– Зварив, братiку, їсти? – заговорило кiлька голосiв.
– Та трохи зварив, – каже Непорадний, оглядаючись заклопотано на козакiв: – Не сподiвався тiльки гостей… я ладив на п'ятьох, а вас, слава Богу, чи не п'ятдесят.
– Вгадав, отаманом будеш; далебi нас п'ятдесят. Стрiнули по дорозi ватагу Трiски Остапа, знаєш? Так злучилися…
– Як не знати? А де ж вiн?
– Здоров, Семене! – обзивається Трiска, злiзаючи з коня. – Ну, не турбуйся, решту доваримо самi та й нагодуємося…
– Хiба ж ви цiлу нiч їхали?
– Авжеж. Вiд вечора дотепер.
Козаки оглянулися на сонце. Воно ж уже пiдiйшло високо й озолотило своїми промiннями степ… Вiд того стала роса парувати й пiдходити вгору…
Козаки розсiдлували та припинали коней, вiдпинали казанки, збирали паливо й заходились коло варення кашi. Поклали на двох росохатих колисках списи й повiшали на нiм казани…
Вогонь розгорiвся з усiєї сили…
Тепер стали козаки пiдходити тихо до Павлуся i придивлятися до нього. Мiж тими козаками був старий сiчовий дiд Панас.
Йому було 80 лiт. Хоч час було йому спочити у якомусь зимовику, вiн «не давався старостi» i волочився з козаками, граючи на бандурi та розвеселяючи їх грою i спiвом. Приставав вiд одної ватаги до другої i всюди його приймали. Правда, що не годен був шаблею гаразд вимахувати, зате стрiляв з рушницi так, що птицi на лету не хибив. До того вiн знав лiкувати рани зiллям i через те радо його приймали до гурту. Його знала вся Україна як характерника, цебто, такого, що його куля не береться.
Бо й справдi! Дiд Панас був у походах на Крим, у Польщу, в турецьку та волоську землю, був у не однiй бiдi, а нiколи жадна куля, нi шабля його не дряпнула. Мимо своєї старости вiн голив чисто лоб й бороду та заплiтав по-молодецьки свого сивого чуба. А довгий на аршин вус двома мiтлами звисав аж на груди…
– Чи ти йому промив рану? – питає дiд Панас Семена.
– Промив водою i приложив листкiв.
– Це пусте. Рану промивай горiлкою, бо вода нечиста. Та ми побачимо, як прокинеться…
– То, кажеш, Спасiвка в попелi? – питає один козак.
– Либонь, що так: я бачив сьогоднi на свiтаннi велику пожежу з цього боку. Хлоп'я говорило, що Спасiвку спалили татари; решти не допитався, бо хлопець заснув…
Козак зажурився i похнюпив голову…
– Ну, а ти чого?
– Е, не питай! Я ж i сам iз Спасiвки… там батька-матiр залишив…
– Семене! А як хлоп'я називається?
– Не вспiв запитати.
Козак присiв бiля Павлуся i став йому пильно приглядатися.
– Стiй, козаче! Так не можна, – каже дiд Панас. – Наврочиш хлопця… Ось йому сонце в лице свiтить, йому холодку треба.
Дiд Панас принiс два колики, застромив у землю i розвiсив на них свитину, щоб заслонити голову сплячої дитини…
– Чи в вас, дiду, були свої дiти?
– Чого питаєш?
– А того, що ви заходитесь коло нього, як пестунка…
– Хiба ж це не наш брат, не козацька дитина? Хто знає, що з нього виросте? Тодi i спасибi скаже…