— Маю рятунок! — зверещав дико. — Маю рятунок! Знаю підземний хід! Люди вже роблять те, що треба! Ходім, Карлосе! — потягнув юнака за руку, забувши навіть додати «доне». — А ти, коли така, — звернувся до Жаїри, — гинь!
— Заберу сестру і підемо! А він хай цілується з цією мавпою і... зі смертю! — крикнув Карлос. — Його треба було б убити, але це й без мене зроблять!
— Певне, певне! — годився Естасіо. — І небезпечно, бо Антоніо таки сильніший за вас...
Жаїра не могла не всміхнутися: так просто і щасливо все склалося! Хай ідуть обидва з Анною-Марією в лабети червоних килимів! А вона буде з Антонієм, з Антонієм, з Антонієм!
Рванулася бігти і зараз же впала, вдарившись грудьми об землю. Забула, що має зв’язані руки й ноги. Закричала, взиваючи помочі, але її голос відразу потонув у хаосі криків, що завирували в таборі.
— Зрада!
— Та капітанова відьма була в змові з індіянами!
— Дикуни її підіслали до нас!
— Неправда, вона вказала Естасієві підземний хід!
— Де?
— Он уже люди сходять в нього!
— Рятуйтеся, хто може!
— Світла дати більше! Запаліть смолоскипи!
— До дідька зі смолоскипами! Погасіть решту вогнищ, щоб ворог не бачив, що у нас діється!
— Рятунку!
— Тихо! Не кричати!
— Зрада!
— Зрада!
У смолисто-чорній передсвітанковій темряві яку ще більше згущували останні відблиски гашених багать, кітлувало, як під водоспадом. Очманілі й перелякані люди кидалися в різні боки, налітали один на одного й кричали, як божевільні. Найбільше ж колотнечі й криків доносилося звідти, де людська маса збилася в густу купу над підземним ходом на місці зрубаного імбуя.
Жаїру опанувала розпач: де ж вона серед цього пекла відшукає Антонія, та ще й зв’язана?
З великим зусиллям якось викотилася з шатра і почала кричати, що було сили:
— Доне Антоніо! Покличте мені дона Антонія! Маю щось важне йому сказати!
Намарне! Ннхто її не чув, ніхто не звернув на неї уваги. Крики, помимо осторог і зацитькувань, зростали, паніка збільшувалася.
Жаїра ще кілька разів крикнула але перенапружене горло відмовило послуху. Вона закашлялася, припала обличчям до землі й заплакала.
Аж ось із пітьми виринула якась постать і попрямувала просто на неї. Антоніо! Пізнала його крізь темінь.
— Сюди! — крикнула, щосили . — Антоніо, сюди!
— Ага, це ти! — з люттю вигукнув Антоній, ставши над нею. — Шукаю тебе. Скажи мені, брехухо, коли це я тобі оповідав усякі нісенітниці про мою дружину?! Коли я тобі хоч словом згадав про те, що я одружений?! Зараз підеш і...
— Лиши, Антоніо! — перебила його. — Про це потім!
— Ні, не потім! А оця паніка в таборі? Хто її підняв?
— Я! Але це не порожня тривога, Антоніо, присягаю тобі на наше кохання! — з пристрастю розпуки кричала вона. — Нас оточили індіяни, які вдарять із сходом сонця! Рятуймося, мій коханий! Я вкажу дорогу рятунку, але не ту, кудою йдуть люди! Туди не йди! Там — смерть! Розв’яжи мене!