Ойойкове гніздо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З води показалась голова, ні, аж дві голови, тільки одна дуже дивна, наче риб’яча — окаста, з довжелезним носом. І тулуб довгастий… І плавці…

— Людоньки, водяний лізе! — відсахнулась Остючиха. І стрімголов дременула в кущі — тільки й бачили її!

— Який водяний! Це ж Льонька! — несамовито горлав Щербатий; разом з Мишком він стрибав і перекидався на піску.

А Льонька вже опинився в обіймах заплаканої матері. Посинілими губами шепотів:

— Пробач, матусю, пробач… Трубка зламалась, а запасну загубив десь. Та я знав — урятують… Федько ж у курсі…

І раптом, ніби схаменувшись, Льонька спитав:

— А фляга де? Забули?!

— Ні, не забули, — озвався Петро Іванович; мокрий ще, але радий, збуджений, він стояв поруч і тримав у руках… Лиш тепер Федько розгледів — в руках учителя була фляга. Звичайна солдатська фляга, покрита слизьким мохом. Кілька рук одночасно потяглось до цікавої знахідки.

— Обережно, — попередив учитель. — Флягу знайшов Льоня в печері.

— А що там на ній написано?

— Дійсно, щось написано! — Петро Іванович протер флягу і не без подиву прочитав: «Яременко В. В. 5.03. 1943 р.»

— П’ятого березня, — повторив у задумі дід Охрім. — Почекайте! А це не тоді партизани міст зірвали?.. Пам’ятаєте, на Інгулі, коли німці відступали?

Наступної неділі учні Лозоватської школи вирушили в похід до Лисої гори. Власне, йшли не тільки школярі, а й дехто із старших. Колону очолював Петро Іванович; поряд з ним, ніби на параді, крокував дід Охрім у вишитій сорочці і начищених чоботях; за дідом підтюпцем бігли нерозлучні Федько і Мишко; за хлопцями мовчазний і похнюплений ішов Льонька, а позаду шкандибала стара Остючиха…

Невесело було на душі у Льоньки. Добряче перепало йому у школі. І хто найбільше допікав? Федько Щербатий — його кращий друг. «Герой знайшовся! — каже. — Прославитись захотів! Була б тобі „слава“, аби не дід Охрім. Сидів би й досі в печері!»

І хоч гірко чути такі слова, нікуди не дінешся: правда! Про це він сам думав, сидячи в холодному підземеллі. Аби з друзями взявся розгадати таємницю Лисої гори, хіба завдав би матері стільки горя?

Йшов і безжально картав себе Льонька. Та поступово, прислухаючись до розмов у колоні, до веселих жартів, він і сам повеселішав.

— Треба обслідувати печеру, — гомонів Петро Іванович, — там, напевно, багато ще таємниць збереглося. Приміром, хто такий Яременко?..

— Давайте підводні костюми виготовимо! — підхопив Льонька.

— Е, ні! — заперечив учитель. — Ми не так зробимо. Ви звернули увагу: на флязі вказано — п’яте березня. В цей час Інгул ще під кригою. Виходить, партизани знали інший вхід до печери — з суходолу. Якщо відшукаємо його, будь-хто зможе відвідати кам’яну схованку.

— Оце вірно, дітки! — вставила своє слівце і Остючиха. — Я теж хочу подивитись. Аякже! А то, знаєте, після тої халепи з «нечистою силою» наш батюшка не дає мені проходу. Повідай, каже, віруючим про підступи антихриста. А я батюшці: «То, може, і самого водяного запросимо. Живий і здоровий він. Це, кажу, Льонька, Ганьчин син. Аби не він, то ніколи б в житті і нечистого не зустріла»….

Почувся такий регіт, що аж луна покотилась понад річкою. Здавалося, і Лиса гора, яку по цей день обминала Остючиха, струснулась від сміху.

Колона наближалась до печери.

Аеросани

Я давно помітив: Грицько Хмельовий дивний стає, коли бачить Лідку, мою старшу сестру. То скривиться, ніби кислицю з’їв, то раптом стає веселий-веселий, аж вибрикувати йому хочеться.

Після уроків навмисне скличе хлопців на толоку, напроти нашої хати; широко розставить жилаві ноги, пригнеться і войовниче скаже: «Ану, братва, налітай!» Низенький, пругкий, стоїть, як роздратований півень, готовий до бою. Кілька сміливців шуліками налітають на нього і тут же, мов снопи, падають на землю. А він уже інших викликає на герць і краєм ока зиркає, чи ж не бачить його гордовита сусідка.

А то, бувало, вилізе на бересток, причаїться, заховавшись у листі. Ось іде стежкою сестра з відром води. Тільки порівнялась з деревом, раптом — шелесть! — прямо під ноги їй звалюється Грицько.

— Тю, пришелепуватий! — відсахнеться вона.

А Грицько — і задоволений, і присоромлений — з реготом тікає в кущі. День, два не показується Ліді на очі, а потім знову намагається якось привернути її увагу.

Та сестра ніби не помічала його. А коли він набридав їй своїми витівками, холодно кидала: