Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А Сторожиха метушилась по підземеллі, дибаючи своїми тонкими, кочергуватими ногами, підкидала дров до вогнища і вказувала сухіші кутки, де можна було розміститися.

— Обсушуйтеся, грійтеся і відпочивайте, — гостинно запрошувала вона. — Але нагодувати вас не маю чим — даруйте. Звідки одна стара баба може набрати їжі на стільки людей? Хі-хі-хі! — і закашлялася від диму.

Але ареси мали ще власні харчі, тож не лише самі їли, але й Сторожиху нагодували. Зігріті вогнем, заколисані шумом зливи, що десь бушувала поза підземеллям, виснажені своїми пригодами, засипали один по одному, навіть не скінчивши вечері...

Спали дуже довго, прокидалися, щоб вдоволити голод, і знову спали, байдужі до пори дня і до всього іншого, крім своєї втоми. Скільки це тривало — ніхто не знав. Може, два дні, може, і більше.

Господиня тим часом пильнувала вогнища, щось ворожила біля Тіні й ранених та бавила дітей, які виспавшись досить скоро, почали шукати розваг і руху. Відчувши серцем у страшній з виду бабі приязну людину, вони відразу прилипли до неї, як до рідної матері. Ходили за нею по підземеллі, тягнули її за космики сірого волосся, заглядали в беззубий рот і напихали в нього все, що знаходили в харчових клунках. Маленька Ґвабіроба навіть ухитрилася впхати бабі в уста величезного засушеного жука-носорога — найціннішу свою власність, якою так дуже пишалася, і в першій хвилині баба мало не вдавилася. Закрила уста рукою, вдала, що ковтнула, але коли Ґвабіробі очі налилися сльозами жалю, — витягнула жука десь із-під свого нагрудника.

— Бачиш, твій жук виліз бабі через груди, — сказала.

Це викликало серед малечі подив і радість.

— Ще! З’їж його ще!.. — кричали діти.

Сторожиха покірно «ковтала» жука і витягала його то з-поза вуха, то з-поза спини. Діти реготали, аж падали, баба хіхікала разом з ними, і невідомо було, кому забава справляє більше втіхи: дітям, чи самій бабі?

Від лікування ранених і хворих Сторожиха усунула всіх і проявила таку майстерність, що навіть Аракшо мусів признати себе у порівнянні з нею невігласом. Він взагалі пройнявся великою пошаною до цієї жінки й не мав сили дуже протестувати, коли вона його й далі називала хлопчиком, або синком. Зрештою, вони обидвоє найскоріше зблизилися і заприязнилися. Ще коли решта спала покотом, обидвоє сиділи біля вогнища й розмовляли. Сторожиха, правда, не відповідала на питання Аракшо, і сама нічого не питала — більше снувала вголос свої власні думки, а жрець їх слухав.

Обхопивши руками зігнені гострі коліна і спершись на них підборіддям, Сторожиха злегка погойдувалася і ніби співала, ніби скаржилася:

— Давно вже я не чула ніякого іншого голосу, крім свого власного... Говорю до скель, до води, до звірів, до власного серця... Вже й забула, як інші говорять... Тільки часом у снах мені вчуваються дитячі голоси... Чи ти любиш дитячі голоси, хлопче?

— Люблю...

— Коли б так можна слухати їх день і ніч, день і ніч... — говорила замріяна Сторожиха, не зауваживши відповіді. — Слухати, слухати, дивитися на них, торкатися їхніх маленьких тіл... Я давно забула про це щастя... Ні, не забула! Я тужу за ним, я згоряю від цієї туги! Ти не знаєш цього, сину, бо ти завжди бачиш дітей...

Потім вона оповідала про підземелля:

— Сто рукавів у ньому, а від кожного рукава — сто інших рукавів, переплетених між собою, мов клубок сплутаної пряжі. Хто потрапить у нього — не вийде більше. Але я знаю тут усе. Напомацки знайду дорогу. Мала час пізнати кожний камінь і кожну шпарку... Виведу вас у долину. Гарна долина! В ній повно сонця й зелені, але що будете їсти? Дикі овочі не родять круглий рік...

— Посадимо дещо. Наші люди вміють обробляти землю, — вкинув Аракшо.

Але Сторожиха мов би не чула його:

— Риби багато в ріці, смачної риби: піранканжуби, мамбіжуви, піяби, корімбати, сагіру, аламбарі і всякої іншої... Тільки — що ж з риби? Самою рибою не проживете... Звіря можна також вполювати... Для мене одної звірини вистачало: вб’ю оленя — і на місяць маю. Але вас багато. Скоро виб’єте все, — решту порозганяєте — тоді як? Ой, не будуть діти більше бабі рота напихати — видеруть у баби й те, що вона собі роздобуде. Голод буде!

— Ми не думаємо тут довго сидіти, — обізвався Аракшо, затривожений таким понурим пророцтвом. — Ми мусимо вийти для великої справи. Ти нам покажеш дорогу, правда?

— Вийти, вийти! — передражнила баба. — Куди вийти? Тут буде голод, там — ворог. Нема куди йти — скрізь біда.

Аракшо почав розтолковувати їй докладніше наміри аресів, але вона його не слухала.

— Ви ще добре трапили, — тягнула своєї. — Через Передбрамне Озеро не завжди можна перейти. Бачив, що робилося з водою на середині? Через цілу середину дно Озера тріснуло від краю до краю, а в тріщині ще є діра аж на другий бік землі. У добру погоду води Передбрамного Озера тікають у тріщину і забирають з собою все і кожного безумця, що зважиться ступити у них. Але в дощ вода не вспіває витікати дірою в дні, тріщина заповнюється — і крізь неї можна переплисти. Та не довго так буває, бо в Озеро скоро набігає води, а коли ще Мати Ітараре лине в нього зі свого переповненого дзбанка, що є високо в горах, — тоді Передбрамне Озеро виходить з берегів і стрімголов летить в Озеро Кайманів...

Хоч відомості були цікаві, Аракшо нетерпеливився:

— А на захід можна буде вийти? Нам найліпше вийти на захід!

— На сході ворог і гори, на південь — ворог і гори, на північ — ворог і гори, — не то давала ухильну відповідь, не то думала вголос Сторожиха. — А на захід Ітараре-ріка. Страшна вона і неприступна, бо хоронить її потужний Камінний Дух. Він мовчазний і вимагає від інших також камінної мовчанки. Хто зрадить його таємниці — карає смертю. Ти мусиш принести йому жертву. Поведу тебе до його печери — побачиш...

Гора, в якій ареси відпочивали й перечікували негоду, нагадувала собою величезну почорнілу і скаменілу губку — така вона була діркувата й багата у всякі дивогляди. Ареси на власні очі бачили в ній підземні озера, джерела, водоспади, що при світлі смолоскипів навівали млосний жах. Потім, виходячи із свого сховища, мусіли дряпатися по каміннях вгору, або спускатися в якісь яри, що видавалися в темноті безоднями. І врешті, коли по довгій мандрівці опинилися на вільному, напоєному сонцем погожого ранку повітрі, не могли собі повірити — таким щастям їм це видалося.

— Ну, ви вже тепер не потребуєте моєї помочі, — сказала Сторожиха. — Але я вас завжди матиму на оці. Прийду непрохана раніше, ніж настане скрутна хвилина...

Хіхікнула на прощання і полізла назад у пащу тунелю, з якого щойно вийшла.

Постоявши мить, діти з криком і сміхом кинулися у той бік, де чулося потужне гудіння води і виднівся урвистий берег. Бігли навперейми, але, добігши до краю, стали, мов укопані: сподіваної ріки не було. На її місці зяяла якась прірва, з дна якої доносився моторошний стогін, рев і клекотіння. Діти з острахом подалися назад, безмовно переглянулися між собою і кинулися чимдуж до старших, щоб поділитися з ними новиною.