Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Від гарячкових слів Сторожихи на Жаїру війнуло холодним жахом. Уявивши себе такою старою і страшною, як ця баба, засудженою на довгі роки самотного життя в кам’яних печерах, відчула знову моторошний дотик божевілля.

— Ні, ні! — прошептала помертвілими устами, наставляючи вперед до оборони руки.

— Тс! — поклала собі раптом палець на уста Сторожиха і, мов тінь, вислизнула з намету.

Жаїра повела рукою по вогкому від поту чолі й недовірливо глянула на те місце, де щойно стояла страшна гостя. Відчула полегшу і вже питала себе, чи вся сцена їй часом не приснилася. Але тут почулися кроки, пола намету відхилилася й увійшов Антоніо. Був дуже веселий, бо сьогодні йому пощастило в грі, а, побачивши причепурену й заквітчану Жаїру, подобрів зовсім.

— О, що я бачу! — вигукнув здивовано. — Моя мрія змінила барву і, замість золотої, стала білою! Але ж ти чудово виглядаєш сьогодні, дівчино!

Жаїра прискочила до нього і впала в його відкриті обійми. Тряслася і від щойно пережитого переляку, і від давно вже не чутих ласкавих слів, і від радости, і ще від чогось, чого й сама не могла вияснити.

— Що за зміна, моя кохана?! — дивувався Антоніо. — Я вже давно не бачив тебе такою гарною! Ти чогось кликала мене? Вибач, що я не прийшов відразу, але мені саме дуже йшла гра. Обіграв чисто малого Міґеля, грубого Естасіо й того глухого Жвона. Кажи скоріше, що маєш казати, бо я спішуся. Коли щастя йде — не можна ним нехтувати...

— Ні, ні, не йди! — притулилася до нього ближче Жаїра. — Будь сьогодні зі мною! Мені так страшно!

— Страшно?! А то чому?

— Не знаю, не можу сказати!.. Але ти не йди, Антонію, я тебе благаю! Те, що я тобі дам, буде більше від найщасливішого виграшу! Дивись...

Вона кинулася до постелі, видобула з-під неї шкіряну торбу, розв’язала її і показала.

Зчудуванню і втісі Антонія не було меж.

— Звідки це, чарівнице моя? — спитав приголомшено.

— Не питай нічого, мій любий! Візьми. Це — тобі. Тільки скажи мені, що ти мене любиш, що будеш цілий вечір сьогодні зі мною. Добре?..

Заглядала йому благально в очі й мало не плакала.

«А все ж вона рабиня!.. — з нехіттю подумав Антоніо. — Могла б зараз не просити, могла б наказувати — і це було б мені далеко приємніше...»

Але вголос сказав:

— Добре, я буду з тобою, коли ти вже так просиш. До речі сказавши, я дуже голодний, а ти маєш вечерю. Чудесно! Ну, сідай!

Вона підсовувала йому найкращі кусники, подавала вино, а сама думала про небезпеку, перед якою її остерегла Сторожиха: «Праліс горить! Праліс горить!..» Сказати це йому? Тоді негайно ж схопиться і побіжить, а вона знову лишиться сама. Сама! Ні, ні, не треба нічого тепер казати! Вона скаже пізніше, трохи пізніше! До ранку ще далеко. Сторожиха казала: «Ранком». Зрештою, може, дурила. Може, взагалі нема ніякої небезпеки. Може, і Сторожиха їй лише привиділася. Ні, не треба нічого казати!

Антоніо їв, пив, оповідав їй про сьогоднішню гру, а вона дивилася на нього пожадливо, слухала і нічого не розуміла, крім того, що він тут і що сьогодні ласкавий.

Добра вечеря, п’янке вино і вид висипаних на скатертину грубих самоцвітів зробили Антонія таким закоханим, як у перші дні спільного життя. Він голубив Жаїру, пригортав до серця й знову заговорив про те, що забере її й піде з нею далеко-далеко від людей, де на них чекатиме щастя. Знову називав її своєю мрією й присягав, що кращої жінки не зустрічав ціле своє життя. Від цього всього Жаїра була більше п’яна, ніж він від вина, і старалася забути все те, що було вчора, і те, що буде завтра.

Затопившись у солодощах щасливої хвилини, обидвоє були байдужі до того, що діялося поза наметом, і не почули ні незвичного руху, ні окремих вигуків, які зчинилися в таборі. А тим часом пола намету рвучко піднеслася і пропустила півголого малого хлопця, який, задихаючись, випалив одним духом:

— Прибула шляхетна дружина пана у супроводі свого брата!

Ледве скінчив ці слова, як відкинулися обидві поли намету і в них з’явилася вбрана в дорожній одяг... Анна-Марія. За нею, граючи їдкою усмішкою на білому пласкатому обличчі, показався Карлос.

«І обидві дороги, різні для кожної, пересікаються і плутаються, як два канчуки в спільному зударі»...

У наметі залягла нестерпна, несамовита тиша. Але тільки на кілька секунд. Пізніше відігралася ще більше несамовита сцена, якої ніхто з учасників не міг би ані встановити в пам’яті, ані переказати...

Зв’язана і прив’язана до стовпа, який підпирає вершок шатра, стоїть Жаїра. На її обличчі й голих плечах ясно виступають фіялково-чорні смуги від канчука, а обдерта й забруднена біла сукня є найкращим свідоцтвом важко пережитих хвилин. Біла скатертина, перетворена в брудну ганчірку, лежить у кутку і цілком нагадує Жаїру. В наметі більше світла (засвічено аж п’ять свічок) і двоє вартових: спливаючий товщем червонопикий Естасіо та ще якийсь жилавий метис на ім’я Матеус. Зовсім не в’яжучись присутністю Жаїри, вони обговорюють випадок:

— Шкода, що не можна звідти вийти! — зідхає Матеус. — Я б з охотою тепер подивився, що там з нашим капітаном діється...

— Як тебе це так цікавить, то можу тобі сказати: пестить дружину.

Матеус засміявся: