Ойойкове гніздо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ну її! — махнув він рукою. — Іншим разом. Давай краще скупаємось. Вночі, знаєш, яка тепла вода!

Попередні випробування аеросаней були призначені на неділю.

В суботу звечора я виконав усі домашні завдання і взявся за книгу про матроса Лукіна. Приніс її Гриша. Книга була написана дрібненькими літерами, зустрічалось безліч невідомих слів, проте я мужньо долав сторінку за сторінкою.

— Над чим ти потієш?

Так і знав — Лідка! Ніде не сховаєшся від неї. Скрізь сестричка встромить свого кирпатого носа.

— Знов — про космос?

— Ні, про моряків.

— Це той приніс?

— Той.

На Лідчиній мові «той» — Гриша Хмельовий. Вона удає, що сусід аж ніяк не цікавить її. А сама підглядає у віконце, коли він затіє ігрище на толоці. І тихенько прочитує всі книги, які Гриша приносить мені.

— «Матрос Лукін», — кривить губи сестра. — Для чого тобі?

Ну як їй розтлумачити? Тепер, після довгих тренувань з Хмельовим, я став найсильнішим у третьому класі. Можу спокійно покласти на лопатки будь-кого з однолітків. Але щоб запитати переможеного: «А ти знаєш про Лукіна?» — треба самому знати про нього. Мимоволі будеш ламати голову над премудрою книгою.

…І ось прийшла довгождана неділя.

Я виглянув на вулицю: погода чудова! Тиха, сонячна. Дерева не ворухнуться. Стоять, мов казкові богатирі на заставі, по пояс в снігу, прикривши груди сріблястими бородами. Чисте морозяне повітря лоскоче ніздрі, забиває дух.

Грицько зустрічає мене сердитим поглядом. Хмурить густі широкі брови, припудрені інеєм.

— Чого спізнився?

— Лідка уроки перевіряла. Все допитується: «Куди з Грицьком ходите, чим займаєтесь?»

— А ти їй що?

— Не сунь, — кажу, — свого носа до чужого проса.

Голос у Хмельового потеплішав.

— Дивна вона у вас…

— Угу. Дуже в науку вдарилась. Їй аби книжка, то й хліба не треба.

Йдемо в берег мовчки. Грицько ступає широко, залишаючи в снігу глибоченькі сліди. Я ледве встигаю за ним, грузну в кучугурах по коліна.

— Значить, питає, — знов Грицько.

— Питає, — підтакую і прибріхую від себе: — Як ідеш мимо хати — все до вікна пнеться.

Бачу: у Хмельового лице аж загорілось. Насуплює брови, стримує посмішку, але очі, сірі, глибокі очі світяться радістю.

Я переводжу розмову на інше.

— Мотор вже працює?

— Щось карбюратор кульгає. Сьогодні без двигуна попробуємо.

…Виявляється, всю верхню частину — кабіну і мотор — Гриша зняв. І тепер аеросани нагадували звичайнісінькі сани. Міцні, добрячі, з гордо задертими носами. Ми витягли їх на круту обривисту гору. Глянув я вниз — аж під коліньми засвербіло. Ох, яка ж гемонська височінь! Прямовисна стіна та ще й з козирком, наметеним із снігу.