— Це, мабуть, наші хати горять, — каже Петро.
— Їдьмо скоріше додому, — каже Степан. Та й запріг коней у воза.
Петро й Степан погнали шалено коней. В’їхали в село, питають:
— У кого пожежа?
— Іванова хата горить.
Петро полегшено зітхнув і, зупинивши коней, каже:
— Ну, далі не поїдемо. Треба у поле вертатися.
— Чому вертатися? — дивується Степан.
— Та горить же не в нас, — розсудливо каже Петро. — Навіщо ж час марнувати? Робота у полі стоїть.
Степан із подивом поглядає на Петра:
— А ти поспішав хіба тільки свою хату рятувати?
Петро мовчить. Залишив його Степан із кіньми, сам побіг пожежу гасити. А Петро сидить на возі й не знає, що йому робити, — за Степаном бігти чи в поле їхати.
Дідусь із онуком ішли великим лісом. Ледве помітна стежинка звивалася поміж високими деревами.
Наступав вечір. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався розташуватись на ночівлю десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку. Вона стояла біля лісової стежки.
— Дідусю, он хатинка! — радісно вигукнув онук. — Може, в ній переночуємо?
— Так, це хатинка для подорожніх, — сказав дідусь.
Вони зайшли в лісову хатину. У ній було чисто, на дерев’яній стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, шановні гості.
Дідусь і внук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, маленький глечичок із медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки.
На вікні — відро з водою.
Дідусь і внук умилися й сіли вечеряти.
— Хто ж це все поставив на стіл? — питає онук.
— Добрий чоловік, — мовить дідусь.
— Як же це так? — дивується онук. — Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?
— Щоб ти став кращий, — відповів дідусь.
У третьому класі вчиться маленька дівчинка Наталя. Вона довго хворіла. А це вже прийшла до школи. Бліда, швидко втомлюється.
Андрійко розповів своїй мамі про Наталю. Мама й каже:
— Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона стане бадьора, рум’яна… Понеси їй суниць, Андрійку.
Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, але чомусь ніяковіє. Він так і сказав мамі:
— Соромно мені, не понесу…
— Чому ж тобі соромно? — дивується мама.