— Я для них рятую ліс, — тихо сказала Зозуля…
Був у матері один-однісінький син. Душі не чаяла мати в ньому, так любила синочка свого.
Обідати садовила за стіл, а сама сідала біля порога і їла те, що від синового обіду зоставалася.
Насмажила якось мати синові карасів у сметані. Так сподобалося йому це їство, що тепер щодня вимагав.
— Карасів… Як не буде карасів — нічого не хочу їсти…
Хіба могла мати піти проти волі свого любого синка?
Щодня плуганилась до ставка, ставила сіті, ловила карасів. До пізньої осені заходила в холодну воду. Та й простудилась і злягла.
Лежить мати в постелі, не може підвестися води попити. А син сидить біля столу — сумний і мовчазний. Немає на столі не тільки смажених карасів, але й вареної картоплі.
Стогне мати — не від недуги стогне, а з горя свого материнського: виростила сина — і сильного, й ставного, але недоброго.
Питається мати сина:
— Сину мій, що для тебе в житті найдорожче?
Мовчить син. Мовчить, бо нічого йому сказати: немає в нього нічого в житті найдорожчого.
Не витримало материне серце, згоріло від горя та образи.
Катерина Іванівна повела своїх першачків у поле. Був тихий ранок ранньої осені. Далеко в небі летів ключ перелітних птахів. Вони тихо курликали, і від того в степу було сумно.
Катерина Іванівна сказала дітям:
— Сьогодні ми будемо складати твір про осінь, небо, про перелітних птахів. Кожен із вас нехай скаже, яке зараз небо. Дивіться, діти, уважно. Вибирайте в нашій рідній мові красиві точні слова.
Діти притихли. Вони дивились на небо й думали. Через хвилину почулося: Небо синє-синє…
— Небо голубе…
— Небо чисте…
— Небо блакитне…
І все. Діти знов і знов повторювали ті самі слова: синє, голубе, чисте, блакитне.
Трохи збоку стояла маленька синьоока Валя й мовчала.
— А ти чого мовчиш, Валю?
— Я хочу сказати своє слово.
— Ну, яке ж твоє слово про небо?
— Небо ласкаве… — тихо сказала Валя й сумно усміхнулась.
Діти притихли. І в цю мить вони побачили те, чого не бачили досі.
— Небо сумне…
— Небо тривожне…
— Небо журливе…