Вважаючи, що в маминих руках вона знову в безпеці, дитина міцно схопилася за Ізабель, яка поцілувала її в щочку, не в змозі відійняти губи від м’якої шкіри. Гаррі Ґарстоун схопив дівчинку за талію і висмикнув з материних обіймів.
Хоча останню добу все до цього йшло й Ізабель боялася цього з дня, коли вона вперше побачила Люсі ще немовлям, у неї всередині щось обірвалося.
— Будь ласка! — благала вона крізь сльози. — Змилосердьтеся! — Її голос луною повертався від голих стін. — Не забирайте моєї дитини!
Коли дівчинку відірвали від неї, Ізабель знепритомніла й важко повалилася на кам’яну підлогу.
Ханна Ронфельдт не могла всидіти на місці. Вона то позирала на свій годинник, то на той, що на каміні, то перепитувала сестру, всіма способами намагаючись пришвидшити час. Човен відправився на Янус учора вранці, і кожна хвилина відтоді, здавалося, тягнеться як ніколи довго.
Їй майже не вірилося, що найближчим часом вона знову триматиме в руках свою дочку. Ще з моменту, коли Ханна почула про брязкальце, жінка уявляла собі повернення дитини. Обійми. Сльози. Посмішки. Нарвавши в садку плюмерій, вона прикрасила ними дитячу кімнату. Їх аромат наповнив маленький будиночок. Посміхаючись і наспівуючи, Ханна витерла пил, прибрала, посадила на комод ляльки. Тоді в неї закралися сумніви: а що дитина їстиме? Вона відправила Ґвен по яблука, молоко й солодощі. Коли сестра пішла, Ханна раптом задумалася, що, можливо, варто дати дівчинці щось іще. Оскільки вона майже не їла, то пішла до сусідки, пані Дарнлі, у якої було п’ятеро малюків, щоб довідатися, чим можна годувати дитину у віці Ґрейс. Фанні Дарнлі, яка завжди любила попліткувати, відразу ж розповіла пану Келлі в бакалійній крамниці, що Ханна з’їхала з глузду й готувала для привидів. Новину про дівчинку знали ще не всі.
— Не хотілося б говорити погано про своїх сусідів, але, напевно, є причина, чому існують божевільні? Я не в захваті від того, що поблизу від моїх дітей живуть люди, яким бракує клепки. На моєму місці ви б відчували те саме.
Телефонний дзвінок був формальним.
— Вам потрібно зайти до нас особисто, пане Ґрейсмарк. У нас ваша дочка.
Білл Ґрейсмарк прибув у поліційний відділок пополудні в стані розгубленості. Після телефонного дзвінка в його уяві виникло тіло Ізабель, що лежало на плиті, чекаючи, поки його заберуть. Він майже не розібрав інших слів, які лунали зі слухавки телефонного апарата, що його недавно підключили. Смерть здавалася йому найочевиднішою причиною дзвінка. Тільки не третя дитина! Він же не міг утратити всіх своїх дітей, безумовно, Бог цього не допустить. Білл не розумів, до чого тут дитина Ронфельдтів і що там із Томом і тілом.
У відділку його провели в задню кімнату, де на дерев’яному стільці сиділа його дочка, поклавши руки на коліна. Він був настільки впевнений у її смерті, що, коли угледів Ізабель, на його очах виступили сльози.
— Ізабель! Люба! — прошепотів він, обійнявши її. — Я думав, що більше ніколи не побачу тебе знову.
Йому знадобилося кілька секунд, щоб помітити, в якому вона стані: донька не обійняла його у відповідь і не дивилася на нього. Вона знову впала в крісло, млява і бліда.
— Де Люсі? — запитав він, спершу в дочки, потім у констебля Ґарстоуна. — Де маленька Люсі? І Том? — Його розум знову швидко запрацював: напевно, вони потонули. Вони…
— Пан Шерборн у камері, сер. — Поліцейський поставив штамп на документі, що лежав на столі. — Його передадуть в Олбані після попереднього слухання.
— Попереднього слухання? Що за чорт? Де Люсі?
— Дитина з матір’ю, сер.
— Дитина явно не з матір’ю! Що ви з нею зробили? Що все це означає?
— Схоже, справжня мати дитини — пані Ронфельдт.
Білл вирішив, що, мабуть, не розчув слів Ґарстоуна й продовжив:
— Я вимагаю, щоб ви негайно звільнили мого зятя!
— Боюся, я не можу цього зробити, сер. Пан Шерборн перебуває під арештом.
— Арештований? Якого чорта?
— Поки що за фальсифікацію даних Співдружності. Порушення обов’язків державного службовця. Це тільки початок. Потім — викрадення дитини. І залишається той факт, що ми відкопали тіло Френка Ронфельдта на Янусі.
— Чи ви при розумі? — Білл повернувся до дочки, раптом розуміючи її блідість і відсутній погляд. — Не турбуйся про це, люба. Я з усім розберуся. Що б там не було, очевидно, все це жахлива помилка. Я докопаюся до суті.
— Не думаю, що ви розумієте, пане Ґрейсмарку, — почав поліцейський.
— Правду кажете, чорт, я не розумію. І ви за це заплатите сповна! Затягнули мою дочку в поліційний відділок через якусь безглузду історію. Звели наклеп на мого зятя. — Він повернувся до доньки. — Ізабель, скажи йому, що все це нісенітниця!
Вона сиділа тихо, з померклим поглядом. Поліцейський відкашлявся.
— Пані Шерборн відмовляється давати свідчення, сер.
Том відчув, як на нього тиснула тиша камери, така ж густа й плинна, мов ртуть. Досі його життя формував плескіт хвиль, шум вітру і ритм світла. Раптом усе припинилося. Він прислухався до птаха-бича, що високо в евкаліптових деревах піснею проголошував свою територію, не звертаючи уваги ні на що.