Аж до вечора сиділа бабуся. А ввечері бачить — біжить берегом хлопчик. Впізнала бабуся онука, зраділа, вибігла назустріч.
— Бабусю! — радісно защебетав Сашко. — Дивіться, льоду вже немає! Я прийшов сказати вам, ще вже немає льоду. Весна настала!
В однієї матері був син Степан. Він закінчив школу й став трактористом.
Мати ждала, що на старість буде їй поміч. Степан працював у бригаді погано. Йому не хотілося рано вставати і він запізнювався на роботу. Люди казали про нього: ледар.
А в другої матері, що жила поруч, був син Микола. Теж тракторист. Усі хвалили його: роботящий, старанний.
Як тільки вийде з роботи Степан, мати сипле йому обідати й каже:
— Який працьовитий Микола… Встає до схід сонця, поспішає в поле…
Степан сидить біля столу, схиливши голову. Наступного дня мати каже:
— Люди хвалять Миколу. Кажуть, що він найкраще оре й сіє…
Степан сидить мовчки, схиливши голову. Щодня мати говорить щось добре про Миколу… Щодня Степан слухає мовчки матір і сидить, схиливши голову. Чого ж мати хвалить Миколу?
Посіяв Селянин Пшеницю. Разом із Пшеницею попало в грунт і зерно Чортополоху.
Пшениця наключилась, пустила в землю корінчики. Із землі — зелені пагінчики та й росте собі, зеленіє. Чортополох лежить у землі, прислухається. От Пшениця його й питає:
— Ти чого сидиш у землі? Чого ні корінчиків не пускаєш, ні пагінчиків?
— Та я ще зачекаю трохи, — каже Чортополох. — Як там воно на ниві?
— Добре, — тішиться Пшениця. — Селянин уже кілька разів прополов, не залишив жодної бур’янини.
Чортополох не сказав нічого.
Наступного року Селянин посіяв на тій ниві Просо. Побачили просинки чортополохове зерно й питають здивовано:
— А ти чого тут лежиш?
Чортополох мовчить, мов і не чує.
Пустило Просо в землю корінчики, а із землі — зелені пагінчики, росте собі, зеленіє. А Чортополох лежить, прислухається. Потім тихенько питає:
— Як там воно на ниві?
— Добре, — тішиться Просо. — Селянин уже кілька разів прополов, не залишив жодної бур’янини.
Чортополох нічого не сказав, тільки тяжко зітхнув.
— Чого він лежить у землі? Чого не пускає ні корінчиків, ні пагінчиків, — питається Просо Волошку.
— Та це ж Чортополох, — каже Волошка. — Він може десять років лежати. Він чекає своєї години.
Живе в нашому селі Максим Сурмило. Є в нього й дітки, до школи ходять.
Колись, у давні часи, мабуть, ще дід Максимів викопав серед двору колодязь. Така добра вода в ньому, що люди з усього кутка брали воду.
Та ось не сподобалося Максимові, що люди до його двору ходять, з колодязя воду беруть, хвірткою стукають. Заборонити б — так боїться Максим: лаятимуть люди. І він що придумав?
Як тільки сніг із землі, скопав навколо колодязя й огірки посіяв. Зійшли вони, розрослися, зелені та рясні, вкрили землю густим килимом. Прийде хтось із сусідів по воду, подивиться на зелені огірки та й назад: незручно ж огудину топтати.