— Припини, Томе! Я намагаюся щось сказати. Заради Бога, я серйозно, а ти відповідаєш мені якимось дурним жартом, наче я дитина, котра не все тямить або котрій не можна казати правду.
Цього разу Том посерйознішав.
— Ти не розумієш, Ізабель. Та й жодна нормальна людина ніколи не повинна розуміти цього. А намагатись описати — наче захворіти якоюсь хворобою. — Він повернувся до вікна. — Я зробив те, що зробив, щоб люди, подібні до тебе й Люсі, змогли про це забути. І щоб це ніколи більше не повторилося. Пам’ятаєш, як називали ту війну: «Війна, що покладе край усім війнам»? На цьому острові їй нема місця. І в цьому ліжку теж.
Томове обличчя посуворішало, і вона побачила таку рішучість, якої ніколи не помічала в ньому, — рішучість, котру вона собі уявляла і яка допомогла йому пройти крізь усе, що випало на його долю.
— Це просто… — знову почала Ізабель, — розумієш, ніхто з нас не знає, скільки часу нам залишилось — рік чи сто. І я хотіла переконатися, що ти знаєш, як я тобі вдячна, Томе. За все. Особливо за те, що подарував мені Люсі.
На останніх словах усмішка на Томових губах застигла, й Ізабель поспішила додати:
— Ти подарував, любий. Ти зрозумів, наскільки сильно я її потребувала, і я знаю, чого це тобі коштувало, Томе. Не багато чоловіків зроблять таке для своєї дружини.
Том неначе повернувся з якогось світу мрій, він відчував, як пітніють його долоні. Серце намагалося вискочити з грудей і кудись побігти, байдуже куди, подалі від реальності, від того вибору, що він зробив, від того вибору, котрий раптом, здавалося, стиснув його, мов залізний ошийник.
— Мені час попрацювати. А ви не поспішайте зі сніданком, — промовив він і вийшов з кімнати, намагаючись рухатися якомога повільніше.
Розділ 14
Коли перед самим Різдвом 1927 року добіг кінця другий трирічний термін Тома, сім’я вперше поїхала з Янус Рок до Партаґеза, а натомість на маяк прибув тимчасовий доглядач. Це була друга відпустка подружжя й перша подорож Люсі на материк. Ізабель готувалася до прибуття катера, всіляко намагаючись знайти привід, щоб залишитися з дівчинкою на безпечному Янусі.
— З тобою все гаразд, Із? — спитав Том, коли побачив її. Відкрита валіза лежала на ліжку, а Ізабель утупилась у вікно.
— О, так, — швидко відповіла жінка. — Просто хочу впевнитися, що нічого не забула.
Він уже збирався вийти з кімнати, але раптом повернувся й поклав руку їй на плече.
— Хвилюєшся?
Ізабель схопила пару шкарпеток і скрутила їх у м’ячик.
— Ні, зовсім ні, — відповіла вона й засунула їх до валізи. — Нема чого перейматися.
Ізабель намагалася приховати від Тома своє занепокоєння, проте воно повністю зникло, коли жінка побачила Люсі на руках у Віолетти. Батьки приїхали на пристань, щоб зустріти їх. Її мати і плакала, й усміхалася, і сміялася одночасно.
— Нарешті! — з благоговінням похитала вона головою, оглядаючи кожен сантиметр дитини, доторкаючись до її обличчя, волосся, рученяти. — Моя люба онука. Два роки я не могла дочекатися цієї зустрічі! Вона просто копія моєї старої тітки Клем!
Протягом багатьох місяців Ізабель готувала Люсі до зустрічі з людьми.
— У Партаґезі, Люсі, є сила-силенна людей. І вони всі такі, як і ти. Спочатку це може бути трохи дивно, але не треба боятися.
Перед сном вона розповідала малій історії про місто і тих, хто там жив.
Люсі дивувала така кількість людей навколо неї. Ізабель защеміло в серці, коли вона приймала теплі привітання городян. Навіть стара пані Мювет полоскотала дівчинку під підборіддям, побачивши її у галантерейника, де купувала сітку для волосся.
— О, діти! — з тугою промовила вона. — Це просто Боже благословення.
А Ізабель з подивом думала, чи їй це часом не почулося.
Щойно вони прибули, Віолетта повела всю сім’ю у фотостудію Ґатчера. На тлі намальованих папоротей і грецьких колон Люсі сфотографували з Томом та Ізабель, з Біллом та Віолеттою, а також саму, посадивши дівчинку у велике плетене крісло. Світлин замовили декілька, щоб узяти на Янус, відправити кузенам і поставити в рамці на камінній полиці й на фортепіано.
— Три покоління жінок Ґрейсмарків, — з радістю виголосила Віолетта, побачивши на світлині себе з Люсі на колінах та Ізабель поруч із ними.
Люсі мала бабусю й дідуся, котрі обожнювали її.
«Господь не помиляється, — думала Ізабель. — Він послав дівчинку в потрібне місце».
— О, Білле, — сказала Віолетта чоловікові ввечері, коли приїхала сім’я. — Слава Богу! Слава Богу…