Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Врешті сколотого та зраненого загорнули в мішковину і кинули у болото — збулькувало воно якийсь час потому, доки вирівнялося багно і затихло.

— Чоботи затісні у литці, матір його, — цвиркнув крізь зуби дейнека, що пручався й тужився марно халяви до колін дотягти. — Хрін з ним, вдома надріжу...

А небавом в листі аріанки Катерини Любенецької до її сина Станіслава, приятеля, між іншим, Стефана Немирича, йтиметься: «Козаки знову не дотримали слова, і від їх руки у страшний спосіб загинув бунтівник проти Господа Ісуса, підкоморій, котрому Господь швидкий і справедливий суд вчинив хлопськими руками, що йому ран сімдесят і більше завдали. А як його рубали, кричав: «Господи Ісусе, порятуй мене тепер!», — так розказував той, що сам те чув, бо був з ним, але втік від того погрому. Убивши ж його і обдерши з усього, в дранку просту загорнули і в яму скинули. А сталося те під селом Веприком, і там в могилі лежить. Хоч би хотіли тіло його знайти, то неможливо. Не помогло йому й те, що русином зробився».

Одні католики писали про загибель Немирича із зажурою щирою, інші не здатні були приховати втіхи. Зате в Москві радість не мали підстав таїти: «Найбільшого злодія і єретика Немирича під Виковим мужики убили»...

38

Немирич піднявся на ще один поверх Вавилонської вежі, і, на його подив, тепер перед ним відкривався краєвид, до щему схожий на знаний з дитячих літ, — латки полів, що ріллею чорніли серед пасовищ та сінокосів, переліски, які спалахнули немислимими осінніми барвами, такими вже розмаїтими, що не вигадати навмисне, хіба присняться.

Видолинком посувалося велике військо, польське, очевидячки, якщо судити по крилатих гусарах, а он козацькі ряди на чолі з Іваном Виговським, тисячі дві, певне, іде. І ще загін український: Боже, тож його веде рідний брат, Стефан Немирич.

Ще так рано, щойно світало, приморозок посрібнив пожухпу і зжовтілу траву та на деревах листя, останнє, що відчайдушно осені не корилося та опадати ніяк не хотіло, — дивним чином Юрію бачилося все, немов на долоні, навіть обличчя він вирізняв.

Російське військо, що заблукало так далеченько чомусь від рідних земель, має зіткнутися з польським і українським... Ще перед боєм боярин Василь Шереметьєв проводив військову раду: він так сперся на стіл обома руками, що той тільки ображено скрипнув:

— Маємо дійти до самісінького Кракова, взяти в полон польського короля. І тоді його, голубчика, в срібних кайданах повезу до його величності государя московського Олексія Михайловича.

Боярин вже бачив в умі, як змусить володаря чужинського кланятися його царю-батюшці, як дозволить милостиво нарешті государеву руку поцілувати.

Шереметьєв підвів очі, і погляд його впав на ікону Христа Спасителя:

— Не вважатиму тебе Богом і Спасителем, — помахом руки вказав на ікону боярин, — якщо не поможеш мені подужати і в полон узяти короля ляського.

Кивали головами згідливо воєначальники.

Та пошкодував за свої слова боярин, як оточили табір його польські і українські війська, ще й татар надійшло чималенько, — ночі все холодніші, стін на калюжах, лід тоненький зранку стоїть, про фураж залишилися хіба згадки, бо й миші зреклися, з голоду все глибше запалі щоки в вояк.

— На допомогу нам, як царський підданий, гетьман Юрій Хмельницький іде. Війська в нього тридцять тисяч, — тішив воєначальників Василь Шереметьєв, відводячи очі.

Натомість кріпко задумувалося козацтво в московському таборі, що під булавою Тимоша Цецюри було, як від Стефана Немирича відозви пішли:

— Не звоюйте собі неволю... За московський інтерес не вартує головами накладати.

Скоса тепер Шереметьєв зирив на старшин козацьких — на військові ради навіть запрошувати перестав. Юрій Хмельницький теж ні в Києві не був на військовій нараді, ні в обозі московського війська під Котельнею. Рік оце минає, як привезли в домовині Данила Виговського, поглумленого і вистражденного, цілісінький рік, а в вухах і досі не стихає сестрине голосіння.

Навдивовиж рівний, Оленин голос ширяв тоді над принишклим людом, і можна було подумати, що жінка просто співає, тільки мелодія тої пісні дещо незвична.

Не дай, Боже, слухати подібних пісень.

І не міг гетьман навіть сердитися на сестру, що проклинала рідного батька.

Не може ніяк поспішати Юрій Хмельницький Шереметьєву на підмогу, допоки в душі озиватиметься сестрин чи то злегка простуджений, чи просто зірваний голос.

Шереметьєв нарешті зважився на відчайдушне:

— Немає нам тут порятунку. Пробиваймося, — віддав наказ.

В ніч на Покрову табір рушив, вишикувавшись в квадрат. На старому місці ще довго палали багаття, малюючи іскрами жовті розчерки в нічному похмурому небі — то горіли вози, яких несила з собою забрати. Три атаки першого дня походу «квадрат» витримав, а врешті московитів збили з дороги, в бік лісу, де лише болото чавкало під ногами, збулькувало знущально, наче кпилося і пророкувало непростий завтрашній день.

Врешті послухали Стефана Немирича козаки з московського війська — на бік Юрія Хмельницького переходять полки на чолі з самим Тимошем Цецюрою.

Ще було воєвода київський, князь Барятинський, з чотирма тисячами на підмогу Шереметьєву рушив, та далі Брусилова йти побоявся. 26 жовтня з московського табору виїжджає думний дворянин Іван Акінфієв просити миру — то вже не армія, хіба госпіталь на сухоти хворих від ночівлі в морозні ночі на сирій землі, а ще голодом зморені, бо й коней поїли давно, і кості їх переварювали вкотре.

Четвертого листопада Шереметьєв капітулював. Мовчки стрільці складали мушкети, до яких вже й пороху не було та куль, мовчки так само у колону похмурих бранців вони шикувалися.

А ще передбачила капітуляція триста тисяч рублів контрибуції, Київ звільнити, Чернігів та Переяслав.