— Ах ви, старий чортяка! — крикнула вона. — Я по Арнольдових очах бачу: він іде на війну!
5
МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ В КАЗАРМІ
Я пішов до війська, зовсім не впевнений, що так справді треба. Пішов пригнічений, повний сумнівів, однак коли б і не пішов, то був би такий самий пригнічений і повний сумнівів. Я зовсім не був такий певний, як містер Ферндайк, що від війни слід сподіватися стільки добра, але я не знав, як зможу жити далі, коли не пройду крізь війну.
В ті буремні дні неможливо було сховатися від війни. Вона наклала свій відбиток на все. Вона поглинула весь світ. Хто не хотів воювати, мусив стати віч-на-віч із мільйонами людей, що «докидали свою лепту», як тоді казали. Я не зміг би вистояти проти такої лавини. Це було б однаково, що пробувати розкрутити земну кулю в другий бік, штовхаючи її й не маючи навіть у що впертися ногами. А надто для мене, що не знав жодного однодумця, не лишалося нічого іншого, як затаїти свій протест у душі та зголоситися до війська — або ж, ставши переконаним дезертиром, просто ховатись, поки мене не знайдуть Ардамові посланці.
Іще тяжче було мені від того, що Ровена нізащо не хотіла відпускати мене на фронт. Де й поділась її безмежна лагідність та покірливість; із неї стала немов інша жінка, владна й рішуча. Вона проклинала війну, лаяла Ферндайка, але найбільше діставалося мені. На лайку вона виявилась вельми щедра й винахідлива. Вона вважала, що відібрати мене в неї без її згоди — це просто грабунок, бо ж здоров’я повернула мені вона. Мені самому було надзвичайно прикро бачити її горе й гнів, але сила, що тягла мене на схід, була дужча за мене й за неї. Однак я наполіг на тому, щоб ми одружилися ще до мого від’їзду і щоб Ферндайк якось переправив її до Англії, що було тоді нелегко зробити через німецькі підводні човни. В Англії вона могла б піти на курси сестер-жалібниць, щоб бути якомога ближче до мене. А я, поки проходитиму військове навчання, зможу хоч зрідка бачитись із нею, а потім приїздити у відпустку. Крім того, я хотів, щоб майно моє лишилося їй, коли мене вб’ють.
Я пішов до війська рядовим. Потрапив до славного полку з дуже давніми традиціями. Містер Ферндайк хотів добути мені офіцерський патент, але мені здалося, що це означатиме стати явним прихильником війни, і я подбав, щоб моє колишнє божевілля стало тому на заваді. Містерові Ферндайкові дуже не подобалося, що я маю стати простим солдатом. Це не відповідало традиціям нашого роду. По-моєму, мало хто з Блетсуорсі брав участь у війні, не прикрашений нашивками та зірочками. Але я, якщо вже мав іти на війну, волів побачити її з суворішого боку. Я волів пройти ґрунтовніше солдатське навчання.
Початок війни з його бурхливим ентузіазмом був уже далеко позаду. Майже мільйон англійців пішли до війська добровільно, поки ще вірилося, що це «війна за припинення всіх війн». Та коли я вступив до війська, все те давно вже минулось. В Англії вже було заведено загальну військову повинність — у країні, де ніколи доти не знали, що значить примусово йти на війну. Моя Англія ввійшла в зовсім не героїчну фазу своєї історії. Старої кадрової армії вже не існувало, нові добровольські армії були також добре пошарпані. Англійці — народ хоробрий і кмітливий, та що важать хоробрість і кмітливість під орудою Ардамового кодла! Британські генерали, надто тупі й уперті в своїй кастовій обмеженості, щоб скористатися танками, що їх давали їм у руки розумніші люди, воліли загубити сотні тисяч людських життів, молодих, щойно розквітлих, без ліку гнати їх на забій, бо мали за приниження для себе заново навчатись воєнного мистецтва від людей не їхньої військової касти. Нову війну вони провадили на старий лад. А довірливі маси корились їхнім безглуздим наказам, лиш запізно спізнаючи наслідки тої сліпої покори.
1916 рік був роком невдач для союзників по всіх фронтах. На десятки миль пролягли по бойовищах болотяно зелені та блакитні покоси непохованих англійських та французьких солдатів, скошених німецькими кулеметами. Пізніше я теж мав іти в наступ через ті бойовища й на власні очі бачити тисячі непохованих трупів наших вояків, що так і лежали лавами, як ішли в атаку, і тих, що позалазили у вирви вмирати, — понівечених, здутих, химерно скорчених, погризених щурами, пограбованих, у пошарпаних мундирах із повивертаними кишенями; обличчя їхні чи ті місця, де раніш були обличчя, кишіли чорною мушвою, а довкола валялася зброя, невибухлі набої, колючий дріт, потрощені дерева. Немає слів списати всю страхітливість тих полів смерті. Я бачив трупи, що повисли на переплутаному колючому дроті, наче випране дрантя волоцюги. Я вдихав сморід надгнилого британського патріотизму. Боже мій! Невже отих наших червонопиких інтриганів-генералів не душать ночами кошмари? Невже їм і не мріє в головах, що їхня дріб’язкова заздрість, кастова обмеженість, звичне й узаконене неуцтво прирекли на жахливу смерть тисячі й тисячі щирих, довірливих юнаків?
Однак після цих поразок Ардам добився запровадження загальної військової повинності, й весь наш народ обернувся на його рабів.
Яке то було мерзотне рабство!
На згадку про нього мене проймає холод похмурого осіннього ранку, і я ніби знову стою на плацу, в шерезі, віч-на-віч зі своїм недругом, сержантом, що навчає нас. У вухах мені лящить від лютого ревіння, вереску, крику, прокльонів, хвацького ляскання долонею по шкіряному планшеті й тупотіння.
Сержантові здалося, що я погано держу рівняння, й він репетує на весь світ, що я паскудний виродок, пляма на обличчі армії, і так далі, і таке інше; його пронизливий голос аж зривається, він раз у раз замахується кулаками, і я знаю, що він може не тільки замахнутися.
Він насувається своєю червоною пикою на мене й горлає так, ніби хоче оглушити мене. А я ж нічим не завинив, просто він зранку в кепському гуморі.
А якщо я дам йому відкоша, мене відведуть на гауптвахту й там мордуватимуть, поки не зломлять зовсім фізично й духовно. Таке, я бачив, сталося з одним моїм товаришем по роті. І нема навіть кому поскаржитися на цього недолюдка, ніхто моєї скарги не слухатиме. Мене віддано йому на поталу. Ось він таки вдарив мене, зганяючи свою лють, і я насилу встояв на ногах.
То вже не марення, а ява — той ганебний спогад, що й гнітить, і пече мене.
А назавтра він канючитиме в мене півкрони — канючитиме з погано прихованою погрозою в голосі. Я твердо вирішую: хай мене чорти візьмуть, коли він одержить від мене півкрони! Що буде, те й буде — не дам.
Я проходив ту муштру, зціпивши зуби. Я зовсім не певен, чи такий образ Ардама, як я його змалював, не склався в мене вже пізніше під впливом усіх тих образ і приниження. Можливо, моя химерна пам’ять, така гнучка й пластична, нічого не хоче полишити таким, як воно було, а все підмальовує, прикрашає, впорядковує, невпинно силкуючись укласти минуле в якусь логічну й задовільну картину; отож, може, вона перенесла багато вражінь із казарми далеко назад, у моє маячіння про острів Ремпол.
Я став упослідженим рабом. Я мусив покірливо вислухувати наймерзенніші образи, найгидкішу лайку, що паплюжила не тільки мене, а й мою матір та дружину. Мене посилали на найтяжчу та найпринизливішу роботу, щоб я відкуплявся від неї хабарами. Я терпів неймовірні знущання. І все те робилося, щоб зламати мою волю, щоб я не опинаючись кинувся в пащу безглуздій смерті, коли якому-небудь недоумкуватому генералові, що бавиться в допотопну й безплідну військову гру, заманеться послати в бій кілька батальйонів, наказавши зробити неможливе.
І врешті так і сталося.
В ті казармені дні в моїй свідомості ніби лунала фуга, де перепліталися дві теми, дві думки: «Та й дурний же я був, що пішов до війська!» — і друга: «А що я міг іще зробити?» Я знав наперед, що мені доведеться скрутно, але не уявляв собі й наполовину всієї муки, гидоти й приниження, що з ними пов’язана солдатська муштра. Нинішнє покоління цивільних людей нічого того не знає. Ті, хто був у війську, не люблять про те говорити: соромляться. Багато людей просто женуть ці нестерпні згадки з пам’яті.
Однак я мушу зізнатися, що, в міру того, як перемелювали на порошок мою душу, притуплювалась і моя надмірна витонченість та самозакоханість. Я розповідаю, що зі мною діялось, і не збираюсь нічого пояснювати, а надто — не збираюсь нікого розчулювати. Так було — і квит.
6
ВІЙНА НАД ПІМЛІКО
«Я ще й досі на острові Ремполі, — казав я сам собі, — й ніякої надії на визволення нема. Той гарний і лагідний цивілізований світ, що ввижався мені замолоду, був просто чарівною країною з дитячої казки. А ми приречені жити в цій ущелині життям, повним ненависті, жадоби й страху, і тут-таки вмерти».
Ровена, сама часом ладна погодитись зі мною, все ж із жалю до мене, та й до самої себе боролася проти нашої зневіри. Казала, що бувають же й просвітки, щасливі хвилини, промінчики доброї надії в темряві, і що вона мене любить більше за себе. А світ, у якому ще живе любов, не може бути мертвий!
Чи справді вона любила мене більше за себе? Вона була тоді єдиною в світі опорою моїй душі, і якби ця жінка, зовсім не сильна вдачею, дражлива, нетерпляча й водночас до безглуздя великодушна, зрадила, відцуралась мене, я, напевне, зломився б зовсім. Коли моє життя було сповнене приниження, нелюдського напруження й безсилої люті, то їй припали на долю, може, ще нестерпніші муки: самотність, чекання, страх. Вона не мала жодної близької душі в Англії, та й з родичами моїми, людьми не надто товариськими, не зійшлася зразу. Вона найняла помешкання якомога ближче до табору, де я проходив муштру, але зустрічались ми рідко, похапцем, бо я не хотів, щоб вона попала на очі нашим капралам та сержантам: якби хто з них поліз до неї зі своїми брудними жартами, я був би його вбив.
Коли невдовзі мене перевели в лондонські казарми, до запасного батальйону, вона перебралася в Пімліко. В Лондоні дисципліна була не така крута, і ми могли бачитися частіше. Мені палко хотілося одного: щоб мене не відсилали до Франції перше, ніж вона стане матір’ю.
Тепер, коли я згадую ті наші вечори в Пімліко, вони видаються мені чудові. Тоді в Лондоні через нальоти німецьких літаків було запроваджене затемнення; будівлі в темному місті здавались незвичайно високі, все якось химерно зміщене, а на темній синяві неба прожектори й таємничі миготливі зорі без упину грали якусь дивну пантоміму. Понад вулицями чорніли ряди високих затемнених будинків із колонами при входах, лиш де-не-де крізь завіси пробивались тоненькі золоті смужечки світла. На набережній, що нависала над тьмяно-лискучою чорною річкою, було тихо-тихо, неначе все, затамувавши віддих, чекало, коли ж нарешті ворожбити-прожектори щось наворожать. По річці вгору й униз пропливали малесенькі червоні краплини-ліхтарі на майже невидних суднах. Зрідка траплявсь перехожий або проїздив, фуркочучи мотором, автомобіль.
Ми ходили й розмовляли пошепки. Ровена тулилась до мене, така тепла й м’яка; рідне личко торкалося моєї щоки, і серце моє наче обіймало її всю.
— Ця війна, мабуть, ніколи не скінчиться, — шепотіла вона.
— Не може такого бути, — втішав її я.