— Небо студене…
Небо грало, тремтіло, дихало, усміхалось, як жива істота, і діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.
На високому березі Дніпра — маленька могилка. Тут поховано дев’ятнадцятирічного солдата Петра Петренка. Він загинув у гарячому бою за переправу через Дніпро. Коли помирав, просив поховати його на високому березі, щоб видно було рідне село.
— Там живуть моя мама, — прошепотів він і помер.
Щодня із великого придніпрянського села приходила до нього на могилу мати. Приходила раненько, коли сонце сходить. Клала квіти в головах сина, молилась і йшла додому. І в літню спеку, і в тріскучі морози приходила мати.
Але ось настала матері смертна година. Померла мама, її похоронили.
А стежка до могили Петра Петренка не заростає. І щодня, як і раніше, на його могилі свіжі квіти.
— Хто ж приносить квіти на могилу? — дивується дівчина. — Мати ж його померла.
— У нього безсмертна мати, — каже сивий дід, мудрий дід Карпо. — У нього безсмертна мати.
Пізньої осені близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя опало й тепер шелестіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах лишились пожовклі листки.
Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили велике рожеве яблуко.
Оля й Ніна скрикнули від радості.
— Як воно й досі збереглося? — здивувалася Оля.
— Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна.
І зірвали дівчатка яблуко. Кожні й кортіло потримати його в руках.
Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, та вона соромилася признатись і сказала сестрі:
— Хай тобі буде яблуко, Ніно…
А Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, та вона теж соромилась признатись і сказала:
— Ні, хай тобі буде яблуко, Олю…
Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка ніяк не могли прийти до згоди. Та ось їм обом набігла думка:
— Віддамо яблуко мамі.
Прибігли вони до мами зворушені, схвильовані. Віддали їй яблуко.
У маминих очах засяяла радість.
Мама розрізала яблуко й дала обом дівчаткам по половинці.
Маленькі діти гралися в піжмурки. Це така гра, коли всі ховаються, а один шукає. Той, хто шукає, мусить знайти всіх.
Заховалася маленька синьоока Марійка під високою вербою та й жде. Шукає Миколка.
Ось він знайшов Ларису. Та скрикнула, засміялася й побігла.
Потім знайшов Петрика. І той скрикнув, засміявся й побіг.
Бігають діти, сміються, а Марійки ніхто не шукає.