За сестрою: читать начало книги онлайн

Козакам не стало часу витягати списiв, бо з великого розгону списи прошибали татарськi тiла; вони взялись до шаблюк. Настала страшна рубанина.

Козакам аж руки млiли, а татари помiшались так, що один одного рубав. Татари верещали, конi кричали i ставали дуба, а це все заглушав могутнiй крик з козацької груди: «Рiж, бий!»

Татари загадали перебитися iншим боком i вийти з тої тiсної вулицi. Вони рвались наперед, та тут натрапили на нову перешкоду. Ватага Трiски, побачивши, в чому справа, завернула i вдарила спереду.

Козаки встигли стiльки нарубати татарських трупiв, що зробилася з них гребля.

Конi без їздцiв пiгнали в степ.

Тi татари, що йшли ззаду, завернули коней i втiкали. За ними пiгнали козаки.

Мiж ними був i Непорадний. Вiн довго не знав, що йому робити, держачи на мотузi татарина, якого велiв йому сотник пильнувати. Коли його товаришi втiкали вiд татар, вiн втiкав мiж ними, поганяючи перед собою й татарського коня. Йому самому смiшно стало, бо держав татарина, як теля на мотузку. Було й таке, що коли татарський кiнь побiг швидше, то мало татарина не стягнув з коня. Тепер, коли дiло пiшло iнакше, Непорадний не втерпiв. Вiн передав татарина якомусь молодому козаковi, велiв його iз сотникового наказу берегти, а сам кинувся у вир бою. Та нiкуди було приступити до того мiсця, де козаки рубали татар. Непорадний об'їхав другим боком i тут знайшов роботу, яку вiн любив.

Татари один по одному вiдлучалися вiд гуртка й утiкали до свого коша.

«Ось i на моїй вулицi празник!» – подумав Непорадний i вiдiпняв вiд сiдла свiй шовковий аркан.

Аркан форкнув у повiтрi i вхопив татарина, за шию та звалив з коня.

Непорадний вийняв шаблю i взяв її в зуби. Руками звивав аркан, поки не доїхав до татарина та вiдрубав йому голову.

– А в мене пiде воно швидше, – говорив бiля нього дiд Панас, прицiлився i стрiлив в найдальшого татарина.

– Коби так хто набивав вам рушницю! – каже Непорадний. – А я то швидше шнурок розмотаю.

Вороний пiгнав вихром, а Непорадний складав аркан, поки не пустив його на голову татариновi.

Повторив так кiлька разiв. Багато козакiв розпустили теж свої аркани, а деякi стрiляли з рушниць.

Погром татарiв повний.

Непорадний впiймав ще одного татарина. Кiнь шарпнув, а татарин впав на землю.

Татарин успiв розсилити петлю, щоб його не задушила. Над ним стояв уже Непорадний з пiднятою шаблею.

– Не забивала мене козак… Татарин да грошi, много золота син девлет-гiрей, – лепетав татарин, заслонюючи себе руками.

Непорадний задержався. Це був татарський ватажок. На те вказувала його багата одежа.

– Вставай! – гукнув Непорадний.

Татарин пiдвiвся, а козак зв'язав йому руки i повiв мiж своїх.

Битва скiнчилася. На побоєвищу лежали трупи людей i коней. Козаки добивали ранених. Iншi пiгнались з арканами по степу ловити наляканi конi без їздцiв…

Помiж козаками їздив на своєму конi Недоля, опершись рукою пiд боки i порядкував.

– Де Трiска? – питає.

– Вiн поляг перший, – вiдповiли козаки. – Вiн здержав на собi цiлу татарську навалу.

– Треба його вiдшукати…

Та його вже знайшли. Лежав на дорозi, куди гналась татарва, та ледве дихав. Дiд Панас уже порався бiля нього. У Трiски була порубана голова та поламанi ребра й ноги.

Сюди приїхав Недоля i злiз з коня. Трiска ще дихав. Вiн розплющив очi… Побачивши козакiв, вiн сказав, тiльки:

– Прощавайте, братцi, та й молiтесь за мою грiшну душу.