Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тільки рев левиний почувся з ями — жаский, протяжний і сумовитий.

— За що то пророка? — допитувався у крайніх із натовпу Юрій.

— Заздрість людська, — відказували. — То завидющі урядники та найвищі сатрапи перед царем схитрили, бо жаба їх брала за славу і розум цього Даниїла. Знали вони, що Богу Живому пророк як молився, так і буде молитися, тож неминуче порушить царський указ...

А ти ж думав, ковтав гіркоту Немирич, що лишень по Конотопові заздрість вперше люд погубила. В тої заздрості родовід з корінням на рідкість глибинним...

Цар, що не бажав Даниїлової смерті, та вдіяти нічого не міг перед очима вавилонців таких гордовитих, з трепетом і надією вранці ішов до ями.

— Даниїле, — гукав, — рабе Бога Живого, чи твій Бог, якому ти завше служиш, міг врятувати тебе від левів?

— Мій Бог, — почулося з ями, — послав Свого Ангела, і позамикав левові пащі, і вони не пошкодили мені.

Між тим у вежі поступово темніло, хмара, що надходила з заходу, сперш була простою синюватою плямою на краєчкові небосхилу, та з наближенням на очах набухала, розгортала свої темні крила і ось вже затулила півнеба. Віддалені блискавиці злегка підморгували, без грому спалахували і згасали; поступово чулося якесь притаєне і невдоволене вурчання, а згодом — виляски грому; коли ж над самісінькою вежею зависла густа і аж синя маса, настали справжнісінькі сутінки серед білого дня: тепер блискавиці били прямісінько в вежу, і кожен наступний удар був кріпшим та потужнішим попереднього.

Нажаханий Юрій кинувся бігти вниз, штовхаючись у юрмі таких самих переполоханих, нараз видалося йому, що заплутався у клубку переходів та коридорів, і він разом з усіма кружляє тим самим поверхом — ще спробував, смикнувши за рукава, найближчого втікача перепитати. Натомість у відповідь почув белькотіння якесь незрозуміле, хоч досі вільно балакав з усіма вавилонцями.

Подивований Юрій взявся питати наступного втікача і почув досі незнану мову, ще третій відізвався зовсім по-іншому — і здогад раптовий на думку спав: то Всевишній за гординю вавилонцям всі мови змішав.

І раптом побачив він Ангела, що сходив із неба, і земля освітилась від слави його. І гучним голосом кликнув Ангел:

«Упав, упав великий Вавилон! Став він оселею демонів, і сховищем усякому духові нечистому, і сховищем усіх птахів нечистих та ненавидних, бо лютим вином розпусти своєї він напоїв всі народи! І земні царі з ним розпусту чинили, а земні купці збагатіли від сили розкоші його!»

А ще почув Юрій інший голос із неба, який про Вавилон говорив: «Вийдіть із нього, люди мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його, і щоб не потрапили в карання його. Гріхи бо його досягли аж до неба, і Бог ізгадав про неправди його».

Врешті вибрався якось Юрій із вежі, витік, виплив живою рікою, бо нажахані люди не зважали вже на себе подібних, хто падав, того поспіхом переступали чи й просто топтали; рятувався кожен, як міг. Тому-то й страшать вежі подібні, подумалось Юрію мимохіть, що людину розтопчуть у момент найнесподіваніший, і не важитиме, чи лиха, а чи добра людина, світла чи з мороку потойбічного, сірководнем пропахлого. Має цьому противитись люд, хай навіть тебе, сімдесят разів продірявленого, загорнуть у мішковину, і в багнюку смердючу вдячне земляцтво вкине...

А тим часом блискавиці кресали за блискавицями, чорний дим клубами велетенськими валив із вежі, ймовірно, горіла то земляна смола, яка за розчин служила для скріплення цегли; відвалювалися від будівлі цілісінькі брили і з гуркотом та пилюгою падали вниз, а від блискавиць та вогню плавилась навіть цегла. Юрій не біг, а швидше нісся в хмарах пилюги, у штовханині немилосердній разом з людом різного кольору шкіри, поряд з такими ж нажаханими верблюдами, козами, осликами та іншою живністю, — і цей живий вал чимдуж вусібіч розпливався подалі від страшної тепер будівлі, під якою двигтіла земля і грозила от-от розчахнутися, будівлі, яка на очах валилася і яка за всіма законами правди і справедливості не могла не завалитися; і хоч її ще не раз силитимуться відбудувати, та щоразу, думалось Юрію, сипатиметься вона з гуркотом і ядучим, що видирає легені, димом...

Новий герой української історичної романістики, або Повернення до заповітів В’ячеслава Липинського

В українській історичній романістиці з козацької проблематики були популярними постаті героїчно-войовничого стилю. Наші письменники люблять писати про загорілих у безперестанних битвах козаків-рубак типу Максима Кривоноса або Івана Сірка. Зрозуміло, що про звитяжців на полі бою і писати, і читати цікавіше. Для підняття патріотичного духу молодої генерації більш відповідними здаються люди, які, «як князь-завойовник» Святослав, йшли на ворога з відкритим забралом. Менше нашими романістами зверталося уваги на героїв-мисленників, які творили непроминальні цивілізаційні вартості, на ідейних стовпів нації, на визначних інтелектуалістів, котрі закладали основи мислення, ліпили духовну сутність нації.

Юрій Немирич не став героєм романів про минуле радянського часу, і це зрозуміло. Він був дуже незручний у відтинку часу окупації України більшовицькою Росією, бо хотів відірвати Україну від «старшого брата». Хоч в літературі кінця XIX — початку XX століття ця людина знайшла своє пошанування і увагу не лише в науковій, але й у художній літературі. Першим Ю. Немирича відзначив видатний знавець культурного і соціального життя Волині Орест Левицький. Він вивчав соцініанський рух на українських землях і звернув увагу на Ю. Немирича, ініціатора заснування соцініанської академії в Киселині. В художній літературі постать Юрія Немирича теж не нова. Про нього згадували Іван Нечуй-Левицький — у своєму мистецькому дослідженні «Іван Виговський», Богдан Лепкий у своїх історичних творах. Мабуть, невипадково один з головних персонажів роману Ю. Андруховича «Рекреації» носить ім’я Юрій Немирич. Партійний рухівський та уесдеерпівський псевдонім «Немирич» мав видатний бібліограф і культуролог Володимир Дорошенко.

Але справжнім героєм постать Юрія Немирича стала для нашого великого мислителя-консерватора, історика і політичного діяча В’ячеслава Липинського. Він звеличив і підніс до висот найбільших національних надбань в культурній царині фігуру творця Гадяцької угоди між Польщею та Україною 1657 р. Ю. Немирич, завдяки В. Липинському, став у нас уособленням віковічного протиріччя між аристократизмом духу й охлократичною руїною широкого загалу анархізованої демократії. І не лише в часах Хмельниччини, але протягом усього історичного часу. Може, для доби української революції Ю. Немирич виглядав навіть більш характеристичним, ніж для часів козаччини. В’ячеслав Казимирович неодноразово звертається до постаті Юрія Немирича у своїх «Z dziejow Ukrainy», «Україна на переломі», «Листи до братів-хліборобів». Для В. Липинського цей нетиповий українець став тим символом стремлінь покращення української раси, до якої він закликав усією своєю творчістю й громадсько-політичною працею.

Вчення В. Липинського, його консервативно-державницька сутність, здавалося, знаходилаи найкраще розкриття в житті та справах Ю. Немирича. Біографія останнього найкращим чином підтверджувала теоретичні суспільствознавчі конструкції В’ячеслава Казимировича. Він закликав до європейської високої освіченості і протиставляв її варварству і невігластву євразійського степу. Для нього Немирич «з певною погордою поглядав на місцеве варварське життя», бо сам був, за визначенням В. Липинського, «зінтернаціоналізований європейською освітою мандрівник, письменник і український пан». Так, в Немиричеві напрочуд вдало сполучалися ці речі, які постійно розділяли українське суспільство. Якщо це аристократ, то обов’язково мусить бути не українським, а польським чи російським, якщо українець, то апріорі мусить бути простою людиною, демократом з малою освітою, або й зовсім неосвіченим. У прикладі Немирича все було якраз так, як лягало в суспільну концепцію В. Липинського. Освіта найкращих університетів Європи: Оксфорд, Кембрідж, Сорбонна. Автор визнаних у Європі політичних трактатів. Походження ж глибоко українське. З питомо серединних волинських земель.

Ю. Немирич багато в чому був подібним до самого В. Липинського. Паралелів зауважити можна аж занадто багато, і, напевно, це відчувалося найкраще самим В’ячеславом Казимировичем. Обидва волиняки. Киселин, де була фундована аріянська академія, знаходився зовсім поруч з рідними Затурцями В. Липинського. В. Липинський, пориваючи зі своїм середовищем, одержав від поляків наличку «зрадника», Ю. Немирич теж порвав з середовищем Речі Посполитої і став одним з формуляторів ідеї української шляхти, тої шляхти, яку представляв староукраїнський воєвода Адам Кисіль. Але шляхта Ю. Немирича — це вже новий шляхетський стан, що творить з козацькою старшиною Хмельницького нову провідну верству, відмінну від олігархічно-магнатської польської шляхти Речі Посполитої, якій ця нова шляхта протиставляється як новий державний елемент Гетьманської української держави. В. Липинський писав, що «по довгій еволюції і включенню в себе державно-творчих, культурних, національно свідомих елементів, козаччина зі збунтованої проти Речі Посполитої військово-добичницької безнаціональної касти перетворилась в державно-національну аристократичну верству, то зникли самі собою ті перепони, які шляхту українську від козацької України відділяли».

Сам В. Липинський на початку XX ст. так само творив новий суспільний український стан — українську шляхту часів національного відродження, яка мала з українською демократією творити основу новочасної української держави. Але національна демократія не зрозуміла В. Липинського і залишила за дужками української революції у 1917 р. В. Липинський на початку XX ст. — речник свого стану нащадків колишньої «руської» шляхти, яку до Б. Хмельницького у середині XVII ст. привів Ю. Немирич. А водночас В’ячеслав Казимирович був лідером українських римо-католиків, спольщеної польсько-культурної інтелігенції шляхетського походження. В. Липинський сам мав римо-католицьке віросповідання, але за політичним вибором був українцем. Ю. Немирич теж мав у різні періоди життя різні віросповідні «орієнтації», був аріанином та православним в кінці життя, але у 1655 р. зробив свій політичний український вибір. Цей вибір В. Липинський закликав зробити й сучасним польськокультурним українцям. Він вважав, що треба залишатися у своєму соціальному стані, але працювати вже не для польської, а для української держави. Так, як це зробив Юрій Немирич в середині XVII ст. Той залишився великим землевласником і паном, але перейшов на бік козаччини — сили, що тоді творила українську державу.

В. Липинський вважав, що релігія не має визначати національність у XX ст., так і Ю. Немирич був свого часу неправославного віросповідання, але був українцем. Щоправда, в Гетьманській державі той вже не мав права залишатися аріанином, тому і перейшов у православ’я. Бо для Ю. Немирича національне виявилося більшим пріоритетом за релігійне. Для збереження своєї особливої староукраїнської ідентифікації Ю. Немирич в межах суспільного організму Речі Посполитої до кінця зберігав своє аріанство, навіть коли довелося через це стати дисидентом і залишити межі польської держави. Аріанство його споріднило зі Швецією та її королем Карлом X Густавом, бо ці останні були протестантами. Але офіційною вірою Гетьманщини могло бути лише православ’я, і Ю. Немирич робить однозначний вибір: пріоритет національно-державного став у нього вищим за віросповідно-церковний. Цей вчинок відповідав настановам В. Липинського про релігії і церкву в майбутній українській державі. Можна в цьому побачити й парафраз ідеї батька національного консерватизму про територіальний патріотизм — основу політичної нації, що будує національну єдність не на принципах крові чи віри, а на засадах патріотизму землі.

Ю. Немирич прийшов до Б. Хмельницького не сам, він привів до нього шляхту, що мала іншу «кров», була польського і російського походження. Князь С. Четвертинський, Ю. Стеткевич, І. Мещерський, Г. Гулевич-Воютинський. Перехід Ю. Немирича на службу козацького гетьмана «не був якимсь надзвичайним випадком, а нормальним явищем, — писав В. Липинський, — як завершення процесу формування Держави і органічного сполучення всіх частин Української Нації».

Ю. Немирич цікавив В. Липинського як інтелектуал, який прийшов до Б. Хмельницького у самому розпалі визвольної війні, коли юридично після Зборовської і Переяславської угоди фактично постала українська козацька держава, але саме він став тим мислителем, який доформулював українську незалежність. Ставши натхненником шведсько-української угоди 1655 р. між Б. Хмельницьким і Карпом X Густавом, Ю. Немирич у вирішальний спосіб спричинився до юридичного заперечення Переяслава 1654 р. Цей союз ствердив, що для Б. Хмельницького Переяславський договір був лише мілітарним союзом з московітами. Цей шведсько-український союз на півстоліття став дороговказом для української дипломатії. Він випрацював такі напрямки української політики, які згодом у 1708 р. лягли в основу нового шведсько-українського союзу між Іваном Мазепою і Карлом XII. Союзу, який мав для Європи засвідчити постання української держави, для якої Швеція лише виступала протектором-гарантом. Отже, Юрій Немирич закладав у середині XVII ст. ідеологію поведінки козацької еліти на десятиріччя вперед.

Ю. Немирич був ідеологом і південно-європейського вектора політики Б. Хмельницького. Саме він вів переговори про союз з Трансільванським князем Юрієм (Д’єрдем) Ракоці. І якби склалося в історії так, що на королівський престол у Польщі був обраний не Ян-Казимир, а Юрій Ракоці, чого всією душею прагнув Ю. Немирич, ситуація України виявилася б куди виграшнішою.

Юрій Немирич був ідейним батьком Гадяцької унії (його, а не І. Виговського, називають ідейним творцем концепції триєдиної Речі Посполитої) — наступного кроку на шляху до унезалежнення України. Ця унія — ще одна біфуркаційна точка, яка могла змінити розклад сил в Європі, її майбутнє в зовсім протилежному напрямі. Якби Польща пішла на утворення триєдиної нації й функціонування Великого князівства Руського в межах Речі Посполитої, напевно б вдалося втримати хитку рівновагу сил в Східній Європі і зупинити Московське просування в Європу. Українська ідентичність могла запанувати ще у XVII ст., і, можливо, «відроджувати» Україну у XIX ст. не довелося б так болісно. Новий національний міф органічно б ліг на підготований ґрунт, українці б мали свою вищу верству, яка була б зацікавлена, на відміну від деградованої лівобережної козацької шляхти, у постанні модерної нації. І знову на цій біфуркаційній точці себе зазначив непересічний талант Юрія Немирича.

Як дипломат Юрій Немирич був так само близьким В. Липинському. «Україна на переломі» писалася вже після демісії В’ячеслава Казимировича з поста посла Української Держави в Австро-Угорщині. На ній йому вдалося домовитися з австрійцями про ратифікацію Берестейського договору 1918 р. Він добився визнання Австро-Угорщиною на приєднання Галичини до України, а спочатку здійснення мрії усіх українсько-галицьких політиків — утворення коронного краю. Ю. Немирич закладав у XVII ст. європейську орієнтацію України, В. Липинський так само закладав західний кордон України за етнічною лінією замешкування українців. Цей кордон мав стати гарантом української держави на багато років вперед. Йому В. Липинський надавав справедливо більшого значення, ніж кордону східному, через високу національну свідомість західних українців, які цей кордон могли б боронити, на відміну від несвідомих у своїй масі східних українців, які ще мусіли себе цими українцями усвідомити. Але в своїй акції по вибудуванню українсько-російського кордону Східна Україна мала спиратися на західноукраїнську людність. Планам В. Липинського не випало щасливо здійснится. Але, напевно, на посаді посла і консультанта всієї зовнішньої політики Української Держави В. Липинському присвічувала діяльність канцлера Ю. Немирича — правої руки гетьмана І. Виговського.

У війні з анархією українська аристократія завжди програвала анархізованій стихії мас: у XVII ст. покозаченій, у XX — збільшовиченій. Юрій Немирич пав від рук своїх же українців. В. Липинський залишився у меншості зі своєю ідеєю консервативної України.

Роман Івана Корсака не просто описує рік за роком життя Юрія Немирича, він вдало акцентує головні моменти діяльності майбутнього канцлера Великого князівства Руського: перехід від шведів на службу в Богдана Хмельницького; службу в гетьмана І. Виговського й громадянську війну з полковником М. Пушкарем; підготовку Гадяцької угоди й новий громадянський конфлікт через неї, що й призвів до смерті Ю. Немирича. Авторові вдалося показати небуденність постаті Юрія Немирича в українській історії, виопуклити думку, що перемогти за письмовим столом не менш почесно, а може, й більш важливо, ніж у герці з шаблею в руках.