Ойойкове гніздо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Жива «пошта»

— Мамо, — тихенько пискнуло шпаченя. — Що там надворі? Чуєш?.. Хтось грюкає…

— А ти вже й злякалось? — спитала шпачиха. — То буря, синку. Вітер гілля старе ламає…

Юрко причинив за собою хвіртку, привалив її камінцем. І раптом завмер на місці: щось пискнуло тоненьким голоском. Мабуть, миша. І як проникла вона, шилохвоста, у володіння кота Пірата!

Не знайшовши нічого, Юрко подався у двір, де стояла пуста недобудована хата — майбутня майстерня художника. Круг неї — свіжі ями, кучі глини й піску. Без господаря, дяді Максима, все це здається покинутим, принишклим.

Кілька днів тому дядя Максим покликав Юрка і сказав:

— Я їду в місто, Юрасю. Тижнів, мабуть, на два. Призначаю тебе комендантом козинського хмарочосу.

Хмарочосом художник називає свою майстерню. Можливо тому, що над голими стінами її стирчать високі дерев’яні палі. І хмари, виповзаючи на берег Дніпра, розчісують об них сиві розкуйовджені бороди.

Ходить Юрко по подвір’ю, нудьгує. Ех, коли б швидше повертався дядя Максим! З ним завжди весело. Взагалі — дивний він чоловік. Навіть вигляд у нього кумедний. Велика лиса голова, руда борідка і окуляри на самому носі. І хода якась незвичайна. Зігнувшись, біжить кудись підтюпцем, пильно приглядається до всього, що зустріне на шляху.

Юрко з Іллюшкою пізнають його ще здалеку. Тільки з’явиться він у Козині, з галасом летять назустріч. І відразу ж чіпляються за пузатий портфель.

— Ану, покажіть, покажіть!..

Дядя Максим, низенький, кремезний, згребе хлоп’ят в оберемок і несе у своє подвір’я. Тут же, прямо на піску, всі троє сідають і схиляються над портфелем. Бородатий художник, як казковий чародій, починає примовляти:

— Відкрийся, скринько, відкрийся, коштовна…

Клацає застібка — і перед хлоп’ятами виростає ціла купа малюнків. Яких тільки звіряток тут немає! І пухнаті зайчата, і злющий вовк, і полохливі синички, і винахідливий їжачок.

І це не просто малюнки. З пташками і звірами дяді Максима завжди трапляються веселі пригоди. Ну, ось хоча б на стадіоні. Болільник козел спіймав м’яча і давай його гризти. Думає, дивак, що то капуста! Лінько бегемот задрімав біля воріт, і йому вже десятий гол забили. Санітарка мавпа, розгубившись, перев’язала не руку потерпілого, а телеграфний стовп… Отаку чудасію показував художник!

— Тепер гляньте на цих рибалок, — каже дядя Максим і задоволено посміхається крізь окуляри.

Вп’ялися хлопці оченятами в малюнок. Бач, як вмостились на березі річки заєць з котом! В руках — справжні вудки, поряд — баночки з черв’яками.

— Юрко! — регоче Іллюшка. — Глянь на зайця! Їй-богу, на тебе схожий. Дивись, такі ж вуха довгі, і шия тонка, і губи, як ти, копилить…

— А кіт?! Це ж ти, Іллюшко! Біленький, товстенький і навіть ластовиння на щоках…

— А цей товариш на кого схожий? — виймає дядя Максим ще один аркуш паперу.

Під деревом сидить огрядний ведмідь. Руда борідка, окуляри на носі. Щось зосереджено малює…

Глянули хлопці на Мишку-художника, на дядю Максима — і аж зайшлися від сміху.

— От здорово! Як викапаний!

Художник ховає картинки в портфель, і хлопці разом зітхають: жаль розлучатися з веселими звірятами!

— Ви давно малюнки робите? — питає Юрко.

— О, давненько вже…

І дядя Максим, примруживши очі, розказує… Жив отут під Києвом, у Козині, сільський хлопчина. Цілими днями блукав у лісі, ночував на березі Дніпра. Прислухався до шуму сосен, до співу пташок, придивлявся до звіриних слідів. І знав, де гніздяться синички, де зимують кажани, де влаштовують ігри лисенята. А потім, куди не кидала його доля — по фронтових окопах, по дорогах Сибіру, по великих містах, — ніде і ніколи не розлучався з олівцем і блокнотом. Все, що оточувало його в дитинстві, спливало у пам’яті і просилося на папір…

Іллюшка дивився на сусіда закоханими очима.

— То ви теж, виходить, козинський…

— Жив недалечко звідси. І на старості вирішив тут поселитись. Кращого місця ніде немає!