Востаннє Віолетта бачила доньку три роки тому, під час першої відпустки подружжя на берег, коли Ізі сумувала через другий викидень. Тоді Ізабель плакала, поклавши голову матері на коліна.
— Це природа, — заспокоювала Віолетта доньку. — Вдихни і тримай голову вище. Діти ще будуть, якщо цього хоче Бог, просто проявіть терпіння. І моліться. Молитись — це найважливіше.
Вона не сказала Ізабель усієї правди. Вона не сказала, що часто діти народжувалися, незважаючи на морозні зими чи на посуху, яка влітку спопеляла все навкруги, а потім помирали від скарлатини чи дифтерії, що їхній одяг охайно складали, а згодом його передавали молодшій дитині. Також вона не торкнулася щемкого питання кількості дітей. Успішні пологи були лише першим кроком у довгій зрадливій подорожі. У цьому будинку, де дитячі голоси стихли багато років тому, Віолетта знала це занадто добре.
Надійна, добросовісна Віолетта Ґрейсмарк — гідна дружина шанованого чоловіка. Вона витравлювала міль із шафи, полола бур’яни на клумбі. Вона зривала відцвілі троянди, і в серпні розквітали нові бутони. На церковному святі її лимонний мармелад завжди продавався передусім, окрім того, саме її рецепт кексу надрукували в місцевому буклеті Асоціації жінок Австралії. Щоночі вона дякувала Богові за своє щастя. Але іноді після обіду, коли сутінки перефарбовували сад із зелених у сірувато-брудні барви, коли вона чистила картоплю над зливальницею, то не могла втримати в серці всієї своєї печалі. Ізабель плакала під час попереднього візиту, і Віолетті хотілося плакати разом із нею, рвати на собі волосся й казати, що їй теж відоме горе від втрати первістка: ніщо і ніхто, жодні гроші ані щось інше на землі ніколи не зможуть заглушити цей біль. Вона хотіла розказати Ізабель, наскільки людина божеволіє, що готова укласти угоду з Богом і пожертвувати всім, щоб тільки дитина ожила.
Коли Ізабель заснула, а Білл дрімав біля майже погаслого каміна, Віолетта дістала із шафи стару олов’яну коробку. Вона почала в ній ритися, відсунула вбік кілька пенні, маленьке дзеркальце, годинник, гаманець, аж поки не знайшла конверт, потертий на краях через те, що його часто відкривали. Вона сиділа на ліжку, в жовтому світлі лампи, почавши вдивлятися в незграбний почерк, хоча напам’ять знала кожнісіньке слово, що було там написано.
Шановна пані Ґрейсмарк!
Сподіваюся, ви пробачите, що турбую вас. Ви мене не знаєте. Мене звуть Бетсі Парментер, і я живу в Кенті.
Два тижні тому я відвідувала свого сина Фреда. Його сильно поранило осколками, і тому його відправили з фронту. Він лікувався в Першій Південній лікарні загального профілю в Стоурбриджі, а в мене неподалік живе сестра, тому я могла відвідувати його щодня.
Насправді я пишу тому, що одного чудового дня принесли пораненого солдата з Австралії, наскільки я розумію, це був ваш син Г’ю. Він був у важкому стані, ви вже, мабуть, знаєте: він осліп і втратив руку. Хоча ваш син міг говорити й дуже ніжно розповідав про свою сім’ю і про свій дім в Австралії. То був надзвичайно хоробрий хлопець. Я бачила його щодня, і в мене навіть з’явилася надія, що він видужає, але, здається, в нього було зараження крові, тому він помер.
Я просто хочу, щоб ви знали, що я принесла йому квіти (якраз цвіли ранні тюльпани, вони були такі гарні) й цигарки. Я думаю, вони добре ладнали з моїм Фредом. Я принесла йому фруктовий пиріг, і він із задоволенням його з’їв. Я була там того ранку, коли він помер, ми втрьох прочитали «Отче наш» і заспівали «Залишися зі мною». Лікарі полегшували його біль, як могли, і, думаю, він не дуже страждав. Прийшов священик та причастив його.
Я хочу сказати, ми всі цінуємо цю велику жертву вашого хороброго сина. Він згадував свого брата Алфі, і я молюся, щоб той повернувся до вас цілим і неушкодженим.
Я перепрошую за те, що відразу не написала вам, просто мій Фред помер через тиждень після вашого хлопчика і було важко зробити це.
З найкращими побажаннями та молитвами,
(Пані) Бетсі Парментер
«Г’ю бачив тюльпани тільки на малюнках», — думала Віолетта, і її втішало, що він, можливо, торкнувся одного й відчув його. Цікаво, чи пахнуть тюльпани?
Вона згадувала, яким похмурим був листоноша і навіть здавався трохи винним, коли кілька тижнів по тому простягнув їй перев’язаний коричневою паперовою стрічкою пакунок, адресований Біллові. Вона була така засмучена, що навіть не читала, що там надруковано, — у цьому не було потреби. Багато жінок отримали мізерні залишки речей, які були частиною життя їхніх синів.
На квитанції з Мельбурна було написано:
Шановний сер!
Перенаправляю вам окремим рекомендованим листом пакунок з речами загиблого № 4497, рядового Ґрейсмарка, 28-ма дивізія, отриманого з «Темістокля», згідно з описом.
Я буду дуже вдячний, якщо ви люб’язно повідомите мене, що отримали пакунок, підписавши й повернувши квитанцію про отримання, що додається.
Щиро ваш
Дж. М. Джонсон, майор,
черговий офіцер архівної бази
На окремому аркуші паперу з адресою «Склад, 110 Ґрейгаунд Роуд, Фулхем, Лондон» був опис усіх речей. Віолетту вразив список: дзеркальце для гоління; пасок; три пенні; наручний годинник зі шкіряним ремінцем, губна гармоніка. Дивно, що губна гармоніка Алфі була серед речей Г’ю. Потім вона знову подивилася на список, бланки, лист, пакунок і ще уважніше прочитала ім’я. А. Г. Ґрейсмарк. Не Г. А. Альфред Генрі, не Г’ю Альберт. Вона побігла до чоловіка.
— Білле! Білле! — вигукнула жінка. — Сталася найстрашніша помилка!
А далі було багато листів, написаних на папері з траурною рамкою. Ґрейсмарки з’ясували, що Алфі помер через день після Г’ю, через три дні після прибуття до Франції. В один день брати вступили до одного полку й пишалися своїми порядковими номерами. Зв’язківець, котрий на власні очі бачив, що Г’ю понесли на ношах і він був живий, не виконав команди й не надіслав телеграму про загибель А. Г. Ґрейсмарка. Він подумав, що це був Г. А. Ось чому Віолетта дізналася про смерть другого сина, лише отримавши пакунок. «На полі бою часто помиляються», — казала вона.
Останнього разу, коли Ізабель повернулася в будинок, у якому виросла, вона згадала темряву, що панувала там із часу смерті її братів, згадала, як втрата заповнила мамине життя, на думку спало й те, як, чотирнадцятирічною дівчинкою, Ізабель гортала словник. Вона знала, що існує слово для дружини, яка втратила чоловіка, — тепер вона вдова. Чоловік ставав удівцем. Але для батьків, які втратили дитину, не було жодного спеціального слова, щоб описати їхнє горе. Вони, як і раніше, просто мати чи батько, навіть якщо більше вже не мали сина або дочки. Це здавалося дивним. Щодо її статусу, вона не знала, чи була все ще сестрою тоді, коли її улюблені брати померли.
Це було так, наче в її родині вибухнув один зі снарядів з французької лінії фронту й залишив такий кратер, якого вона ніколи не могла заповнити. Цілими днями Віолетта прибирала в кімнатах своїх синів, полірувала срібні рамки їхніх світлин. Білл мовчав. Ізабель намагалася залучити його до розмови, але він не відповідав і навіть не виходив із кімнати. Її завдання, вирішила вона, не турбувати й не засмучувати їх. Вона була наче втішний приз — усе, що в них залишилося замість синів.
Тепер батьки були в захваті, й Ізабель переконалася, що вчинила правильно, коли вирішила залишити Люсі. Сум зник. Дитина зцілила так багато життів: не тільки її і Тома, а й життя цих двох людей, які вже втратили чимало.
Перед Різдвяною вечерею Білл Ґрейсмарк, прочитавши молитву, здавленим голосом подякував Господу за те, що подарував Люсі. Пізніше на кухні Віолетта зізналася Томові: її чоловік наче знов народився того дня, коли почув про народження Люсі.