Самотність була знайома Томові, вона нагадала йому той час на Янусі, коли він жив на острові сам. Здавалося, роки, проведені з Ізабель і Люсі, він просто собі вигадав. Потім чоловік засунув руку в кишеню, витягнув бузкову атласну стрічку і згадав, як Люсі з усмішкою передала її йому, коли та зісковзнула. «Потримай, татку, будь ласка». Коли Гаррі Ґарстоун намагався конфіскувати її у відділку, втрутився Накі: «Хлопче, заради Бога. Та не задушить він нас нею!» І Том спокійно склав і сховав стрічку.
Жаль, який Том відчував через скоєне, поєднувався з глибоким полегшенням. Та ці дві протилежні фізичні сили, що створювали незрозумілу реакцію, здолала третя, сильніша — усвідомлення того, що він позбавив дитини власну дружину. Він почувався так, наче його заживо підвісили на м’ясний гачок. Напевно, схожі відчуття були й у Ханни Ронфельдт, Ізабель переживала це багато разів, і ця участь спіткала її знову. Тепер він не розумів, як міг завдавати коханій жінці таких страждань. Що, до чорта, він накоїв!
Том щосили намагався все це зрозуміти: чому вся його любов набула дивної неправильної форми, наче промінь світла, що заломлювався й викривлявся в складній системі лінз.
Вернон Накі знав Ізабель змалку. Її батько вчив п’ятьох його дітей.
— Найкраще, що можна зробити, — це забрати її додому, — серйозно сказав він Біллу. — Я поговорю з нею завтра.
— Але про що…
— Просто забери її додому, Білле. Забери бідолашну додому.
— Ізабель, люба! — Мати обняла дочку, щойно та ввійшла в будинок. Віолетта Ґрейсмарк також не розуміла, що відбувається, але, побачивши, у якому стані донька, не посміла розпитувати. — Ліжко вже розстелене. Білле, піди принеси її сумку.
Ізабель рушила у свою кімнату, нічого довкола не помічаючи. Віолетта посадила її в крісло, потім поспішила на кухню й повернувся зі склянкою.
— Тепла вода й бренді. Щоб заспокоїтися, — сказала вона.
Ізабель механічно випила напій і поставила порожню склянку на журнальний столик.
Віолетта принесла коц та накрила її коліна, хоча в кімнаті було зовсім тепло. Ізабель стала гладити вовну, водячи вказівним пальцем по лініях картатого узору. Вона була настільки зосереджена, що, здавалося, не чула, коли мати запитала:
— Тобі щось потрібно, люба? Ти голодна?
Білл зазирнув з-за дверей і поманив Віолетту на кухню.
— Вона хоч слово сказала?
— Ані слова. Гадаю, Ізабель шокована.
— Ну і я так думаю. Не можу вивести кінці в цій історії. Із самого ранку піду у відділок, щоб мені надали об’єктивні факти. Та Ханна Ронфельдт уже давно дивакувата. А що стосується старого Поттса, хай не вважає, ніби може тут тиснути, бо має гроші. — Білл потягнув донизу кінці жилета. — Я не дозволю командувати собою якійсь божевільній та її батькові, попри те, скільки в них грошей.
Тієї ночі Ізабель лежала на своєму вузькому дитячому ліжку, тепер такому чужому й незручному. Легкий вітер гойдав мереживні фіранки, а надворі в мерехтінні зірок відбивалося сюрчання цвіркунів. У таку ж ніч, як ця, здавалося, зовсім недавно, вона лежала й не могла заснути, схвильована перед майбутнім весіллям. Вона подякувала Богові за те, що послав їй Тома Шерборна: за те, що він народився, пройшов без ушкоджень усю війну, що якийсь вітерець долі заніс його в її краї і вона була першою людиною, котру він побачив, зійшовши на берег.
Ізабель намагалася пригадати той стан захопленого очікування, відчуття, ніби після всіх бід і втрат, які принесла війна, життя буде щасливим. Але це почуття було втрачено: зараз усе здавалося помилкою, оманою. Її щастя на Янусі виглядало чимось далеким і нереальним. Протягом двох років Том брехав їй кожним словом, і навіть коли мовчав. Якщо вона не помітила той обман, то що ж іще пропустила? Чому він не згадував про зустріч із Ханною Ронфельдт? Що він приховував? У пориві нудоти Ізабель побачила образ Тома, Ханни і Люсі — щасливої сім’ї. Думки про зраду, які мучили її ще на Янусі, тепер повернулися, ставши ще темнішими, ще нав’язливішими. Можливо, у нього були інші жінки та інше життя. Можливо, там, на сході, він покинув дружину чи навіть дружин… і дітей… Фантазії здавалися правдоподібними, переконливими й заповнювали проміжок між спогадами про ніч напередодні її весілля і теперішнім жахливим, гнітючим часом. Маяк попереджає про небезпеку, наказує тримати дистанцію. А вона помилково прийняла його за безпечне місце.
Утратити свою дитину. Побачити Люсі нажаханою, у сльозах, бо її відривали від єдиних людей у світі, яких вона знала, було нестерпно. Але знати, що виною тому став її чоловік, той, кого вона обожнювала, якому віддала своє життя, — це було просто неможливо зрозуміти. Він обіцяв дбати про неї, але зробив усе, щоб знищити її.
Якою болючою не була б ця зосередженість на Томові, вона рятувала Ізабель від нестерпніших думок. Повільно серед інших помислів зароджувалося незламне почуття: бажання покарати, лють дикого звіра, котрого позбавили його дитинчат. Завтра поліція допитуватиме її. Коли на світанковому небі почали зникати зорі, вона вже переконала себе, що Том заслужив страждання за те, що він зробив. І він сам передав їй зброю.
Розділ 26
Будівля поліційного відділку в Пойнт-Партаґез, як і багато інших будинків у місті, була зроблена з поширеного тут каменю та деревини з довколишніх лісів. Улітку — як у духовці, а взимку — як у холодильнику, тому в дні екстремальних температур поліцейські одягалися не зовсім по формі. Під час зливи камери підтоплювало, а стеля місцями просідала, одного разу навіть упала, вбивши ув’язненого. У Перті скупи´лися виділити гроші, щоб надійно полагодити будівлю, тому вона постійно нагадувала перебинтованого хворого.
Септимус Поттс сидів за столом поряд із конторкою зі стійки і заповнював форму, згадуючи деякі деталі про свого зятя. Він зміг записати повне ім’я Френка та дату його народження: вони були на квитанції про оплату за надгробну плиту. А от щодо його місця народження чи імен батьків…
— Слухайте, молодий чоловіче, думаю, можна досить впевнено сказати, що батьки в нього були. І тут поставимо крапку, — бушував він, загнавши в глухий кут констебля Ґарстоуна своїм голосом, відточеним роками ділових угод.
Констебль визнав, що цього достатньо для запису первинного звинувачення в справі проти Тома. Він легко згадав час зникнення: День пам’яті загиблих, 1926 рік. Але що з датою смерті Френка?
— Спитайте про це пана Шерборна, — кисло відповів Поттс, коли Білл Ґрейсмарк увійшов у відділок.
Септимус обернувся, і чоловіки подивилися один на одного, як два старі бики.
— Піду повідомлю сержанта Накі, — протріщав констебль і різко схопився, з гуркотом перекинувши своє крісло на долівку.
Наполегливо постукавши у двері сержанта, він невдовзі повернувся і покликав Білла, який, протиснувшись повз Поттса, попрямував до кабінету Накі.