Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— І великий морубішаба каріжо вже старий. Він має багато дорослих синів, то як би хотів тебе за жінку!

Жаїра на хвилину втратила під ногами ґрунт, але відступати було ніяк, тож вона, зібравши всю свою відвагу, заговорила із ще більшим запалом:

— Ти говориш про той черепок, що залишився від давньої слави дзбанка великого морубішаби? Ха-ха! Сьогодні вже кожен птах у лісі знає, що дні його почислені. Ось незабаром на великій ньємонґабі[6] племен каріжо мають обрати нового великого морубішабу, що є наймудрішим з усіх мужів, і має таку силу, що голими руками ловить великих ягуарів. Знаєш про нього?

— Ні, — признався Іакума.

— Шкода! — зідхнула Жарі. — Незабаром, однак, дізнаєшся. І я раджу тобі пізнати його, як приятель, а не як ворог, бо майбутній морубішаба не знає миру з ворогами й образи не дарує...

Нема, звичайно, потреби пояснювати, що каріжо забули вже про свій намір, і гості, вмить звільнені з сириці, сиділи біля вогнища на давніх місцях. Були збентежені, злякані й не мали відваги глянути один одному в очі. Може, вперше за своє життя пізнали почуття стиду, хоч і не знали, як його назвати. Були сердиті на господарів оселі, але одночасно й жаль їм було обдурених, а Жаїра видавалася їм страшнішою й огиднішою від «міхоноші» білих. Дарма що дівчина врятувала їм життя, вона стала для них чужішою від ворожо наставлених «бугрів».

Тим часом каріжо, начебто й не трапилось нічого, порозсідалися ближче до гостей і наперебій почали їх випитувати про все, що стосувалося майбутніх виборів нового великого морубішаби й війни смерти проти білих. І не знати, до чого б ті випитування довели, коли б хитра Жаїра не припинила розмов, і цим не врятувала своїх із халепи.

— Великий морубішаба велів не говорити про ці справи! — сміливо встрянула в розмову. — Він боїться зради тих, що готові за подарунки й ласку білих виявити їм усе...

— Серед нас нема зрадників, дівчино! — схопився обурений Іакума.

— Не говори, ми вже бачили... — зневажливо всміхнулася Жарі й примусила ватажка зніяковіти.

Сабія, не менше від інших здивована поведінкою та словами доньки, в душі пишалася нею: «О, моя Жаїра недарма виховувалася в домі білих! Вона напевне мудріша від наймудріших мужів з усіх племен і зуміє їх усіх водити довкола свого пальця. Їй би морубішабою бути, великим морубішабою!..»

А каріжо з усіх сил старалися направити заподіяну гостям кривду: поназносили знову їжі й питва, наново обдаровували їх усякими речами та навперейми розважали розмовами. І гості скоро забули про поганий випадок, бо, як справжні сини пралісу, не вміли довго таїти в серці злість. Ворожнеча скінчилася з моментом закінчення боротьби, і тепер усі були в згоді.

Між приязною гутіркою Пірауна закинув питання про настрої інших племен та їхнє наставлення проти білих.

— Ті племена, що живуть ближче побережжя, — охоче пояснював Іакума, — всі з білими в мирі. Ті, що миру не прийняли, повтікали на захід сонця. На півночі від нас, поблизу Пеабіру, вже майже нема індіян. Білі одних винищили, других забрали в рабство, а є ще й такі, що поприставали спільно до великих осель, де сидять білі піяґи[7] і вчать про свого білого Бога, — тут Іакума сердито сплюнув. — Сидять разом всуміш і не воюють між собою! — пояснив таким тоном, ніби оповідав про якийсь ганебний злочин. — Їм не можна воювати між собою, не можна слухати власних вождів, не можна мати власних піяґ, бо білі піяґи на те не дозволяють. Чи ж це не сором? Бути в мирі з білими — це так. Але прийняти їхніх піяґ за морубішаб?! Навіщо здався такий морубішаба, який не дозволяє воювати, брати здобич і бранців? Та ще тепер, коли білі дають за бранців намисто, ножі, п’янке питво й багато всяких інших гарних речей! Ми, от, недавно билися з шавантес і погромили їх ущент. Посіли їхні оброблені поля, повипивали їхнє питво, позабирали зброю й начиння, а до того піймали стільки бранців, що, коли б на одного бранця брати один палець, то треба було б посадити трьох мужів і давати всі пальці на їхніх руках і ногах. Так! Ми забрали їх усіх, пов’язали й повели до Кананеї. Але по дорозі зустріли білих і виміняли у них багато сережок, нараменників, два ножі, одну сокиру, два міхи з напоями і ще одну таку річ, що там напевне сидить якийсь веселий бог... Ану, сину, — звернувся він до підростка, що сидів біля нього, — піди й принеси. Покажемо гостям... То був зиск! — оповідав далі. — А ті, що слухають білих піяґ, ніколи такої здобичі не матимуть...

Незабаром вернувся хлопчик і приніс звичайний бубон з дзвіночками. Отже, за бубон, два ножі, сокиру, два міхи напоїв і всякі мідяні та скляні дріб’язки віддано в неволю шістдесят людей! Зазнавши її на собі, Пірауна мало не казився, така його лють брала, але він лише гірко усміхнувся і сказав їдко:

— Дійсно, зиск неабиякий... Як бачу, то вам добре з білими...

— Добре! — підтвердив Іакума, не помітивши насмішки. — У білих завжди щось можна виміняти, коли бути з ними в мирі. Але, звичайно, було б ліпше, коли б не вимінювати, а просто забрати. О, в білих є безліч усякого добра! Виповісти їм війну смерти — і відвоювати все-все! Так, мудро каже той майбутній великий морубішаба: на війні смерти проти білих зискаємо більше, ніж від миру...

Жінки й дівчата племени каріжо мало цікавилися розмовами, що їх вели чоловіки. Натомість пообсідали Сабію й Жаїру, як мухи м’ясний недогризок, і з палкою цікавістю приглядалися до їхніх клунків. Пробували навіть заглянути до середини, але Жаїра їх зупинила:

— Не торкайтеся! Там сидять зав’язані злі духи білих і Журупарі,[8] якого ми піймали в лісі. Коли випустите їх — нашлють на вас вогонь і всякі хвороби.

Перелякані дикунки відразу повідсувалися на поштиву віддаль від страшних мішків, хоч і позирали на них з подвоєною цікавістю. Пробували випитувати дещо, але ні Жаїра, ні Сабія не виявляли ніякої охоти до розмови. Жаїра справді не вважала їх гідними своєї уваги, а Сабія, ідучи за прикладом доньки, стримувала свої бажання.

Так пересиділи біля вогнищ аж до пізнього вечора, а потім господарі звільнили для прибулих п’ять гамаків у своїх оках і запросили їх спати.

Жаїра з насолодою розтягнулася у вигідному гамаку й наказала матері:

— Гойдай!

Сабія покірно стала в ногах доньки, почала колисати її, мов малу дитину, і раділа при тому, що хоч тепер може вчинити те, за чим тужила багато років тому.

Місячне сяйво вповзло крізь отвір і розляглося, ніби вірний пес на сторожі, біля входу в оку, і очі дівчини, звикши до теміні, почали розрізняти окремі предмети. Блукала поглядом по нагих постатях дикунів, по різному господарському та мисливському начинні, що лежало й висіло на сволоках оки, або валялося на землі, і порівнювала це все до розкішного дому де Лара і до своєї кімнатки. Отже, так виглядає воля, яку їй обіцював Пірауна! Ось так виглядатиме майбутнє мешкання власниці неозорих лісів, гір, річок і сонця! Чи ж не краще було лишитися в рабстві і мати попросту маленьку кімнатку, завішану взірчастими матеріями, застелену килимами, причепурену гарними мебельками?

«Рабство»! «Воля»! Які беззмістовні слова!

Серце Жаїри скиміло, аж поки вона, приспана рівномірним погойдуванням гамака, не заснула міцно і спокійно.

А Пірауну колисала журба, і він не міг спати.

«Чи ж то всі племена ведуть тепер таку торгівлю з білими, чи то лише каріжо так упідлилися? — питав темряву. — Ґварані славилися за мого часу як найхоробріші й найнепримиренніші вороги білих, але й каріжо запекло билися проти наїзників. Тепер каріжо помирилися, стали водоносами й міхоношами ворогів... То, може, і ґварані також? Але тоді куди підемо? Куди?»

Пірауні ставало страшно, і великий світ, куди намовив вийти доньку й дружину, видавався йому тепер тісним міхом. Одночасно якраз сьогодні прийшла йому інша думка: «Праліси є безмежні, є величезні гірські кряжі, серед яких ще можна знайти безпечний куток і сховатися. Але чи життя має бути грою в хованку до смерти? Чи життя взагалі є життям, якщо людина не має права вільно рухатися по рідній землі?»

[6] Ньємонгаба — рада племени, або племен.

[7] Піяґа — по-індіянському означає «жрець», «шаман».

[8] Журупарі — в індіянському повір’ї злий дух.