Ойойкове гніздо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ніч була тиха, зоряна. Визубрений місяць, наче лебідь, плив між очеретами по сріблястій гладіні. Деінде скидалась риба, дзюрчала вода під греблею. Видно було, як удень. Навіть тіні від крислатих верб, довгі й химерні, чітко виділялись на мілині.

— Яка краса! — милувався Гриша. — Хіба можна спати в таку ніч? Давай до ранку блукати…

В цю мить я соромився признатись йому, що завжди, все своє життя, від заходу до сходу сонця добросовісно… давив комара. І жодного разу не бачив, як народжується день.

— Ех, жаль, не взяв ти фотоапарата, — не втримався і я. — Картина вийшла б.

Гриша блиснув проти місяця рівними і крупними, як кукурудзяне зерно, зубами.

— Картина… Придумав — моїм саморобним вночі фотографувати. Спеціальна апаратура потрібна. Зрозумів?.. А втім — і мого вже немає…

— А де ж він? Обміняв на щось?

— Батько побив.

— Як — побив?

— А так. Взяв — і гепнув об поріг.

Над нами, в іскристій безодні неба, мерехтіли зорі. Здавалось, затамуй подих — почуєш, як вони стиха бринять, торкаючись невидимих струн. Музика ночі й брязкіт безжально розбитого фотоапарата… Все це не пов’язувалось в моїй голові.

— Малий ти, багато чого не розумієш, — вів далі журливо Гриша. — Ти думаєш, чого це я з дому пішов? Душно і бридко в хаті мені. Батько одне торочить: «Копійчину треба заробляти». Все йому мало, все гребе під себе. Побачив фотоапарат і присікався: «Роби картки і продавай. Нічого байдикувати»…

— Ну й що? — підсунувся я ближче.

— Відлупцював мене, як Сидорову козу, а фотоапарат об поріг. Ще й пригрозив: «Вижену, — каже, — чортове насіння».

Гриша гупнув кулаком об землю, процідив крізь зуби:

— Ух, як я ненавиджу кротів! Самі світла не бачать й іншим заступають.

Він ліг на спину, глибоко вдихнув повітря.

— Залишилось небагато — рік. Закінчу сім класів… А тоді — махну до моря. Країна наша велика, знаєш, як хочеться помандрувати…

— На аеросанях?

— Побачу.

Розбурхана уява малювала той день. Все село прийшло проводжати Гришу. Він одягає шолом, рукавиці і неквапливо підходить до машини. Заревів пропелер, піднялась біла курява — і прощай, село!

— Гришо… Мене візьмеш?..

Хмельовий критично помацав мою руку вище ліктя.

— З гливкого тіста… Ти про матроса Лукіна чув?

Про такого матроса я не чув і вважав за краще промовчати.

— Страшенної сили був чоловік. Візьме в руку підкову і — хрусь! — розлетілась. Цвях до колоди приставить, одним пальцем рраз — по головку загонить. А в дитинстві, кажуть, слабеньким був. От що фізкультура з людиною робить.

Гриша підвівся на ліктях.

— Хочеш — зі мною будеш тренуватись? Через місяць ніхто з хлопчаків тебе не поборе.

Звичайно, я з радістю погодився. Домовились завтра ж зустрітись на річці.

Була вже глибока ніч; місяць сховався за гору, з берега тягло холодком. Я нагадав Гриші про шестірню.