Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Кращої постелі я зроду не мала! — відказала Сексон.

— Заливай, заливай! — підшкильнула Сара.

— Я й на ложе королеви її не проміняла б, — додала Сексон.

— Авжеж, — арештантську постіль, — не вгавала Сара.

— Це тепер у моді,— відрубала їй Сексон. — Тепер кожен може такого скуштувати. Хіба ж Тома не посадили були на якомусь вуличному мітингові соціалістів? Кожен може опинитися за гратами.

Удар виявився влучний.

— Але ж Тома виправдано! — поспішилася Сара.

— А все-таки він цілу ніч пролежав у в’язниці, і на поруки не випустили.

Цього не можна було заперечити, і тому Сара вдалася до свого випробуваного способу — напасти з іншого боку.

— Та й виховання ж твоє делікатне, нічого не скажеш! Завести фіглі-міглі з пожильцем!

— Хто це тобі сказав? — спалахнула Сексон, але відразу ж узяла себе в руки.

— О, часом і сліпець, бува, побачить. Пожилець, молодичка без ніякої самоповаги і чоловік її боксер! Через що б вони мали ще побитися?

— Звичайнісінька собі родинна сварка, — безтурботно всміхнулася Сексон.

Це приголомшило Сару, і яку хвилину вона не знаходила слів.

— Я хочу, щоб ти зрозуміла, Саро, — провадила далі Сексон. — Жінка повинна пишатися, коли за неї б’ються чоловіки. І я пишаюся, чуєш? Пишаюся! Скажи це всім, всім! Усім своїм сусідам скажи! Я не корова. Я подобаюся чоловікам. Чоловіки б’ються за мене, йдуть через мене у в’язницю! Жінка створена на те, щоб подобатися чоловікам, — а ні, то вона нічого не варта. А тепер іди! Іди зараз же, Саро, і розкажи всім, що тут добачила. Розкажи, що Біллі каторжанин, а що я — повія, за якою вганяють усі чоловіки. Розкажи це на всіх перехрестях, і хай тобі щастить! Але з моєї хати забирайся! І щоб ноги твоєї тут ніколи більше не було! Ти занадто порядна жінка, щоб сюди ходити. Бо ще своє добре ім’я заплямуєш. І за дітей своїх подумай. А тепер — іди звідси! Геть!

І лише коли ошелешена й обурена Сара вийшла, Сексон кинулася на ліжко й гірко заплакала. Раніше її мучила тільки негостинність, брутальність та несправедливість Біллі щодо пожильця, а тепер вона побачила, якою виглядає ця справа в очах сторонніх. їй ніколи й на думку таке не спадало! Вона була певна, що й Біллі такого не думав. Просто він з самого початку не хотів брати пожильця, бо його гордість не попускала, щоб Сексон працювала на чужого. Тільки скрута примусила його погодитися; озираючись назад, Сексон пригадала, як їй важко було вирвати в Біллі згоду.

Але цього ніхто ж не знав, ані сусіди, ані будь-хто. І в цьому також був винен Біллі. Через нього вона опинилася в такому прикрому становищі! Як вона тепер людям у вічі гляне? Щоправда, Мегі Донегю та місіс Олсен були з нею дуже ласкаві, але що в них у душі? І про що вони балакали опісля між собою? Яка слава пішла про неї? — Що говорили про неї люди, розмовляючи біля хвірток та парканів? Що говорили чоловіки, стоячи на розі та чаркуючись у салунах?

Пізніше, знесилившись від горя і виплакавши всі сльози, Сексон трохи заспокоїлась і стала думати про те, що довелося перетерпіти іншим жінкам, відколи почався страйк, — от хоч би й Френковій дружині, вдові Гендерсона, гарненькій Кіті Брейді, Мері — всім жінкам, що їхні чоловіки носили тепер смугасті роби в Сан-Квентіні. Звичний її світ руйнувався навколо неї. Всім допекло лихо. А їй, — мало того, так ще й ганьба. Сексон протирала очі, силкуючись упевнити себе, що це гидкий кошмар, що незабаром задзеленчить будильник і вона схопиться готувати Біллі сніданок, а він збиратиметься на роботу.

Цілий цей день Сексон пролежала в ліжку, але так і не заснула. В розпаленій голові у неї гули й билися настирливі думки про її знегоди, малювалися найхимерніші подробиці її неслави, а тоді уява переносилася до буденних картин минулих літ. Вона пригадувала своє дитинство, знову виконувала всі роботи, що випадали їй колись на долю, повторювала всі ті механічні рухи: краяла й клеїла коробки на картоновій фабриці, прасувала у пральні, сукала нитки на джутовій фабриці, чистила садовину й накладала томати в нескінченні бляшанки на консервні. Перед нею оживали всі її танці та прогулянки, вона згадувала свої шкільні роки, обличчя та імена товаришів, і хто з них де сидів, згадувала своє сирітське життя в притулку, збирала в пам’яті неясні спогади про матір та всі її розповіді про минуле, знову проживала день у день ціле своє життя з Біллі. Але забуття не приходило: всі згадки пронизувала все та сама гостра думка, від якої пересихало в горлі, нило в грудях і було на душі так порожньо, холодно й самотньо.

Цілісіньку ніч Сексон пролежала не роздягаючись і не забулася сном навіть на хвильку. Вставши вранці, вмившись і зачесавши волосся, вона відчула, що все її тіло затерпло, а голову наче стискає залізний обруч і якийсь тягар здушує мозок. Вона явно занедужувала, хоч цього й не підозрювала. її тільки пройняло якесь дивне відчуття: це не була ані гарячка, ані застуда, — ні, тілом вона була цілком здорова; мабуть, це нерви, — вирішила вона, а нерви, за розумінням Сексон, звичайним поміж людей її класу, — то ніяка не хвороба.

Сексон здавалося, що вона втратила саму себе, що вона не вона, а якась чужа істота, і що світ, в якому вона живе, покрила мла й поволока. В ній і навкруги неї не стало нічого чіткого й певного. В пам’яті її з’явились прогалини, і вона раз у раз помічала, що робить те, чого й не думала робити. Так, вона дуже здивувалась, коли нараз опинилася на подвір’ї, розвішуючи мокру білизну, хоч зовсім не пригадувала, щоб її прала. Але, безперечно, вона зробила це: ніхто-бо, крім неї, не міг виварити простирал, пошивок та скатертин; Біллині вовняні сорочки було випрано як годиться, в теплій воді доморобним милом, виготовленим за рецептом Мерсідіз. На кухні Сексон знайшла рештки від баранячої котлети — отже, вона ходила до різника й готувала снідання, хоч цього аніяк не могла собі пригадати. Зацікавившись, вона зазирнула до спальні: ліжко було заслане, і все прибрано.

Надвечір, сидячи при вікні, Сексон прийшла до тями від власного безумно-радісного ридання. Спершу вона не зрозуміла, що це за радість, і тільки згодом їй проясніло: вона тішилася смертю своєї дитини.

— Хвала богові, хвала богові! — вигукувала наспівом вона, заламуючи в радості руки.

Збігали дні. Сексон не помічала часу: іноді їй здавалося, що минула вічність, відколи Біллі забрали до в’язниці, а іноді, що це було тільки-но вчора. Але над усім панувало дві думки: що вона не повинна бачити його у в’язниці і що смерть дитини це щастя.

Одного разу до неї завітав Бад Строзере. Вона розмовляла з ним у вітальні, а очі її були прикуті до торочок його обстріпаних штанів. Іншого дня її відвідав секретар профспілки. Але і його, так само, як і Строзерса, вона запевнила, що все гаразд і що вона обійдеться без усякої допомоги, доки повернеться Біллі.

Страх почав переслідувати її: а що буде, коли він повернеться? Та хоч би там як, а дитини в них більше не повинно бути. Це неможливо! Вона може вижити! Ні, ні, тисячу разів ні! Її не повинно бути. Краще вже їй, Сексон, утекти. Щоб уже ніколи не побачити Біллі. Що завгодно — тільки не це! Тільки не це!

Страх ставав дедалі нав’язливіший. У снах-кошмарах їй ввижалося її живе немовлятко, і вона з криком прокидалася, тремтячи, заливаючись холодним потом. Сон її зробився нетвердий. Іноді вона помічала, що зовсім не може заснути; вона розуміла, що це безсоння, і пригадувала, що з безсоння померла її мати.

Несвідомо для себе опинилася Сексон одного разу в кабінеті доктора Гентлі. Він спантеличено дивився на неї.

— Недоїдання? — спитав він.

Вона крутнула головою.