Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Антоніо змішався:

— Ти правду кажеш?

— Ах, Боже мій! — заквилила дівчина. — Він ще не вірить! Спішися, бо кожна хвилина дорога! Розв’язуй, кажу тобі! Ноги! Насамперед ноги!

Він кинувся розв’язувати, але сириця була затягнена міцно, серед пітьми він нічого не бачив, а від хвилювання в нього тремтіли руки, і всі його заходи йшли намарне.

— Ти знаєш оту дірку біля червоної скелі на дні якої є вода? — спішно пояснювала між тим Жаїра. — То не криниця. Води там дуже мало... Але там є хід... Він веде берегом ріки...

Антоніо вовтузився біля сириці й одночасно уважно слухав. Врешті якось розв’язав.

— Тепер руки! — Встала Жаїра й обернулася до нього плечима.

Він заходився біля рук, а вона продовжувала пояснювати: як пройти ходом, як увійти в печерю Камінного Духа, як зійти на поверх, минути водоспад і допасти до сходів біля другого водоспаду.

— Коли станемо по другому боці підземного ходу — будемо врятовані, — захлинаючись від поспіху словами, кінчала Жаїра. — Там хід вузький, напасник буде йти по одному — по два, і кількоро людей зможе стримати тисячі... Чого ти так довго вовтузишся?!

— Зараз, зараз!.. Нічого не бачу! Ну, а далі?

— Далі — ареси. Їх мало, але вони боронитимуть долини ітараре, і з ними доведеться битися... Там же скарби! Одна печера Камінного Духа чого варта! Ах, Боже мій, вже, чи ні?!

— Не можу нічого зробити!

— Розріж!

— Не маю при собі ножа...

— О, я ж так і знав, що капітана треба при бабській спідниці шукати! — рявкнув несподівано біля них грубий і низький бас. — До дідька, капітане! Що це діється?! Показилися люди, чи що?! Ви нічого не знаєте?

Це питав кудлатий Ґреґоріо, що вславився своїм здоровенним голосом і неменшим кулаком, — фактичний начальник бандейри.

— Мають чого казитися! — істерично відповів Антоніо. — Ми окружені дикунами! Із сходом сонця вони почнуть наступ! Естасіо веде людей... Куди Естасіо веде людей? — звернувся до Жаїри.

Жаїра пояснила. Потім вони обидвоє — Жаїра й Антоніо — ще раз переказали Ґрегорієві, де шукати другого підземного ходу і як вийти на другий берег Ітараре.

— Що робити, Ґреґоріо? — у відчаї питав Антоніо.

— Насамперед замкнути рота і нікому нічого не казати ні про небезпеку, ні про скарби! — вирішив Ґреґоріо. — Ви, капітане, більше ні до чого не мішайтеся і пильнуйте своїх жінок, а я вже сам дам раду...

— Ходімо!..

Покинули Жаїру без слова і пірнули в пітьму.

— Антоніо! — крикнула за ним навздогінці Жаїра, але зараз же, втративши рівновагу, впала. Із зв’язаними руками не могла бігти.

Десь щось діялося, десь щось упорядковувалося, підкоряючись громовому басові Ґреґорія, але крики й далі билися серед темряви сполоханими птахами, злітали й падали, вирували й розбивалися одні об одні.

А все ж незабаром у напрямі до червоної скелі пішов якийсь гурт. За ним другий, третій, почали бігти й менші гуртки, або й поодинокі люди. На ходу всі щось питали, але ніхто не відповідав. Лише часом падали притишені пояснення:

— Ґреґоріо попереду — він кудись веде!

— Не кричіть!

— Ідемо в наступ!

— В наступ!

— В наступ!