Він потягнувся за казками, але Люсі сунула йому в обличчя буклет.
— Та-та-та-та-тат.
— Ну, якщо так хочеш, маленька, — Том знову засміявся.
Дитина розгорнула буклет на якійсь сторінці і тицьнула пальчиком у слово, як це часто робили Том та Ізабель.
— Гаразд! — почав Том. — Вказівки доглядачам маяка. Розділ двадцять дев’ятий: «У доглядачів маяка ніколи не повинно бути ніяких інтересів, приватних чи будь-яких інших, котрі могли б перешкоджати їм виконувати свої обов’язки, що мають величезне значення для безпеки судноплавства; вони повинні пам’ятати, що їхня посада чи підвищення по службі залежить від дисципліни, чіткого виконання наказів, дотримання правил поведінки, тверезості й підтримування порядку та чистоти щодо себе та своїх сімей, а також всіх деталей маяка і суміжних приміщень». Розділ тридцятий: «Дисциплінарні порушення, сварки, пияцтво або аморальна поведінка доглядача, — Том зупинився, щоб витягнути пальчики Люсі зі свого носа, — буде підставою для покарання чи звільнення. Учинення будь-яким членом сім’ї доглядача злочину такого зразка дає підстави відсторонити порушника від роботи…» — Том замовк. Поза шкірою пробіг мороз, а серце шалено закалатало. З цього стану його вивела маленька долонька, що торкнулася підборіддя. Він розгублено притиснув її до губ. Люсі посміхнулася й поцілувала його.
— А давай почитаємо «Сплячу красуню», — запропонував Том і взяв до рук книжку казок, хоча зосередитися чоловікові було важко.
— Ваші чай і тост у ліжко, леді! — оголосив Том і поставив тацю біля Ізабель.
— Обережно, Люсі! — мовила Ізабель.
У неділю, коли Том пішов гасити маяк, вона принесла дитя до них у ліжко, і Люсі намагалася дотягнутися до маленької чашки з чаєм. Том налив туди більше теплого молока й додав лише крапельку чаю заради кольору.
Том сидів біля Ізабель, посадивши Люсі собі на коліна.
— Ану давай, Лулу! — сказав він, підтримуючи чашку.
Мала тримала його обома руками й пила чай.
Том був захоплений цим заняттям, як раптом помітив, що Ізабель мовчить, і, коли повернувся, побачив сльози в її очах.
— Ізі, Ізі, люба, що сталося?
— Нічого, Томе. Зовсім нічого.
Він змахнув сльозу з її щоки.
— Томе, іноді я така щаслива, що мені аж страшно.
Він гладив її волосся, а Люсі булькала чаєм.
— Так, панянко, ви ще будете це пити чи, може, досить?
Дитина продовжувала пускати слину в чашку й однозначно отримувала задоволення від звуків.
— Гаразд, думаю, тобі достатньо, — Том забрав у неї чашку, а мала у відповідь злізла з його колін і перебралася до Ізабель, усе ще видуваючи бульбашки зі слини.
— Це дивовижно, — вигукнула Ізабель, сміючись крізь сльози. — Іди сюди, маленьке мавпеня!
Вона почала пуркотіти дитині в животик. Люсі хихотіла й корчилася, прохаючи: «Се! Се!» А Ізабель повторювала це знову й знов.
— Ви обидві варті одна одної! — засміявся Том.
— Іноді я немов сп’яніла від любові до неї і до тебе теж. Якби мене зараз попросили пройти по прямій лінії, я б не змогла.
— На Янусі нема прямих ліній, отже, все гаразд, — усміхнувся Том.
— Не смійся, Томе. Це так, наче я була дальтоніком, а потім з’явилася Люсі, і світ зовсім змінився. Він став яскравішим, і я стала бачити краще. Я залишаюся на тому ж місці, тут ті самі птахи, та сама вода, сонце сходить і заходить там, де і завжди, але я ніколи не знала, для чого це все, Томе. — Вона пригорнула дитину. — А тепер знаю, це все — для Люсі… І ти теж змінився.
— Як?
— Я думаю, що в тобі було таке, про що ти сам не підозрював, поки не з’явилася вона. Люсі віднайшла у твоєму серці те, що приховувало твоє життя. — Ізабель провела пальцем по губах Тома. — Я знаю, ти не хотів говорити про війну і решту, але, мабуть, саме через це твоя душа заніміла.
— Мої ноги. Від замерзлої багнюки в мене жахливо німіли ноги, — спробував відбутися жартом Том і спромігся лише трохи усміхнутися.