра. — Її несеш, мов скарб, а мені навіть рук не хочеш розв’язати!
Ледве-ледве добилася до червоної скелі, оперлася об неї плечима і з розпукою дивилася на сліди своєї зради: кількадесят кроків далі, нижче від її ніг, біля входу в підземелля швидко товпився людський натовп. Озброєні канчуками розпорядники втримували лад і по одному пропускали людей у чорний отвір, майже кожному пригадуючи:
— Ідіть тихо! Тримайтеся один за одного — і вийдете, куди треба. Напереді чекає вас Ґреґоріо. Сміло!
Чекаючи своєї черги, люди стиха перекидалися словами і навіть нервово зубоскалили.
— То це напевне і є той хід, яким пройшла капітанова відьма!
— Вона пройшла тим, куди Естасіо повів людей. А цей Ґреґоріо сам знайшов...
— А безпечно?
— По ланцюгу передали, що безпечно...
— Друзі, таж виглядає так, що допадемо до скарбів!
— От наберемо!
— Набереш, перш усього, стріл повну шкіру! По тому ж боці дикуни!
— Ми також маємо луки і мушкети на додаток...
— Пропустіть! Пропустіть капітана з жінкою!
— Таки відбив!
— Чому відбив?
— Та бо вона побігла з братом за Естасієм. Кричала, що не хоче більше Антонія знати...
— Дурне говорення! Чоловікове право більше, ніж братове...
— Певно, на те він чоловік! Видно, відбив силою...
— Аж зімліла!
— Може, і приголомшив її навмисне, щоб не брикалася...
— Ей, ви там! Знайшли час губами стукати по-дурному!
— Або що?
— Смерть на карку сидить!
— То поцілуйся з нею, коли її ще не бачив, а нам уже не вперше!