Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Василина було похитнулася, мов не на твердій долівці, а на хисткому човні стояла, якого хвилею вдарило і гойдонуло; збіліло, навіть якимсь синюватим ставало лице, схоже, як під місячним опинилося світлом, та Матвієві вже не було до неї жалю. Біль, що груди зараз різав йому, був хіба рівновеликий тому, як у Таємному Приказі, коли його «на шпиці поставили». Загострені дерев’яні кілочки були вкопані в землю, і він босий мав сперш пройти по них, а потім довго стояти. Майданчик цей слідчі Приказу про себе називали «танцювальним», і то було доволі дотепним жартом, бо Матвій, як і всі перед ним, не міг, звісно, стояти; не тямлячись від пекучого болю, він марне перебирав ногами, витанцьовував ногами скривавленими під регіт слідчих його.

Коли ж і далі Матвій віднікувався та продовжував твердити, що він звичайнісінький купець і приїхав, аби видивитися, як заробити, то молодший із слідчих весело і намішкувато підгмикнув:

— Купець — то й купець... Муситимеш тепер подорожувати.

Матвія дужі руки враз посадили на дерев’яного «коня» з гострою спиною, ноги туго прив’язали під кінським «животом», а тоді поганяти стали. Тільки з виляском та висвистом батіг діставався не «коневі», а Матвієвій спині; опісля кількох ударів навіть біль починав зникати, натомість чутно було, як щось тепле струменіє й біжить по спині.

Подорож для тих слідчих зізнанням не завершилася, тож надалі до ніг «вершникові» прив’язали гирі, а коли й це не помогло, то замість гир прив’язали живих собак — і ті від страху відчайдушно кусалися і рвали тіло живе...

Спам’ятався Матвій, як лежав на долівці, одяг весь мокрий, з холоду його трясло. Слідчий, що над ним із відром стояв, голову перехилив кумедно:

— Змерз, видається... Несіть-но трішки погрітися.

В десяткові кроків, недалеко шибениці, горіло невелике багаття, а над ним на дрючкові, на шестові-вертлюгові довгому, із зв’язаними руками й ногами завис якийсь чоловік. Двоє з приказу тримали цей шест з обох кінців, чоловік над багаттям сперш закричав, а далі завив, і це виття з несамовитого болю чимось схоже було на вовче в зимову місячну ніч, хіба чулося більше розпачу, безнадії й благання.

... Матвій довго вдивлявся у жінчине лице, таке любе й ненависне, таке близьке, рідне і водночас огидне тепер таке; що візьмеш з ворога, він йде супроти тебе відкрито здебільшого, він цілить просто тобі у груди, і ти не чекаєш іншого, готовий стати й стаєш на герць; куди тяжче, як ніж у спину встромляє свій, близький та рідний, годі вже ріднішого вишукати і знайти...

Матвій довго чекав на Василинине слово, врешті здержатися сили забракло.

— Я знаю усе... А вдруге, то правда, що сама відчинила?

— Так... Ні... Так... — Василина видихнула, а вдихнути чомусь не могла, схоже трапилося з нею досі лиш раз у житті, як дитинчам п’ятилітнім бавилася з однолітками і з груші старої головою упала сторч, — до скронь тоді хтось наче жар приклав, а очі наливалися кров’ю; заледве відколихала мати, що з хати вийшла якраз...

Те заїкання Матвій розцінив по-своєму: швидко два кроки вперед ступив і дав їй ляпаса — він стримував руку, як то дитині, шкодуючи, легенького відважать ляща. Так само, повернувшись круто, метнувся у двері; ще задержати трішки їх встиг, аби не грюкнути голосно ними; тож зачинялися двері повільно, підвискували і скрипіли щеням негодованим, скрипіли, як завше буває, коли довго у домі немає господаря...

30

То пекельний, Немириче, для тебе той рік 1659-й... І такий же для всієї людності вздовж кордону із московитом, а для Лохвиці — особливо. Ще з зими, ні сіло ні впало, нагрянуло спершу військо князя Ромодановського й самоназваного гетьмана Безпалого; заледве від тих оговталися, ледве здужали роти многії прийняти та прогодувати, як заявилися ще три князі — Симеон Львов, Симеон Пожарський та Федір Куракін, стольник, кожен з військом численним, що запало на дармівщину.

Судилася тобі зустріч з ними, як в Неділю блудного сина, на Три святителя, відправив тебе Виговський під Лохвицю на чолі війська козацького і затяжного. Після чималенької перерви, опісля Смоленська, то була перша твоя січа з московитом: ще роса стояла, як задзвеніли шабельки, а завершилася ген ополудні, як вже над головами сонечко високо опинилося.

Згадувати мусив ти знову бойовиська супроти Козаччини і Речі Посполитої, супроти Бранденбурга і мосха під смоленськими стінами — не скільки від роду тих літ, мимоволі думалося, а скільки випало пережитку...

Нетямущі були ті прийшлі князі, зламав ти чужинське військо, сколотило воно, спуджене, всю власну піхоту, а стрільців своїх подушило.

Не легше було під Конотопом. О п’ятій ранку, помолившись сердечно, почав князь Трубецький по місту з гармат гамселити. Пороховий дим, від якого сльозилися очі, встеляв світанковим туманом землю, під тим прикриттям московити рів до фортеці, рачкуючи, все засипали. Та от притичина: що засиплять за день, то до ранку козацтво з фортеці відновить усе, та й з надлишком.

Сімдесят днів, аж до 29 червня 1659 року, тримався полковник Гуляницький зі своїм козацтвом, якого заледве чотири тисячі там було, супроти чужинця непрошеного: його й лік навіть втрачали. Бо казали одні, що тисяч сімдесят з гаком сюди поживитися прибуло, але й сто п’ятдесят тисяч не раз звучало з вуст доволі обізнаних та статечних. Десять тисяч тільки під фортечними стінами головами мосхи наклали...

З маршу ударило військо Івана Виговського 27 червня на облогу Конотопа, заледве досвіткове небо починало сіріти, — не чекав такого чужинець. Січа затята була, бо у москвин жах ще не минув і шпари недавні не відійшли, як зазнали розгрому під Шаповалівкою. Від осколків ядра падає кінь під гетьманом, спішно підводять свіжого — і знову у бій.

А коли вже добряче потиснули ворога, гетьман раптово з військом задкує: дивується і обурюється навіть козацтво.

— То наказ! — звучить грізно натомість.

— Тож ятір козацький! — підказують нетерплячим тактичний прийом, не раз у січі випробуваний щасливо.

З гуком і висвистом кидається навздогін Пожарський, оце привалило щастя, тішиться, та ледве втрапили московити на протилежний берег ріки, як вдарив гетьманський резерв разом із татарським загоном.

Далі щось неймовірне для Москвин відбувалося: загачена річка розливалася на очах, царська важка кавалерія через силу місить болото, гине під шаблями, один за одним в полон втрапляють князі та вельможі: брати Бутурліни, князь Львов і князь Пожарський; хамська поведінка Пожарського у полоні поставила крапку останню в його житті: свиснула шабля, і покотилася у пилюгу голова, що так пристойності і не навчилася. Ту голову ще в Стамбул повезли, і довго вона, на палю наштрикнута та обліплена мухами, під пекучим сонцем сморід ширила та відлякувала перехожих.

Ти знаєш, Немириче, точніше здогадуєшся, що напишуть газети Європи про перемогу козацьку, про досі найбільший в історії розгром Росії. Не міг тоді лишень знати, як зустрінешся 1 серпня з Виговським: з-за столу, замість вітання, запитальний погляд підніме Іван Остапович.

— На Москву! — замість вітання відкажеш ти. — Тепер їй остання паша...

31

А як наступного разу переступив Матвій поріг домівки власної, якраз смеркало, бо вдень все не наважувався, то вразив насамперед його Василинин погляд. Не було в ньому вже того остраху, переляку впереміж із надією та очікуванням, хіба подив холодний помітив він: то що за мара, мовляв, заявилась до неї сюди і що їй потрібно?