Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гість здивувався вкрай:

— Ти щось чув, може, про мого батька, що носив те саме ім’я?

— Чи я чув?! — схвилювався Пірауна. — Я боронив разом з ним оселі святого Антонія, я бився під його проводом, я боронив його власними грудьми і я попав на лассо, схилившись над його трупом... А ти питаєш, чи я чув про нього...

Хвилину всі стояли мовчки, вражені такою несподіваною зустріччю, а потім молодий Татаурана скочив до Пірауни й міцно-міцно його обняв.

— Чи ж правда це? Як звуть тебе, хоробрий муже? — засипав він питаннями Пірауну. — Чим я можу віддячитися тобі бодай трохи за свого батька?

Пірауна, також дуже зворушений, відповідав, питав і посадив гостя біля вогнища.

— Не будемо сидіти довго, — сказав Татаурана, все ж присівши. — Збираймося скоро й підемо до нашої оселі. Туди ще шмат дороги, а до вечора недалеко.

Він переводив радісні очі з одного обличчя на друге і раптом, ніби спіткнувся, зупинивши їх на Жаїрі.

— Хто це? — спитав.

— Моя донька.

— А-а-а... — і враз цілком по-дитячому зніяковів, так зніяковів, що Жаїрі стало смішно й жалко його: такий кремезний, такий сильний, а такий соромливий!..

Справді Татаурану можна було б назвати велетнем: високого росту, широкий у плечах, а кожний мускул нагого тіла, оперезаного тільки широким набедренником, чітко рисувався при кожному русі — хоч перечисли усі!

Казав збиратися скоро, щоб іти до оселі, але, присівши біля вогнища, здавалося, забув про оселю і про поворотну дорогу. Дивився задумано в огнище і говорив, мов би сам до себе:

— Пам’ятаю, пам’ятаю... Загинув тоді старший брат, загинув батько, а мене, малого, причепили тоді до пояса якогось чоловіка й погнали разом з усіми бранцями... Я був. голодний і спраглий, я був зляканий і запаморочений, я гукав за батьком і за братом, а плакав так рясно, що по моїх сльозах можна було відшукати мою дорогу. Тільки ж плакав не я один, і на мої сльози падав дощ інших сліз — потоки сліз... Сліз і крови... Я збивав ноги до крови, до костей, спотикався і падав, і тоді моє тіло волочилося по землі... Тут і там знесилені бранці непритомніли й колодами валилися під ноги іншим. Їх тоді відчеплювали й лишали на поталу долі... Прийшла черга і на мене: хтось мене підняв, ніби здохлу рапозу, і відкинув далеко набік, де я пролежав до ночі...

— Ех! — отямився і потер чоло. — Що там згадувати! Ви вже готові в дорогу?

Але ніхто й не збирався в дорогу, слухаючи сумного оповідання.

— І що було далі з тобою? — спитала цікава Сабія.

— Нічого. За пару днів підібрали мене священики, що йшли вслід за валкою, і повернули до редуту. А там я знайшов свою сестру. Найстаршу доньку мого батька від його найстаршої жінки, що лишилася в редуті, коли батько покинув його. Батько мав кілька жінок, а моя мати була наймолодшою.

— І де ж твоя мати? — знову спитала Сабія.

— Нема. Мати померла в неволі, і я її не пам’ятаю. Мені за матір стала Ірасема — моя сестра. Старші її діти попали в неволю, а наймолодшого сина — мого однолітка — забито при погромі редуту. Тож Ірасема в мені знайшла сина, а я в ній — маму...

Товариство, забувши про все, пильно слухало Татаурану і слухало б до темної ночі, коли б він знову не пригадав, що треба йти.

— Куди ж підемо? — спитав з острахом Пірауна. — Знову до місійної оселі?

— Ні, відповів Татаурана. — Підемо до нашої оселі.

— А ви ж, хіба, не є мешканцями оселі святого Антонія?

Татаурана нахмурив брови і так по-дитячому зморщив носа, гірко усміхаючись.

— Були... — зідхнув. — Але оселі святого Антонія тепер нема — спалена... Оселя спалена, частина мешканців у рабстві, частина врятувалася і пішла з священиками шукати безпечнішого місця, щоб закласти нову оселю, але я не схотів. Досить з мене! Я пішов. Зі мною пішли майже всі ті, хто пам’ятав мого батька, або їхні діти — всі ті, хто не схотів більше тікати, ховатися й оборонятися. Зі мною пішли ті, хто хоче боротися й нападати...

— То ви виповіли війну смерти білим? — затер руки Кумаже.

Татаурана заперечливо похитнув головою.

— Ні?

— Ні.