Сержант Накі подивився на Ральфа і здивовано підвів брови, а кутики скривлених губ видавали його думку про товариша.
Коли почало заходити сонце, Невіл Віттніш бадьоро покрокував до човна.
— Чого вам треба? — запитав констебль Страґнелл, який серйозно ставився до патрулювання.
— Шерборн буде потрібний мені для передавання повноважень. Він має піти зі мною, щоб запалити маяк. — Хоча Віттніш говорив рідко і коротко, його тон завжди був категоричним.
Це збило з пантелику Страґнелла, але він усе ж знайшов що сказати:
— Гаразд, я піду з ним.
— Жодних сторонніх людей на маяку. Такі закони Співдружності. Він повернеться, коли ми закінчимо.
Том і доглядач маяка пішли мовчки до вежі. Підійшовши до дверей, Том тихо сказав:
— Навіщо все це? Я ж не потрібен вам для того, щоб запалити маяк.
Старий відповів просто:
— Я ніколи не бачив маяка в такому хорошому стані. Для мене не має значення, що ще ти зробив. Але ти ж хочеш з ним попрощатися. Я почекаю внизу. — І він відвернувся, дивлячись у кругле вікно й оцінюючи шторм.
Том востаннє піднявся сотнями сходинок. Востаннє він створив диво світла із сірки та мазуту. Востаннє відправив сигнал морякам: «Обережно!»
До ранку шторм стих, і небо знову стало ясно-синім. Узбережжя заповнилося жовтуватою піною й водоростями, що їх викинули на берег хвилі. Поки човен відпливав з Януса, зграя дельфінів гралася біля носа човна, деякий час їхні обтічні сірі форми піднімалися й ховались у воді то ближче, то далі. Ізабель, з опухлими та червоними очима, сиділа в одному кінці каюти, а Том в іншому. Поліцейські розмовляли між собою про розклад чергувань та те, як відполірувати до блиску свої черевики. У задній частині катера запах гнилої парусини видавав свій жахливий вміст.
А Люсі, яка сиділа на колінах Ізабель, знову запитувала:
— Куди ми їдемо, мамо?
— Назад у Партаґез, люба.
— Чому?
Ізабель кинула погляд на Тома.
— Я справді не знаю чому, моя люба Люсі. Але нам треба їхати. — І вона міцно обняла дівчинку.
Пізніше Люсі зіскочила з колін матері й видерлася на Тома. Він тримав її, не промовляючи ні слова, намагаючись запам’ятати все в ній: запах її волосся, м’якість шкіри, форму маленьких пальчиків, те, як вона дихає, притуливши лице до його обличчя.
Острів поступово віддалявся, перетворюючись у власну мініатюру, а потім став просто миттю в пам’яті, яка сприймається по-різному кожним пасажиром. Том дивився на Ізабель, чекаючи, поки вона відповість поглядом, бажаючи, щоб вона подарувала йому, як у старі добрі часи, усмішку, що зазвичай нагадувала чоловікові про світло на Янусі, — незмінна, надійна точка у світі, котра означала: він ніколи не заблукає. Але сяйво зникло. Її обличчя було незворушним.
Він вимірював подорож на берег в обертах маяка.
Частина третя
Розділ 25
Щойно вони висадилися, сержант Спреґґ витягнув з кишені наручники й підійшов до Тома. Вернон Накі зупинив його, просто похитавши головою.
— Усе за процедурою, — сказав сержант з Олбані, який стояв на щабель вище від Вернона за важливістю дільниці.
— Не зважай на це. Тут же маленька дівчинка, — мовив Накі, киваючи в бік Люсі, яка підбігла до Тома й схопилася за його ногу.
— Татку, татку, візьми мене на ручки!
Коли очі дівчинки благально поглянули на нього з найбуденнішим проханням, на Томовому обличчі промайнув неприкритий біль. У верхній частині агоніса, м’ятного дерева, щебетала пара трясогузок Віллі. Том проковтнув сльози, впиваючись нігтями в долоні.
— Подивись, Лулу! Глянь, які кумедні птахи. Ти ще таких не бачила, правда? — Не спускаючи очей з пташок, він запропонував їй: — Іди і краще роздивися їх.