Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Боюся?

Брісенден цілком спокійно повторив це слово. Але Мартін, глянувши на його аскетичне лице, зрозумів, що ця людина нічого не боїться. Очі у Брісендена звузились, як у орла, ніздрі роздулися, — аж і Мартінові дух забило, коли він дивився на це горде обличчя, зухвальне, рішуче й грізне. Мартін затремтів з хвилювання. «Яка велич!» — подумав він, а вголос продекламував:

— То ви любите Генлі? — мовив Брісенден, і враз погляд його став теплий і ласкавий. А певно, де ж ви можете не любити його. Так, Генлі! Смілива душа! Серед сучасних журнальних віршомазів він як гладіатор серед гурту євнухів.

— Ви не любите журналів? — обережно запитав Мартін.

— А ви любите? — гаркнув Брісенден з такою люттю, що Мартін аж здригнувся.

— Я… я пишу, тобто пробую писати для журналів, — пробурмотів Мартін.

— Ну, це ще нічого, — полагіднішав Брісенден. — Ви пробуєте писати, але не маєте успіху. Я ціню і шаную ваші невдачі. Уявляю собі, що ви пишете. Для цього мені не треба навіть читати ваші твори. В них є одна хиба, що відстрашує журнали. В них є глибина, а журналам це не потрібно. Вони збирають усякий мотлох і дістають. усього цього вдосталь, тільки не від вас, певна річ.

— Я не цураюся і чорної журнальної роботи, — сказав Мартін.

— Вірніш, навпаки… — Брісенден замовк на хвилину і, безцеремонно оглянувши вбогий одяг Мартінів, його стару краватку, обтріпаний комірець, лискучі рукава й потерті манжети, спинив погляд на його запалих щоках. — Навпаки, чорна журнальна робота цурається вас, вона така далека від вас, що ви ніколи не матимете в ній успіху. Слухайте, друже, ви, певно, образитесь, якщо я запропоную вам чогось поїсти?

Мартінові кров ударила в обличчя, а Брісенден задоволено розсміявся.

— Сита людина ніколи б не образилась на таку пропозицію.

— Ви диявол! — обурено скрикнув Мартін.

— Я ж вам ще нічого не пропонував.

— І не посмієте!

— Це ще невідомо. Ну от я запрошую вас повечеряти зі мною.

Брісенден підвівся, немов збираючись зараз же рушати до ресторану.

Мартін стиснув кулаки, кров стукотіла йому в скронях.

— «Увага, панове! Він їсть їх живцем! Він їсть їх живцем!»— вигукнув Брісенден, імітуючи закличніша, що рекламує пожирача змій на ярмарку.

— Я й справді міг би вас з’їсти живцем, — сказав Мартін, теж безцеремонно розглядаючи виснажену постать Брісендена.

— Тільки я того не вартий.

— Навпаки, наша сварка нічого не варта, — відповів Мартін і щиро засміявся: — Признаюся, ви пошили мене в дурні. Те, що я голодний і що ви це помітили, — не дивина, і тут немає нічого для мене ганебного. Бачите, я сміюся з забобонної стадної моралі, а от ви сказали правдиве слово, назвали речі їх іменами, і я вмить знову став рабом цієї забобонної моралі.

— Так, ви образились, — підтвердив Брісенден.

— Хвилину тому я справді відчував себе ображеним. Знаєте, це забобони ще з дитинства. Хоч я багато чого встиг навчитись, а все-таки іноді зриваюсь. У кожного свої ганджі, як то кажуть — свій скелет у шафі.

— Але тепер ви вже добре його там зачинили?

— А звісно.

— Напевно?

— Напевно.

— Ну, тоді ходім повечеряємо.

— Ходім, — сказав Мартін і рештою, що лишилась у нього від двох доларів, спробував розплатитися за віскі. Але Брісенден так грізно глянув на офіціанта, що той поклав гроші назад на стіл.

Мартін скривившись, сунув їх у кишеню і ту ж мить відчув на своєму плечі зичливу Брісенденову руку.