— Він буде відправлений в Олбані в установленому порядку.
— Я сам розколю Шерборна. Я швидко докопаюся до суті. Оскільки я вже тут, то заберу його із собою.
— Якщо ви так цього хочете, можете ще раз повернутися по нього. Я керую цим відділком.
— Треба зателефонувати в Перт.
— Що?
— З’єднайте мене з Пертом. Почувши це від командування округу, я залишу Шерборона тут. В іншому випадку він сідає в автомобіль та їде в Олбані.
Ізабель так довго переконувала схвильовану дитину сісти в друге авто, що на момент їхнього прибуття в поліційний відділок Том уже сидів у камері.
У приймальні Люсі забралася на коліна Ізабель, вередлива та виснажена довгою подорожжю й дивними подіями. Вона продовжувала торкатись обличчя жінки, постукуючи та пощипуючи його, щоб отримати відповідь.
— Де татко? Я хочу його бачити.
Зблідла Ізабель апатично хмурилася. Знову й знов її думки розсіювалися, а увага зосереджувалася то на подряпині дерев’яної стійки, то на далекому крику сороки. Потім Люсі, яка штовхала її з метою отримати відповідь на нове запитання, примушувала Ізабель усвідомити, де саме вона була.
Старий, який прийшов оплатити штраф через те, що його худоба тинялася по шосе, стояв біля стійки, чекаючи квитанцію. Він коротав час, намагаючись пограти з Люсі в «ку-ку».
— Як тебе звати? — запитав чоловік.
— Люсі, — соромливо сказала вона.
— Це ти так думаєш, — пробурмотів з уїдливою посмішкою Гаррі Ґарстоун, поки заповнював квитанцію.
У цей момент, відсапуючись, прийшов лікар Самптон з медичною сумкою в руці. Він недбало кивнув Ізабель, але уникав поглянути їй в очі. Вона зашарілася, згадуючи свій останній огляд і його жахливий клінічний висновок.
— Сюди, сер, — сказав Ґарстоун, провівши його до задньої кімнати. Констебль повернувся до Ізабель. — Дитину повинен оглянути медик. Можете передати її мені.
— Оглянути? Навіщо? З нею все гаразд!
— Ви тут не вирішуєте, пані Шерборн.
— Я її… — Ізабель зупинилася перед тим, як вимовити слово. — Їй не потрібен лікар. Будь ласка. Майте жаль у серці!
Поліцейський схопив дитину, що кричала та пручалася, і витягнув із кімнати. Пронизливий лемент розносився по всьому відділку, досягши навіть камери Тома, який і уявити не міг, що все буде настільки жахливо.
У кабінеті Накі Спреґґ поклав слухавку й сердито подивився на свого партаґезького колегу.
— Добре. Поки що ви домоглися свого… — Підтягнувши ремінець, він змінив тактику. — Наскільки я можу судити, ту жінку також потрібно ув’язнити. Вона, певно, теж по вуха в цій справі.
— Я знаю цю дівчину все життя, сержанте, — відповів Накі. — Вона і церкву майже ніколи не пропускала. Ви чули історію Тома Шерборна: вона, певно, також його жертва.
— Його історія! Тиха вода греблю рве. Залиште Шерборна мені, і скоро ми дізнаємося, як насправді помер Ронфельдт…
Накі був добре обізнаний щодо репутації Спреґґа, тому він не звернув уваги на його репліку.
— Слухайте, я не знаю, що за людина той Шерборн. Може, він виявиться Джеком-різником, це невідомо. Якщо він винен, його чекає шибениця. Але посадити його дружину без якихось на те причин нічим не допоможе. Отже, притримайте своїх коней. Ми з вами чудово знаємо: заміжня жінка не несе кримінальної відповідальності за те, що її примусив зробити чоловік. — Він підіпхнув стіс паперів до журналу реєстрацій. — Це маленьке місто. Бруд липне швидко. Ви не кинете дівчину в камеру, поки не будете остаточно впевнені у своїх фактах. Тому робитимемо все поступово.
Після того як сержант Спреґґ, якому затулили рот, покинув відділок, Накі вийшов у кімнату, де лікар оглядав Люсі, й повернувся вже з нею.
— Лікар сказав, що з дівчинкою все гаразд, — сказав він і стишив голос: — Ізабель, ми маємо намір відвести дитину до матері. Я був би вдячний, якщо ти не станеш ускладнювати ситуацію. Може… хочеш попрощатися з нею?
— Будь ласка! Не робіть цього!
— Не ускладнюй усе. — Вернон Накі, який протягом багатьох років спостерігав за станом Ханни Ронфельдт, переконаний, що вона зігріває себе марними надіями, тепер дивився ось на цю жінку і відчував те саме.