– А знаєте, братчики мої любесенькi, вiд чого каша гаряча?..
– Вiд чого?
– Егеж!
Нiхто не вiдповiдав. Кожен задумався, яку дати б вiдповiдь, аби й дотепно й не по-дурному… Воно щось у тiм є, коли Петро таке загадав. То дуже хитра голова…
– Нiхто не знає?..
– Та вiд цього, що при вогнi варилася…
– Овва! Хiба ж ми цього не знали… то не жадна штука…
– А чого ж не сказали, як знали?..
– Воно, братчики, так: я тобi покажу коня та питаю: це кiнь, правда, а чому вiн кiнь?
– А може бути й кобила…
– Може, але воно тому кiнь, бо має чотири ноги, хвiст, гриву, вуха й можна на ньому сiдати…
– Ти щось нинi недотепний. Тобi спати хочеться…
В тiй хвилинi Павлусь прокинувся i сiв на лежанцi.
Того лише ждав Петро Судак, який щойно балакав про коня.
Вiн пiдiйшов до хлопця.
– Ти, хлопче, iз Спасiвки? Чи знаєш ти Судакiв у Спасiвцi?..
– Як не знати? Це мiй рiд… Я Павло Судак…
– Братiку мiй рiдний, – заговорив Петро i кинувся хлопця обiймати: – Ти й не пiзнав мене, я ж Петро…
Павлусь дуже зрадiв…
– Скажи, Павлусю, чи живi батько-мати, сестра Ганя вже мабуть велика буде… та й вирiс ти не абияк… А що дiдусь Андрiй?
– Батька й сестру в ясир взяли, дiдуся й маму вбили на моїх очах…
Петровi показалася сльоза в очах, вiн її обтер, щоб нiхто не бачив… та перехрестився…
– Як же ти втiк? Розкажи…
Павлусь розплакався. Козаки обступили їх, i вiн почав розповiдати всi свої пригоди…
– От чого Петро сумний був, як сова вполудне, – говорили козаки…
– Тепер, панове товаришi, нам би подумати ось що, – говорив Трiска. – Татарва недалеко, вона тепер вертається з тим, що награбила. Чи не скочити б на них так зненацька та перерiзати, а добичу вiдбити?
– Воно б гаразд було, – обзивається хтось iз гурту. – Тепер татарин, як спутаний кiнь або свиня, що добре наїсться. Вiн неворухливий. А воно пiшла б слава, що ми вiдбили християнськi душi з ясиру…
– Дайте й менi старому слово сказати! – говорив дiд Панас. – А вiдтак, коли моя мова вам не до ладу, то вже робiть, як знаєте…
– Говори, дiду, говори! – гукали.
– Воно було б гарно та й по-молодецьки, ось так злiтити на татарву та вiдбити добичу. Та ось воно говориться: не скачи в воду, як не знаєш броду… Ми не знаємо, скiльки поганцiв є. Я гадаю, що їх буде бiльше, як нас. Якби менше, вони б не важилися нападати на Спасiвку. Там були славнi лицарi, сiчовики, а було їх багато. Ну, коли б ми так напали на Спасiвку, то як нас є 51, ледве чи вийшов би один живий.